Рішення про накладання стягнення приймається на основі акта перевірки, який складається уповноваженою посадовою особою Держспоживзахисту та оформляється постановою в установленій формі та в 3-х примірниках.
Виходячи з даних табл. 1.2 та Кодексу України „Про адміністративні правопорушення” (ст. 14, 227, 307) штраф повинен бути перерахований підприємством у п’ятнадцяти-денний термін з дня отримання постанови. При порушенні цього терміну державна податкова інспекція за місцезнаходженням підприємства стягує штраф в безперечному порядку у десятиденний термін.
Фінансові санкції застосовуються згідно зі статтею 23 Закону України „Про захист прав споживачів”.
2. АСПЕКТИ ПРАКТИЧНОГО ЗАСТОСУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА
ПРО ЗАХИСТ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ
2.1 Як захиститися споживачу
Більшість українців знають, що українським законодавством передбачені як гарантії якості товарів та послуг, які надаються громадянам, так і можливості захисту порушених прав споживачів. Проте, навряд чи більшість із громадян володіє інформацією щодо того, куди звертатися і що робити у разі якщо вони безпосередньо зіткнуться з такою проблемою.
У відповідності до ст. 3 Закону України „Про захист прав споживачів” споживач має право на:
- державний захист своїх прав;
- гарантований рівень споживання;
- належну якість товарів торговельного та інших видів обслуговування;
- безпеку товарів (робіт, послуг);
- необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про товари, їх кількість, якість, асортимент, а також про їх виробника (виконавця, продавця);
- відшкодування збитків, завданих товарами неналежної якості, а також майнової та моральної шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров’я людей товарами у випадках, передбачених законодавством;
- звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав;
- об’єднання в громадські організації споживачів (об’єднання споживачів)[3].
Отже законодавством закріплений достатньо широкий обсяг прав споживачів, однак насправді все складається так, що громадяни часто купують товари або отримують послуги, що не відповідають вимогам якості. А коли намагаються їх обміняти чи здати продавцю отримують негативну відповідь.
Як реалізувати своє право
У більшості, поведінка продавців щодо відмови в прийнятті неякісного товару обумовлена як сподіванням на безкарність, так і безвідповідальністю, обумовленою незнанням закону. Таким чином, споживачу часто доводиться сподіватися на порядність продавця. Проте, це неправильно, адже законодавчо обґрунтована вимога з боку покупця, який вважає, що його права порушені, може вирішити проблему так би мовити „не відходячи від каси”.
Зокрема ч 3. ст. 12 Закону „Про захист прав споживачів” передбачено, що продавець (виробник, виконавець) зобов’язаний передати споживачеві товар (роботу, послугу), який за якістю відповідає вимогам нормативних документів, умовам договору, а також інформації про товар (роботу, послугу), що надається продавцем (виробником, виконавцем).
Проте якщо товар неякісний існує доволі простий алгоритм дій. Насамперед, необхідно переконатися в наявності платіжного документу (чек, квитанція, договір купівлі-продажу, накладна тощо) з відміткою про дату придбання, котрий повинен бути виданий продавцем. Такий документ є доказом здійснення покупки саме в цього продавця. Саме тому, купуючи товар, необхідно вимагати чеки і зберігати їх певний час, принаймні впродовж гарантійного строку (якщо такий передбачений). Якщо розрахунковий документ є в наявності, необхідно направити рекомендованим повідомленням, телеграмою або ж передати в компанію продавця із узяттям відмітки про вручення, заяву з вимогою здійснити одну з дій передбачених ч. 1 ст. 14 Закону „Про захист прав споживачів”, зокрема:
а) безоплатно усунути недоліки товару або відшкодування витрат на їх виправлення споживачем чи третьою особою;
б) замінити на товар аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації) належної якості;
в) відповідно зменшити його купівельну ціну;
г) замінити на такий же товар іншої марки (моделі, артикулу, модифікації) з відповідним перерахуванням купівельної ціни;
д) розірвати договір та відшкодувати збитки, які зазнав покупець.
В частині 3 ст. 14 Закону встановлений обов’язок продавця (виробника) прийняти товар неналежної якості у споживача і задовольнити його вимоги [3].
До речі, у випадку якщо вага товару перевищує 5 кілограмів витрати на його транспортування можна покласти на продавця.
Після отримання такої вимоги, у продавця є 14 днів щоб усунути недоліки товару, а якщо вимоги стосуються заміни товару який є в наявності, то заміна має бути здійснена відразу після отримання заяви.
Досить важливим є те, що за кожен день затримки виконання вимоги про заміну товару аналогічної марки або затримки усунення недоліків понад строк встановлений законом (14 днів), продавець зобов’язаний виплатити покупцю неустойку в розмірі 1% від вартості товару за кожен день прострочення.
У випадку якщо продавець не захотів виконати законних вимог, або ж не відреагував на них – залишається звертатися до суду. Для того щоб все зробити правильно та уникнути лишніх проблем найкраще звернутися до спеціаліста, котрий грамотно підготує позовну заяву та інші необхідні документи і процедурно правильно подасть їх до суду.
Існують і інші механізми захисту.
Зокрема споживач, чиї права порушені, може звернутися в органи прокуратури, організації захисту прав споживачів, органи місцевого самоврядування. Однак як свідчить практика, запропонований судовий варіант вирішення подібних проблем є найбільш ефективним [8].
2.2 Деякі аспекти застосування Закону України „Про захист прав
споживачів”
У зв’язку з тим, що останнім часом досить великої популярності набувають так звані центри оптово-роздрібної торгівлі, є нагальна потреба розібратися, в яких саме випадках дія Закону „про захист прав споживачів” поширюється на фізичних осіб – споживачів, а в яких випадках – ні. Прямої норми, яка б давала чітку відповідь на це запитання немає, тому для повного розуміння слід звернутися до аналізу норм законодавства.
