Проте ні ЦК РФ, ні ЦК України не закріпили положення про необхідність оголошення судом недійсними нікчемні угоди (правочини). Така прогалина закону в РФ була заповнена Пленумом Верховного суду РФ та Вищого арбітражного суду РФ, які вказали, що ЦК РФ не містить заборони звертатися до суду з подібним позовом .
Що ж до нового ЦК України, то аналіз його положень також дає підстави стверджувати, що особа має право звернутися до суду з позовом про визнання нікчемного правочину недійсним. Так, стаття 16 ЦК України, яка встановила способи захисту цивільних прав та інтересів, передбачає одним із способів також визнання правочину недійсним. При цьому ця норма не обмежується тільки оспорюваними правочинами, а містить загальне визначення – визнання правочину недійсним, тобто як оспорюваного, так і нікчемного.
Розглядаючи питання позовної давності з цієї категорії справи, слід зауважити, що ЦК УРСР 1963 року та судова практика з цієї категорії справ не обмежує терміну позовної давності при розгляді справ про визнання договору недійсним, оскільки вважається, що якщо договір недійсний, то такий договір є недійсним із моменту його укладення та не може породжувати будь-які правові наслідки.
Новий ЦК України дещо по іншому вирішує це питання. Так, статтею 257 встановлена загальна позовна давність тривалістю у три роки. Стаття 258 встановлює спеціальну позовну давність та в п. 3 цієї статті вказано, що позовна давність у п’ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману. Пункт 4 передбачає позовну давність у десять років до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.
З наведеної норми, можна дійти висновку, що на оспорюванні правочини розповсюджується загальний термін позовної давності у три роки, за виключенням статей 230 та 231 (недійсність правочину, вчиненого під впливом насильства або обману) для яких встановлена спеціальна позовна давність у п’ять років. Щодо вимоги про застосування наслідків оспорюваної угоди, то також діє загальний термін позовної давності у три роки.
На звернення до суду з позовом про визнання правочину нікчемним, термін позовної давності ЦК України не встановлений, оскільки такі нікчемні правочини є, безумовно, недійсними незалежно від терміну, який пройшов із моменту його здійснення й виконання, тобто позовна давність не може змінювати їх характеру та юридичної суті. Що стосується вимог про застосування наслідків нікчемного правочину то, як уже вказувалося, позовна давність встановлена у 10 років.
1.3 Нікчемні та оспорювані правочини: регулювання за цивільним кодексом УРСР
Різні аспекти недійсності правочинів останнім часом стали предметом жвавого обговорення у вітчизняній літературі [1], [2], [3], [4], [5], [6], [7]. Такі дискусії особливо важливі в зв'язку з необхідністю осмислення та оцінки нововведень, привнесених у відповідне регулювання Цивільним і Господарським кодексами України, а також з'ясування, у якому напрямку варто змінювати це регулювання в роботі з узгодження цих кодексів, що зараз ведеться у Верховній Раді України. Цій роботі, однак, має передувати аналіз регулювання за Цивільним кодексом УРСР, який нещодавно втратив силу, та судової практики, що склалася. Саме це і є метою цієї статті.
Помилки регулювання за ЦК УРСР
ЦК УРСР був призначений для обслуговування майнового обороту у соціалістичному суспільстві (і успішно з цим справлявся). Тому, з одного боку, він не містив багатьох необхідних капіталістичному суспільству правових інститутів, а з іншого боку мав відповідну концептуальну спрямованість, не у всьому прийнятну сьогодні. Далеко не всі концептуальні вади зараз подолані, багато з них і досі негативно впливають на сучасне цивільне право України. Зокрема, виведення за радянських часів із цивільного обігу землі та повернення її в такий похапцем, у непродуманий спосіб має сьогодні наслідком штучний правовий відрив будинків та інших споруд від землі, визнання нерухомістю як землі, так і будинків, що на землі розташовані. Іншим прикладом може бути так званий принцип реального виконання, збережений чомусь і в ЦК України.
