Зокрема це можуть бути:
1) дефекти суб'єктного складу (укладення правочину особою, що не має необхідного обсягу дієздатності — правочиноздатності);
2) дефекти волі (невідповідність волі та волевиявлення);
3) дефекти (недотримання) форми;
4) дефекти (незаконність та (або) аморальність) змісту та порядку укладення правочину.
Наявність цих дефектів має наслідком недійсність правочину. Винятком є випадки недотримання вимоги щодо форми правочину, встановленої законом. Як правило, недотримання простої письмової форми правочину не зумовлює недійсності останнього, а лише ускладнює доведення його існування. Оскільки за допомогою показань свідків зробити це у випадку порушення письмової форми не можна, то необхідно відшукувати письмові докази, аудіо-, відео-записи тощо.
Стаття 215 ЦК розрізняє нікчемні та оспорювані правочини.
Нікчемним (абсолютно недійсним) визнається правочин, якщо його недійсність безпосередньо встановлена законом (ч.2 ст.215 ЦК).
Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосередньо у законі, вони вважаються недійсними з моменту їх укладення незалежно від пред'явлення позову та рішення суду (іноді такі правочини називають "мертвонародженими"). Отже, визнання судом такого правочину недійсним не вимагається
Проте навіть нікчемні правочини у визначених законом випадках за поданням сторін або заінтересованих осіб можуть бути визнані судом дійсними. Це, наприклад, передбачена ч.2 ст.219 ЦК можливість визнання судом дійсним правочину, укладеного з порушенням нотаріальної форми.
Іншим видом недійсних правочинів є правочини оспорювані, їх відмінність від нікчемних правочинів полягає в тому, що оспорювані правочини припускаються дійсними, такими, що породжують цивільні права та обов'язки. Проте їх дійсність може бути оспорена стороною правочину або іншою заінтересованою особою у судовому порядку. Тобто хоча безпосередньо нормою закону їх недійсність не передбачається, але водночас у сторони правочину або заінтересованої особи існує можливість звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Прикладом оспорюваного правочину є правочин, вчинений фізичною особою, що обмежена у дієздатності. Для визнання такого правочину недійсним піклувальник має подати позовну заяву в суд з вимогою про це. Суд може визнати такий правочин недійсним у разі, коли буде встановлено, що такий правочин суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати (ст.223 ЦК).
При розгляді питань про визнання правочинів недійсними згідно з роз'ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" слід виходити з того, що визнання правочину недійсним можливе й в інших випадках порушення правочином особистих немайнових або майнових прав суб'єктів цивільного права, навіть якщо для них не встановлені спеціальні правила визнання правочинів недійсними.
Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (ст.236 ЦК).
Оскільки при встановленні моменту, з якого правочин є недійсним, вирішальне значення має момент його вчинення, слід звернути увагу на ті труднощі, що виникають при визначенні моменту вчинення правочину.
Ці труднощі пов'язані з тим, що ЦК не містить загального правила щодо визначення моменту вчинення правочину, через що необхідний ретельний аналіз його окремих норм та змісту і сутності правочину.
Зокрема деякі статті ЦК вказують на такий момент. Так, ст.210 ЦК передбачає, що правочин, який підлягає державній реєстрації. є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Згідно зі ст.212 ЦК правочини, укладені під відкладальною або скасувальною вимогою, набувають чинності з моменту настання відповідної умови.
Момент набрання чинності правочином може бути зазначений у самому правочині шляхом вказівки на певну дату або на певну подію чи шляхом вказівки на закінчення перебігу певного відрізку часу.
Якщо момент набрання чинності правочином не вказаний у самому правочині чи законі, а також не випливає з його змісту, то
припускається, що права і обов'язки у сторін виникають одразу після вчинення правочину (наприклад, у договорі купівлі-продажу може бути достатньо сплати покупної ціни і передачі речі, щоб у покупия виникло право власності на продану річ).
Якщо за недійсним правочином права та обов'язки мали настати лише у майбутньому, правочин припиняється судом на майбутній час. Це пов'язано з тим, що на момент вчинення правочину і навіть на момент розгляду судом справи про визнання правочину недійсним правовідносини між сторонами ще не виникли.
Слід звернути увагу й на те, що недійсним може бути визнаний лише вже укладений правочин.
У випадках коли сторони ще тільки ведуть переговори і при цьому допустили порушення закону, питання про юридичне значення їх дій вирішується з урахуванням правил, що регламентують порядок укладення правочинів. Тут може йтись про визнання правочину таким, що не відбувся, компенсацію збитків тощо, але не про визнання правочину недійсним. Водночас слід мати на увазі, що для визнання правочину недійсним не вимагається, щоб він був вже виконаним. Факт виконання або невиконання укладеного правочину має значення для визначення наслідків визнання його недійсним, але не для самого визнання його недійсним.
Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється (ч,2 ст.236 ЦК). Іншими словами, якщо із змісту правочину випливає, що він може бути припинений лише на майбутнє, його дія припиняється на майбутнє.
