Відповідач:
Ковальова Тамара Олексіївна,
м. Дніпропетровськ,
вул. Попова, 16, кв. 1
Ціна позову
ПОЗОВНА ЗАЯВА
У грудні 2003 р. з моєї вини було заподіяно шкоду автомобілю "Волга", який належить на праві власності Ковальовій Т.О.
Вона вимагала відшкодувати заподіяні збитки у тижневий термін у сумі, еквівалентній 2835 доларам США.
Не маючи у наявності зазначеної суми, я не зміг у такий стислий термін відшкодувати збитки.
Тоді Ковальова Т.О., як голова ГБК "Зірка", членом якого я є, запропонувала оформити правочин дарування їй гаража, що належить мені.
Я вимушений був погодитися, і 20 грудня 2003 р. ми уклали правочин, засвідчений 2-ю Дніпропетровською нотаріальною конторою, згідно з яким я подарував Ковальовій Т.О. гараж № 11 у ГБК "Зірка".
При цьому ми домовились у присутності Шпака Андрія Андрійовича, що в разі відшкодування завданих мною збитків, Ковальова Т.О. зобов'язується повернути мені гараж.
Ця домовленість підтверджується також розпискою Ковальовоі Т.О. від 28 грудня 2003 р., в якій вона зазначила, що отримала від мене на відшкодування збитків суму, еквівалентну 2656 доларам СІЛА, недоотримана сума еквівалентна 179 доларам СПІА. У цій розписці Ковальова Т.О. зобов'язується повернути узятий під заставу гараж.
Недоотримана сума мною також була відшкодована Ковальовій Т.О.
Однак вона під надуманими приводами "хвороба", "погана погода", "зайнятість" тощо відкладає повернення гаража, взятого під заставу.
Таким чином, обставини укладення правочину дарування гаража та правовідносини, що при цьому виникли, засвідчують те, що правочин є удаваним, що приховує інший, який дійсно мав місце, а саме договір застави.
Тим паче, що з моменту здійснення правочину, так званого "договору дарування", і до цього часу я є членом ГБК і користуюся гаражем, який мені належить. Проте, згідно з положеннями Цивільного кодексу України, договір дарування є безоплатним правочином і вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
Відповідно до ст. 235 Цивільного кодексу України, у разі, якщо правочин здійснено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), до нього застосовуються правила, що регулюють той правочин, який сторони мали на увазі.
Отже, правовідносини, що виникли, повинні регулюватися ст. 1, 3, 4, 28 Закону України "Про заставу".
Відповідно до ст. 28 зазначеного Закону, право застави припиняється з припиненням обов'язку, забезпеченого заставою.
На підставі ст. 203, 235 Цивільного кодексу України, ст. 1, З, 4, 28 Закону України "Про заставу",
ПРОШУ:
1. Визнати договір дарування гаража № 11 у ГБК "Зірка", укладений між мною та Ковальовою Т.О. і засвідчений 2-ю Дніпропетровською міською нотаріальною конторою 20 грудня 2003 р., реєстраційний № 218-3011, недійсним.
2. Застосувати до правовідносин, що виникли, правила ст. 1, З, 4, 28 Закону України "Про заставу".
3. Покласти на відповідача видатки, пов'язані з розглядом даної справи.
4. Як свідка викликати в судове засідання Шпака А.А., який шкає за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Тимошенка, 3.
Додаток:
— копія договору дарування;
— розписка від 28 грудня 2003 р.;
— довідка ГБК "Зірка";
— копія позовної заяви;
— квитанція про сплату державного мита.
2.2 Позови про визнання недійсними нікчемних угод
У контексті формування законодавчих пропозицій цікавим є питання про визнання судами недійсними нікчемних угод. Існує досить поширена думка, що судове визнання недійсними нікчемних угод хоч і не є способом захисту порушеного суб’єктивного права, але є способом захисту охоронюваного законом інтересу [10, с.156], бо дозволяє прояснити права і обов’язки сторін.