Втім, концептуальна спрямованість ЦК УРСР диктувалася тодішніми умовами. Якщо ж сприймати концептуальні засади як даність, від якої не можна було відійти, і давати професійну оцінку цього документа, то, на наш погляд, Цивільний кодекс УРСР у своїй первісній редакції уявляє собою зважений закон дуже високої якості як за критерієм регулювання, що ним встановлювалося, так і за критерієм рівня юридичної техніки. Разом з тим, на нашу думку, ЦК УРСР в частині регулювання відносин з приводу недійсних угод містив дві суттєві помилки.
Перша з цих помилок була юридико-технічною і полягала у тому, що для нікчемних та оспорюваних угод застосовувався один і той же термін – недійсні угоди. При цьому хоча ЦК УРСР встановлював абсолютно різні правила для цих видів угод, однак застосування до них одного й того ж терміну на практиці призвело до змішування нікчемних та оспорюваних угод і суттєвих труднощів у правозастосуванні. Показовим є наявність різних підходів в офіційних позиціях Верховного Суду України (постанова Пленуму ВСУ України від 28.04.78 р. № 3 “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” із змінами і доповненнями) та Вищого господарського суду України (роз’яснення ВАСУ України від 12.03.99 р. № 02-5/111 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними” із змінами і доповненнями), в першу чергу, щодо можливості чи неможливості задоволення позовів про визнання угоди недійсною без одночасного застосування наслідків виконання недійсної угоди. Така неоднозначність позицій, однак, об’єктивно зумовлена і другою помилкою ЦК УРСР, яка полягала у встановленні спеціальних правил щодо наслідків укладення та виконання такої угоди. Так, частиною 2 ст.48 ЦК УРСР було встановлено, що по недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошахх, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Ця імперативна норма унеможливлювала застосування інших загальних правил щодо наслідків неправомірної поведінки, зокрема, в частині відшкодування доходів, які набувач мав або повинен був мати з цього майна, та інших наслідків безпідставного набуття майна, передбачених ст.469 ЦК УРСР.
Зазначені помилки ЦК УРСР (особливо перша з них) призвели до того, що у правозастосуванні було знівельовано принципову різницю між нікчемними та оспорюваними угодами, яка, як відомо, полягає в тому, що в разі нікчемності угоди юридичні наслідки не наступають силою закону, а в разі оспорюваності угоди юридичні наслідки, які вже настали, відпадають силою судового рішення (див., наприклад, [8, с.169]). Це є особливо прикрим з огляду на те, що ЦК УРСР містив підвалини належного регулювання. Критерієм розмежування нікчемних та оспорюваних угод могла б бути наявність чи відсутність у законі вказівки на можливість визнання судом угоди недійсною. Наявність такої (або подібної) вказівки (наприклад, ст.ст.53-57 ЦК УРСР) означає оспорюваність угоди. Якщо ж в законі вказано, що при тих чи інших обставинах угода є недійсною, але при цьому не встановлено такого способу захисту, як визнання судом угоди недійсною (наприклад, ст.ст.48, 49, 50 ЦК УССР), то така угода є нікчемною, тобто є недійсною в силу закону. Зазначений підхід автоматично зняв би питання про розгляд спорів про визнання угоди недійсною та застосування наслідків виконання такої угоди, бо це питання містить по суті два різних питання, на які за зазначеного підходу слід давати різні відповіді залежно від дефекту угоди:
- в разі оспорюваності угоди позов про визнання угоди недійсною може бути задоволений без одночасного застосування наслідків виконання такої угоди, оскільки в цьому разі визнання угоди недійсною є самостійним способом захисту прав, а саме – припиненням або зміною правовідношення;
- в разі нікчемності угоди може подаватися лише позов про застосування наслідків виконання такої угоди, але не позов про визнання угоди недійсною, оскільки в цьому разі висновок суду про нікчемність угоди є не способом захисту прав, а лише правовою оцінкою, місце якій (як і будь-яким іншим правовим оцінкам) в мотивувальній, а не резолютивній частині рішення.