1.2 Нікчемні та оспорюванні правочини
В системі юридичних фактів, які лежать в основі виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин, найбільш значне місце займають правочини, оскільки саме вони частіше всього породжують відносини приватноправового характеру між суб’єктами.
Цивільно-правовий інститут правочину (глава 16 Цивільного кодексу України), є складовою частиною загальних положень цивільного права. Інститут правочину, окрім норм про дійсність правочинів, містить положення про недійсність правочинів, правова природа яких викликає науковий та практичний інтерес у силу того, що відповідно до частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України вони не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. Оскільки суб’єкти недійсних правочинів не досягають бажаних ними результатів внаслідок застосування до правовідносин, що виникли між ними, заходів державного спонукання, яке юридичне анулює це правовідношення, дії, що підпадають під склад недійсності правочину, є неправомірними. Більшість неправомірних дій містять ознаки правопорушень і наносять шкоду стабільності як цивільному обороту в цілому, так і правам і законним інтересам його учасників.
Цивільний кодекс УРСР 1963 року не містить переліку умов, яким повинен відповідати правочин. Уперше новий ЦК у статті 203 встановив загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема, це: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Уперше в законодавстві правочини поділені на нікчемні та оспорюванні.
Нікчемні та оспорюванні правочини відрізняються між собою способом визнання правочину недійним. ЦК України розрізняє випадки, коли правочин оголошується недійсним, і випадки, коли допускається його оспорювання. В першому випадку суд зобов’язаний оголосити нікчемний правочин недійсним на вимогу особи, а також суд має право це зробити за своєю ініціативою, розглядаючи спір про стягнення, або присудження, який ґрунтується на нікчемному правочині. Слід зауважити, що відповідно до абз. 2 п. 5 статті 216 ЦК України, суд має право також застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Щодо оспорюваного правочину, то вважаємо, що суд не вправі визнати такий правочин недійсним, якщо відсутня відповідна заява заінтересованої особи, вказаної у законі. Такий висновок ґрунтується на приписах статті 215 ЦК України.
Відповідно до п. 2 статті 215 ЦК України нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому випадку визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Пунктом 3 статті 215 ЦК України встановлено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Тобто, частина 3 вказаної статті чітко визначила коло осіб, які мають право порушувати питання про визнання оспорюваного правочину недійсним. Зокрема, це: одна зі сторін (мається на увазі сторін договору); інша заінтересована особа (суд не може відноситися до категорії інших заінтересованих осіб, оскільки повинен вирішувати спір на засадах змагальності, та визнання оспорюваного правочину недійсним за ініціативою суду свідчив би про те, що суд діє неупереджено на користь однієї зі сторін. У зв’язку з чим доречно було б внести відповідні зміни до статті 83 ЦПК України, щодо права суду на визнання договору недійсним із власної ініціативи, уточнивши, що таке право у суду є виключно до нікчемних правочинів).
Заінтересована особа, це особа, у якої у результаті укладення оспорюваного правочину порушені права або охоронювані законом інтереси. Наприклад, одне й теж майно передано в оренду двом особам на підставі укладених із ними договорів оренди. Особа, з якою укладений договір оренди раніше, має право оспорювати договір оренди, який укладений пізніше з іншим орендарем, оскільки одне й теж майно не може одночасно знаходитися у користуванні різних осіб.
У зв’язку із введенням норм щодо нікчемного правочину виникає ряд питань. Чи необхідно звертатися до суду для визнання правочину нікчемним? Хто може визнати нікчемний правочин недійсним? Учасник правочину? Інша особа? І наскільки авторитетно таке визнання правочину недійсним? Якщо нікчемний правочин можна визнати в судовому порядку недійсним, то який термін позовної давності встановлений для цього?
На жаль, ці питання не в повній мірі знайшли своє закріплення у новому ЦК України.
В літературі обговорювалося питання: чи необхідно звертатися до суду для визнання нікчемного правочину недійсним. Одні цивілісти, зокрема, Д.М.Генкін, вважали, що для визнання нікчемної угоди недійсною немає необхідності в рішенні суду1 . Такої ж точки зору підтримувався О.С. Іоффе2 .
В.П. Шахматов вважав, що для оголошення нікчемної угоди недійсною судове рішення необхідно, однак, оскільки недійсність їх встановлена законом, то це має практичне значення, головним чином, для визначення наслідків недійсності3 .
Н.В. Рабинович відмічала, що так звані нікчемні угоди потребують в оголошені недійсними судом, оскільки тільки він може встановити умови, відповідно закону, які тягнуть за собою недійсність. Крім того, рішення суду про недійсність угоди слугує підставою і для всіх наслідків, які закон із цим пов’язує. Якщо ж сторони не приступили до виконання так званої нікчемної угоди, то оголошення її судом недійсною підкреслює принципову недопустимість її виконання .
