Проте точаться суперечки серед фахівців пов’язані із вдосконаленням законодавства. Важливою проблемою для законодавства України є визначення відповіді на питання: захист чиїх інтересів є пріоритетнішим для суспільства. При створенні норми законодавець виходить з відповіді на це питання. Зважаючи на це, у світі є дві основні моделі захисту майнових інтересів у таких справах – боржника та кредиторів.
Відомий російський учений Вітрянський В., здійснивши аналіз світових тенденцій розвитку законодавства про банкрутство в провідних країнах світу, обґрунтував існування 2 полярних систем – проборжникової і про кредиторської системи правового регулювання відносин неспроможності. Виходячи з обраної стратегії захисту, надається перевага чи то ліквідаційним процедурам (ліквідація чи розпорядження майном) чи санаційним, тобто таким, якщо метою є відновити діяльність підприємства (санація чи мирова угода). При проборжниковій системі мирова угода при банкрутстві виступає як засіб оперативного вирішення проблем, що стали предметом розгляду в суді, виконує важливі функції – зберігає на ринку неспроможного суб’єкта підприємницької діяльності, який здатен відновити своє функціонування. У такому випадку вимоги кредиторів, як правило, погашаються хоча б частково. Як свідчить судова практика деяких країн, ліквідація є найгіршою формою врегулювання проблем заборгованості.
До країн, де превалюють ліквідаційні процедури, можна віднести Німеччину та англійське законодавство про неспроможність. Законодавство тут задовольняє майнові вимоги кредиторів шляхом максимального задоволення їх вимог із конкурсного майна.
Законодавець у США та Франції у межах провадження про банкрутство надає можливість відновити платоспроможність боржника шляхом проведення реорганізації його справ. Це сприяє залишенню таких суб’єктів на ринку та погашення частини їх боргів за рахунок майбутніх надходжень.
Джунь В. зазначає, що концепція законодавства у Франції надає перевагу ідеї збереження діючих підприємств і робочих місць за рахунок обмеження прав та інтересів, у тому числі і забезпечених. У США пріоритетним завданням є не стільки задоволення вимог кредиторів, скільки збереження ділової активності боржників.[36]
В Україні триває реформа законодавства про банкрутство. Зайве навіть говорити про необхідність знайомства з іноземним досвідом. Розробка уніфікованих законодавчих актів стала новою формою прояву досягнень сучасної теорії і практики. Серед проблем, що стають перепонами у процесі розробки гармонізованих правил, зазвичай називають психологічні чинники (консерватизм мислення, небажання зрозуміти досвід інших і правовий націоналізм), суб’єктивні недоліки (вузький професійний підхід до визначення понять і юридичних категорій, існування певної особливої правозастосовної практики), деякий розрив у розумінні між юристами-теоретиками і юристами-практиками.
На сьогодні в Україні відсутня судова практика застосування такого засобу врегулювання проблем заборгованості боржника, яка дозволила б зробити якісь висновки про ефективність цієї процедури. Однак слід зазначити, що в багатьох країнах світу мирова угода посідає важливе місце в законодавстві про неспроможність і банкрутство та визнається одним з найбільш дієвих заходів врегулювання зобов’язань боржника за активною участю кредиторів. Разом з реорганізаційними процедурами мирова угода має стати альтернативою ліквідації, що відповідає світовим тенденціям розвитку законодавства про банкрутство.
Загалом інститут мирової угоди відомий майже усім правовим системам сучасності. Проте назва цього інституту, юридичний зміст, об'єкт, суб'єкти укладення мирової угоди, стадії процесу, на яких допускається її укладення, тощо можуть бути неоднаковими у різних державах. Наприклад, не у всіх державах існує термін «мирова угода». Та й для процедури її укладення застосовують інші терміни. У США — це «посередництво» (mediation), «примирення» (conciliation), «мінісуд» (minitrial), у Великобританії — «посередництво» і «примирення», у державах системи континентального права — «примирення» (conciliation).
Юридичний зміст мирової угоди за законодавством різних держав не завжди є однаковим. Так, у Іспанії, Нідерландах мирова угода — це різновид договору, змістом якого є фіксація обіцянки виконати певну дію чи утриматися від певних дій. Цей договір характеризується добровільним порядком його виконання. У державах системи «загального» права мирова угода також є різновидом договору. Однак на відміну від договору, який укладається відповідно до законодавства держав системи континентального права, цей договір є зобов'язанням відшкодувати збитки у разі невиконання обумовлених дій. У Японії, Франції, постсоціалістичних державах Європи та деяких інших мирова угода розглядається як вид судового рішення, який може оспорюватися у порядку, передбаченому для судових рішень. У Німеччині мирова угода є різновидом виконавчого документа і, керуючись принципом диспозитивності цивільного процесу, сторони мають право відкликати таку угоду.[37]
Законодавство держав передбачає різні об'єкти, з приводу яких може укладатися мирова угода. Наприклад, у Японії примирення може досягатися з усіх цивільних та сімейних спорів. В Іспанії не можуть бути об'єктом мирової угоди питання сімейного права, питання, пов'язані з особистим статусом особи, деякі фінансові питання. У державах системи «загального» права мирова угода може укладатися з приводу відшкодування збитків.
Мирова угода може затверджуватися судом. Наприклад, суди США обов'язково затверджують мирові угоди у спорах за позовами неповнолітніх або недієздатних осіб, певних довірених осіб, кількох осіб. У інших випадках суд приймає договір про врегулювання без дослідження його справедливості та добросовісності сторін.