На жаль, такому підходу стала на заваді перша (юридико-технічна) помилка в ЦК УРСР. Хоча питання термінології не є принциповими з теоретичної точки зору, але, як свідчить практика, введення невдалих термінів або невведення термінів там, де вони є бажаними, тобто суто юридико-технічна недолугість, може призвести до вкрай негативних наслідків. Зокрема, допущене в ЦК УРСР змішування термінів, що застосовувались до нікчемних та оспорюваних угод, призвело до розуміння ст.59 ЦК УРСР таким чином, що ця стаття встановлює можливість визнання недійсною не тільки оспорюваної, а і нікчемної угоди, хоча метою цієї статті є лише визначення моменту, з якого угода, визнана недійсною, вважається такою. Це, в свою чергу, призвело до численних спроб надати єдину відповідь на зазначені вище два питання – такі спроби пов’язані з юридико-технічною помилкою в ЦК УРСР, а відтак не можуть бути успішними.
До речі, частина друга ст.59 ЦК УРСР містила ще одну помилку в регулюванні, встановлюючи, що якщо з самого змісту угоди випливає, що вона може бути припинена лише на майбутнє, дія угоди визнається недійсною і припиняється на майбутнє. Втім ця помилка є наслідком вказаної вище другої помилки ЦК УРСР. Згідно ж з частиною другою ст.236 ЦК України якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється. Таким чином, новий ЦК України вже не передбачає визнання “дії” угоди недійсною і припинення її на майбутнє.
Друга помилка ЦК УРСР - встановлення спеціальних наслідків виконання недійсних угод - призвела також до такого дивного явища в судовій практиці, як відмежування неукладених договорів від всіх інших нікчемних угод.
Судова практика щодо неукладених договорів
Згідно з сьогоднішньою усталеною судовою практикою у господарських справах позови про визнання договорів неукладеними є непідвідомчими судам, оскільки підписання таких договорів не створює правових наслідків, а тому не може призвести до порушення будь-чиїх прав; отже, і визнання договору неукладеним не може цих прав захистити. Якщо ж якась із сторін (або всі сторони) помилково виконали повністю або частково неукладений договір, то така сторона вправі була звернутись до суду з позовною вимогою про застосування наслідків безпідставного набуття майна, передбачених ст.469 ЦК УРСР, в тому числі про повернення безпідставно придбаного майна та відшкодування доходів, які набувач мав або повинен був мати з цього майна. Згідно з ч.3 ст.469 ЦК УРСР у разі неможливості повернути безпідставно придбане майно в натурі повинна була бути відшкодована його вартість, що мала визначатися на момент придбання.
Неукладений договір (коли не досягнуто згоди по всіх істотних умовах) вочевидь є таким, що не відповідає закону, тобто є різновидом нікчемної угоди. Звичайно, можна було б, наслідуючи Г.Ф.Шершеневича [8, с.168], в межах теоретичного дослідження позначати терміном “нікчемна угода” лише ті угоди, що не відповідають закону, але при цьому містять всі істотні умови, і виключати з об’єму цього поняття неукладені договори (в термінології Г.Ф.Шершеневича – “угоди, що не відбулися”). Таке спеціальне визначення, однак, застосовувати незручно як таке, що не відповідає ч.1 ст.48 ЦК УРСР, бо відсутність в договорі істотної умови означає його невідповідність закону, а ч.1 ст.48 ЦК УРСР передбачає дихотомічний поділ (відповідає закону – не відповідає закону) родового поняття лише на два видових (угода не є нікчемною - угода є нікчемною). Крім того, сам Шершеневич тут же на прикладі дарування підтвердив, що сучасне йому законодавство не слідує його визначенню (до речі, і його визначення поняття “мнимої угоди” відрізняється як від визначення за ст.58 ЦК УРСР, так і від смислу, що вкладався в це поняття сучасною Шершеневичу практикою). Тому нікчемні договори слід поділяти на укладені та неукладені, маючи при цьому на увазі, що при належному регулюванні наслідки їх виконання за загальним правилом мали б бути однаковими.