Кого можна вважати споживачем
Якщо уважно проаналізувати положення ст. 1 Закону Украхни „Про захист прав споживачів”, можна дійти висновку, що споживачем в розумінні Закону є лише фізична особа, яка придбаває товари, роботи послуги виключно для особистих потреб. Це означає, що фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності, а також фізична особа як найманий працівник, котрий придбаває продукцію, роботи, послуги за кошти підприємства не є споживачами в розумінні Закону. Отже, важливим аспектом у розмежуванні кола осіб, які підпадають під дію Закону, і тих, хто не підпадає під його дію, є факт того, від чийого імені виступає фізична особа.
Саме тому під час купівлі, товарів, можуть виникати певні складнощі. Так, якщо найманий працівник, отримавши під звіт кошти, придбає для підприємства товар у роздрібній мережі, то дія Закону на придбаний товар поширюватися не буде, а це означає, що ця фізична особа не зможе скористатися гарантійним ремонтом або обміняти товар в установленому Законом порядку. І навпаки, придбавши товар у мережі роздрібної торгівлі, фізична особа – споживач має право на гарантійний ремонт та обмін товару, що передбачено ст. 7 Закону „Про захист прав споживачів”.
Розглядаючи питання дії Закону стосовно фізичних осіб, слід також зауважити, що не є споживачами в розумінні Закону фізичні особи, які придбавають продукцію в магазинах оптово-роздрібної торгівлі для власного споживання, користуючись при цьому ідентифікаційними картками підприємств. У цьому випадку покупцем є підприємство або фізична особа – підприємець, саме тому при розрахунках, окрім фіскального чеку, кожному покупцю видається податкова накладна, яка є документом бухгалтерського обліку.
Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів” № 5 від 12 квітня 1996 р. дія Закону не поширюється на випадки придбання товарів, користування послугами громадянином лише для підприємницької діяльності або підприємствами, установами, організаціями.
Практичний приклад
Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська розглянув цивільну справу за позовом О. до ТОВ „МЕТРО кеш енд кєрі Україна” про захист прав споживачів. В ході розгляду справи суд встановив, що у середині травня 2006 р. з метою зробити покупку позивач звернувся до ТОВ „МЕТРО кеш енд кєрі Україна” із пропозицією надати можливість зайти в приміщення центру торгівлі і здійснити покупку. У відповідь працівники відповідача повідомили, що згідно із загальними умовами покупки у системі оптових торговельних центрів „МЕТРО кеш енд кєрі Україна” відповідач продає товари на оптових умовах клієнтам, що є юридичними особами або фізичними особами – суб’єктами підприємницької діяльності. Отже, позивач міг відвідати центр торгівлі лише в тому випадку, якби був зареєстрований в якості СПД або був представником юридичної особи. Однак позивач такого статусу не мав.
Як зазначалося в рішенні суду, позивач спробував звернутися до адміністрації центру торгівлі. Так, 1 червня 2006 р. позивач прибув у центр торгівлі „МЕТРО кеш енд кєрі Україна”, де йому була надана можливість зустрітися з начальником відділу по роботі із клієнтами, якому позивач виклав ті обставини, у зв’язку з якими, відповідач повинен був надати можливість безпосередньо зробити покупку товарів, у яких позивач мав потребу. Позивач довідався в начальника відділу по роботі з клієнтами на яких умовах відповідач фактично відпускає товари клієнтам, і як бути з тими випадками, коли фізичні особи – представники юридичних осіб або ж СПД – придбавають товар для особистих потреб. Представник відповідача зазначив, що частина товарів дійсно придбавається фізичними особами – СПД і представниками юридичних осіб для особистих потреб. Водночас, у таких відносинах відповідач все ж таки не вступає в споживчі правовідносини із роздрібної купівлі-продажу. Особа у центр торгівлі допущена не була. 24 липня 2007 р. позивач звернувся до суду з позовом до ТОВ „МЕТРО кеш енд кєрі Україна” про захист прав споживачів.
Позивач обґрунтовував свою позицію тим, що відповідач здійснює продаж товарів за публічним договором, проте стосовно позивача відповідач надав переваги іншим споживачам щодо укладення публічного договору, не обґрунтувавши таку перевагу законодавчим положенням про її надання. Також відповідач відмовився від укладення публічного договору, не допустивши позивача до магазину, не пояснюючи відмову відсутністю можливостей надати позивачу відповідний товар. Таким чином, позивач вважав відмову відповідача у допуску позивача до центру торгівлі неправомірною. Позивач, просив суд визнати за позивачем право на здійснення покупок у магазині відповідача, а також визнати недійсним п. 1 Загальних умов покупки у системі оптових торговельних центрів відповідача.
Рішенням від 20 вересня 2007 р. Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська відмовив у задоволенні позову в повному обсязі. Суд мотивував своє рішеннятим, що за загальним правилом продавець як сторона договору купівлі-продажу за своїм власним волевиявленням визначає контрагентів за договором. Таким чином, якщо підприємство обрало своїми контрагентами саме суб’єктів підприємницької діяльності, то такі дії не суперечать нормам чинного законодавства України. Отже, підприємство як власник майна (торговельних центрів) на власний розсуд може встановлювати режим його використання, зокрема, визначати умови доступу до своєї власності. Тобто встановлення правил, за якими до торговельних залів підприємства допускаються власники відповідних карток, не суперечить основам цивільного законодавства України, що регулює відносини власності.