У деяких державах Західної Європи, наприклад, Іспанії, Нідерландах, Франції, рішення про укладення мирової угоди фіксується у протоколі судового засідання. Витяг з цього протоколу видається на вимогу сторони як документ, що має силу судового рішення (статті 1809—1819 ЦК Іспанії,[38] ст. 19 ЦПК Нідерландів[39], тит. 6 ст. 127; тит. 1 розд. 8 ст. 21; статті 128-130 ЦПК Франції[40]). Мирова угода фіксується у протоколі, який має силу судового рішення й у Японії.[41]
Оскільки у деяких державах мирова угода є різновидом договору (зобов'язання), постає питання про те, чи є такий договір підставою у судах України для відмови у прийнятті позовної заяви та для закриття провадження в справі. Тобто чи такий договір є процесуальним документом (різновидом рішення суду), чи цивільно-правовою угодою. У першому випадку у разі невиконання мирової угоди як процесуального документа, вона підлягає визнанню і виконанню на території України шляхом видачі виконавчого листа. У другому — невиконання мирової угоди як різновиду цивільно-правового договору є підставою для звернення до суду України з позовними вимогами до сторони, яка її не виконує. Відповідь на це питання можуть дати норми міжнародних договорів за участю України, в яких регулюється визнання рішень установ іноземної держави. Тому в майбутньому, укладаючи міжнародні договори з державами, де мирова угода є різновидом цивільно-правового договору, необхідно у нормах про визнання іноземних рішень тлумачити поняття мирової угоди.
Отже, укладення мирової угоди є одним із різновидів вирішення цивільно-правових спорів. За законодавством України та більшості держав світу мирова угода характеризується подвійною юридичною природою. З одного боку це угода про врегулювання матеріально-правових відносин, з іншого — це процесуальна угода між сторонами про завершення правового спору. Тому особа має право звернутися за захистом до суду України лише у разі відсутності ухвали суду про затвердження мирової угоди між сторонами в тотожній справі. Мирова угода може бути укладена як в судах України, так і на території іноземної держави. Ухвала про затвердження мирової угоди в судах іноземних держав є підставою для відмови у прийнятті заяви від особи, якщо вона визнана на території України. Таке визнання здійснюється на підставі норм міжнародних договорів.
Також не можна лишити поза увагою практику Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, особливо те, що стосується реалізації наміру сторін врегулювати спір мирним шляхом. Практика, на жаль, свідчить про те, що, укладаючи мирову угоду, сторони не приділяють її оформленню належної уваги. Треба врахувати вимоги ст. 30 Закону, яка передбачає: якщо в ході арбітражного розгляду сторони врегулювали спір, третейський суд припиняє розгляд і, на прохання сторін та за відсутності заперечень з його боку, фіксує це врегулювання у вигляді арбітражного рішення на узгоджених умовах. На практиці Суд відмовляє в затвердженні мирової угоди, якщо сторони, укладаючи її, намагаються включити до порядку розрахунків шляхом взаємних заліків будь-які вимоги, які стосуються різних контрактів. У цьому разі мирова угода виходить за межі арбітражної угоди, що є правовою підставою розгляду справи. Але такі випадки поодинокі. Як правило, на прохання сторін Суд виносить арбітражне рішення на узгоджених умовах. Але треба враховувати, що арбітражний суд не може змінити мирову угоду. Таким чином, якщо він задовольняє клопотання сторін, рішення має повністю увібрати текст мирової угоди.
Сторони, укладаючи мирову угоду, мають звертати увагу і на порядок розподілу арбітражного збору. За загальним правилом, яке передбачене в Положенні про арбітражні збори й витрати, якщо позовні вимоги задовольняються повністю, то арбітражний збір стягується з відповідача, якщо ж частково, то в частині задоволених позовних вимог арбітражний збір покладається на відповідача, а в частині позовних вимог, щодо яких відмовлено у позові, – на позивача. У мировій угоді цей порядок не діє, тому що сторони домовилися врегулювати спір мирно.
Висновки
Аналізуючи судову практику та чинне українське законодавство, можна сказати, що мирова угода є не тільки предметом суперечок та перемовин між сторонами у справах про банкрутство, а й документом, який фіксує волевиявлення кредитора та боржника, спрямоване на зупинення провадження у справі про банкрутство та вирішення спірних правовідносин між сторонами. Тож мирова угода в процедурі банкрутства є ефективним механізмом відновлення функціонування на ринку неплатоспроможного суб’єкта господарської діяльності.
При написанні роботи зясувалося, що поняття «мирова угода» за змістом Закону має два основних значення: назва судової процедури, у межах якої відбувається врегулювання розбіжностей між кредитором і боржником, та результат даної процедури у вигляді самої угоди як документа, який фіксує домовленості сторін, насамперед щодо уступок з боку кредиторів.
Найбільшу цінність мирова угода у провадженні у справах про банкрутство має при слугуванні засобом отримання грошових коштів шляхом використання цивільно-правових механізмів погашення заборгованості. За допомогою таких механізмів є можливість відновити функціонування боржника, а кредитору дає можливість, хоч і часткового і тривалого у часі, але задоволення своїх вимог.
У результаті дослідження процесуальних особливостей МУ доходимо висновку, що така угода має як спільні риси, так і відмінності від мирової угоди у позовному провадженні. Серед спільних рис:
Ініціатива в укладенні МУ має виходити від сторін у справі. Суд може тільки запропонувати сторонам укласти МУ. Процесуальним наслідком затвердження МУ є припинення провадження у справі. МУ має силу судового рішення і підлягає обов’язковому виконанню. Одностороння відмова від виконання затвердженої МУ не допускається.