З цього приводу, перш за все, слід зазначити, що сама необхідність використання в законодавстві понять охоронюваного законом інтересу та його захисту є дискусійною. Так, у рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) зазначено, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, як правило, не визначаються у статтях закону; що охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права. Це наштовхує на думку, що вказівки на захист охоронюваного законом інтересу у статтях чинних законів є випадковими, а відтак і зайвими.
Цікавою є точка зору І.Бірюкова, який вважає, що захист інтересу, про який йдеться в ЦК України, викликатиме ускладнення як в правозастосовчій, так і правоохоронній діяльності, що в кінцевому наслідку може призвести до порушення суб’єктивних прав особи або до зловживання цими правами [11, с.20]. Здається, що прогноз І.Бірюкова, принаймні в частині ускладнень в правозастосовчій діяльності, вже починає збуватись. Про це побічно свідчить той факт, що Конституційний Суд України в зазначеному вище рішенні при тлумаченні положення частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України в аспекті поставленого у конституційному поданні питання про те, чи може акціонер звертатись до суду за захистом порушених прав іншої особи (акціонерного товариства, акціонером якого він є), був змушений одночасно з’ясовувати зміст поняття “охоронюваний законом інтерес”, що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України.
Втім, вступати у дискусію щодо захисту охоронюваного законом інтересу для цілей цієї статті немає потреби. Натомість досить звернути увагу на те, що насправді розгляд справи про визнання нікчемної угоди недійсною далеко не завжди прояснює права та обов’язки сторін, а може навіть створювати помилкове уявлення про ці права та обов’язки. Пояснимо це прикладом з практики господарського суду міста Києва.
Регіональне відділення Фонду держаного майна України (РВФДМУ) звернулось з позовом про визнання недійсним на підставі ч.1 ст.48 ЦК УРСР договору оренди нежитлового приміщення, укладеного колишніми державними підприємствами - ВАТ “П” як орендодавцем та ТОВ “С” як орендарем. Позов судом було задоволено. Виходячи з цього судового рішення, РВФДМУ, будучи впевненим у відсутності прав орендаря на користування приміщенням, звернулось з позовом про звільнення нежитлового приміщення орендарем, посилаючись на те, що договір оренди визнано судом недійсним. Але суд відмовив у позові, оскільки з’ясувалося, що раніше правопопередниками ТОВ “С” та ВАТ “П” було укладено інший договір оренди, який відповідає закону, строк оренди за яким не закінчився, а зобов’язання за яким не припинено новацією в зв’язку з нікчемністю договору, укладеного пізніше.
Отже, можна дискутувати з приводу того, чи потрібен у процесуальному законодавстві України (як це має місце, приміром, у процесуальному законодавстві Німеччини [12, с.132]) інститут встановлювального позову, метою якого є лише усунення сумнівів у правовідношенні, тобто з’ясування прав і обов’язків сторін, що викликають сумнів. Але в будь-якому випадку позов про визнання недійсними нікчемних угод такій меті не відповідає, а тому запроваджувати його не слід. Тим більше, що апробація, здійснена судовою практикою, не свідчить про необхідність запровадження позовів про визнання договорів неукладеними, а навпаки, демонструє відсутність будь-яких проблем у зв’язку з непідвідомчістю судам таких спорів.
За характером порушення закону та правовими наслідками недійсні право чини поділяються на:
нікчемні;
оспорювані.
Нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом. Визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Будь-яка заінтересована особа може звернутися до суду з вимогою про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Суд може застосувати наслідки нікчемного право чину з власної ініціативи (ч.5 ст. 216 ЦК України). На нікчемність вказує словосполучення „є нікчемним”.
Оспорюваним є правочин, недійсність якого прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий право чин може бути визнаний недійсним судом (ч.3 ст. 215 ЦК України). На оспорюваність вказує словосполучення „може бути визнаний недійсним”.
До нікчемних правочинів, зокрема, належать:
1) право чин, вчинений з порушенням письмової форми у випадках встановлених законом (договір дарування майнового права та договір дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому- ч.3 ст. 719 ЦК; договір банківського вкладу- ч.2 ст 1059 ЦК та ін.);
2) правочин, вчинений з порушенням вимоги щодо його нотаріального посвідчення (ст. 219 та 220 ЦК);
3) правочин, вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 221 ЦК);
4) правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК);
5) правочин, вчинений недієздатною особою (ст. 226 ЦК);
6) правочин, який порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК);
До оспорюваних правочинів належать:
1) правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК);
2) правочин, вчинений особою, обмеженою в цивільній дієздатності, за межами її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК);
3) правочин, вчинений дієздатною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та/або не могла керувати ними (ст. 225 ЦК);
4) правочин, вчинений юридичною особою, без відповідного дозволу (ліцензії) (ст. 227 ЦК);
5) правочин, вчинений під впливом помилки (ст. 229 ЦК);
6) правочин, вчинений під впливом обману (ст. 230 ЦК);
7) правочин, вчинений під впливом насильства (ст. 231 ЦК);
8) правочин, вчинений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК);
9) правочин, вчинений під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК);
10) фіктивний правочин (ст. 234 ЦК).
Правові наслідки недійсності окремих частин право чину (ст. 217 ЦК- якщо можна припустити, що право чин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини).
1. Генкин Д.М. Недействительность сделок, совершенных с целью, противной закону// Ученые записки ВИЮН. Вып.V.1987. С. 49.
2. Иоффе О.С. Советское гражданское право. М.: Юридическая литература, 1987. С. 295, 297.
3. Шахматов В.П. Составы противоправных сделок и обусловленные ими последствия. Изд-во Томского университета, 1967. С. 148.
4. Рабинович Н.В. Недействительность сделок и ее последствия. Изд-во ЛГУ, 1960. С. 16-17.
5. Див. Постановление Пленума Верховного Суда РФ и Пленума Высшего Арбитражного Суда РФ от 01.07.1996 года № 6/8.
6. Спасибо-Фатєєва І. Проблемні аспекти недійсних правочинів (на прикладі договору міни акцій) // Підприємництво, господарство і право. – 2002. - №7. – С.29.
7. Джунь В.В. До питання про обов’язковість застосування реституції у разі неправозгідності угоди // Вісник господарського судочинства. – 2002. - №4. – С.165.
8. Кот О.О. До питання про визнання недійсними угод, укладених з метою, суперечною інтересам держави і суспільства // Вісник господарського судочинства. – 2002. - №4. – С.177.
9. Павленко Д. Визнання угод недійсними на підставі ст.49 Цивільного кодексу // Юридичний журнал. – 2002. - №3. – С.91.
10. Калаур І. Окремі аспекти застосування правових наслідків нікчемних і оспорюваних правочинів // Підприємництво, господарство і право. – 2003. - №12. – С.48.
11. Спасибо-Фатєєва І.В. Нікчемні правочини та їх наслідки // Вісник господарського судочинства. – 2004. - №2. – С.178.
12. Беляневич О.А. До питання про недійсність господарських договорів // Вісник господарського судочинства. – 2004. - №2. – С.200.
13. Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. – Тула. - 2001. – 720 с.
14. Тузов Д.О. Реституция и реституционные отношения в гражданском праве России // В кн.: Цивилистические исследования. Вып.1. М. - 2004. – С.213.
15. Тузов Д.О. Ничтожность и оспоримость сделок: классическая доктрина и проблемы российской цивилистики // В кн.: Цивилистические записки: Межвуз. сб. научн. трудов. Вып.2. - М. – Екатеринбург, 2002. – С.135.
16. Бірюков І. Інтерес і суб’єктивне цивільне право // Право України. – 2004. - №8. – С.18.
17. Давтян А.Г. Гражданское процессуальное право Германии. – М. - 2000. – 320 .
18. Опубліковано: Підприємництво, господарство і право. – 2006. - №3. – С.80.
