За загальним правилом, яке закріплене в п. 1 ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу, суд повинен призначати покарання в межах санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за вчинене, тобто в так званих – загальних межах караності злочинного діяння. Водночас аналіз кримінально-правового матеріалу свідчить про те, що при обранні міри покарання суд: а) може бути обмежений у виборі виду покарання в рамках санкції статті, або б) може вийти за межі санкції відповідної статті Особливої частини Кримінального кодексу і призначити більш або менш суворе покарання, ніж передбачено в цій санкції. У тих випадках, коли суд не може застосувати до конкретної особи певний вид покарання, незважаючи на те, що він передбачений в санкції статті за вчинений злочин, мають місце так звані обмежені рамки караності злочинного діяння, тобто більш вузькі, ніж передбачено в санкції статті. Оскільки закон надає суду право виходити за максимальні межі (границі, рамки) санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу України і призначати додаткове покарання, не передбачене в цій санкції (ст. 54, ч. 2 ст. 55 КК), можна говорити про можливість призначення більш суворого покарання, ніж передбачено в санкції статті. У свою чергу призначення покарання з виходом за мінімум санкції статті слід розглядати як застосування менш суворого покарання.
Таким чином, лише стосовно санкцій статей Особливої частини КК можна говорити про існування наступних видів призначення покарання, а саме призначення покарання: а) у загальних межах; б) в обмежених рамках; в) більш суворого й г) більш м’якого.
Загальні межі призначення покарання безпосередньо залежать від структури Кримінального кодексу і виду самої санкції. Санкція − це така частина кримінально-правової норми, яка встановлює вид (-и) і розміри покарання за вчинений злочин. Верхня й нижня її межі окреслюють границі судового розсуду при призначенні міри покарання. Тому важливого значення набуває правильне їх встановлення: як законодавцем у процесі диференціації кримінальної відповідальності, так і судом у процесі індивідуалізації покарання.
На думку Васільєвського А.В., існує декілька видів (меж) призначення покарання[36].
Види (межі) призначення покарання можна умовно поділити на так звані загальні та обмежені рамки караності злочинного діяння. До загальних меж відноситься положення пункту 1 частини 1 статті 65 Кримінального кодексу України, де вказано, що суд повинен призначати покарання в межах санкції статті Особливої частини, яка передбачає відповідальність за вчинене. Що стосується обмежених меж призначення покарання, то йдеться про те, що суд може бути обмежений у виборі виду покарання в рамках санкції статті, або ж може вийти за межі санкції статті Особливої частини і призначити чи то більш суворе покарання, чи, навпаки, менш суворе покарання, як передбачено у санкції статті. Там, де суд призначає більш суворе покарання, ніж передбачено у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, можна говорити про вихід суду за максимальні межі санкції, а де суд призначає менш суворе покарання, буде мати місце вихід за мінімальні межі зазначеної санкції.
Ураховуючи зазначене, можна класифікувати види (межі) призначення покарання на загальні, обмежені, призначення більш суворого покарання та призначення менш суворого покарання.
Загальні межі призначення покарання формуються структурою санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу. Вона містить верхню та нижню межі призначення покарання, тим самим надає суду можливість, в залежності від тих чи інших обставин конкретної справи, вирішувати питання про призначення покарання на власний розсуд. Санкції, в свою чергу бувають абсолютно-визначені, відносно-визначені, альтернативні. На думку М.І. Бажанова санкції бувають відносно-визначені(ті, які містять верхню та нижню межі, та ті, які містять лише верхню межу) та альтернативні[37]. Фактично, на мою думку, такий поділ є вдалим відносно українського законодавства.
Кругліков Л.Л. та Васильєвський О.В. вважають, що доцільно виділяти прості та кумулятивні санкції, одиничні і кумулятивні, відносно-визначені та абсолютно-визначені, безпосередньо-визначені й опосередковано визначені, такі, що містять лише кримінальне покарання та такі, які окрім кримінального покарання передбачають також й інші міри кримінально-правового характеру[38].
Санкція статті Особливої частини Кримінального кодексу може містити вказівку як і лише на верхню межу покарання, так і верхню та нижню межі. Що ж стосується санкції кримінально-правової норми, то вони не можуть вказувати на лише верхню чи нижню межі, в них завжди вказано як на верхню, так і на нижню межі. Це дає можливість стверджувати, що санкції Кримінального кодексу України носять відносно-визначений характер.
Виділяють також види санкцій: прості – які передбачають лише один вид основного покарання та складні – які передбачають декілька видів покарання. Складні санкції поділяють також на ті, які містять одне основне й одне або кілька додаткових покарань (кумулятивні) та ті, які містять кілька видів основних покарань (альтернативні), а також ті, які містять кілька видів основних покарань і додаткове покарання (альтернативно-кумулятивні). Зважаючи на чинний Кримінальний кодекс, кумулятивні та альтернативно-кумулятивні санкції можуть передбачати одне додаткове покарання, яке може бути як обов’язковим, так і факультативним. Що ж стосується кумулятивних санкцій, то вони бувають такі, які одночасно передбачають декілька обов’язкових покарань, обов’язкове й факультативне додаткові покарання.
Варто також зазначити те, що характерними особливостями кумулятивних та альтернативних санкцій є те, що їхні межі залежать не лише від видів та розмірів покарань, які в них передбачені, а й від того, чи є додаткове покарання обов’язковим або факультативним.
Особливості застосування окремих видів покарань зумовлюють необхідність виділення так званих обмежених меж караності. Так, наприклад, громадські й виправні роботи не можуть бути застосовані до осіб, які досягли пенсійного віку (ч. 3 ст. 56,ч. 2 ст. 57 Кримінального кодексу). Тому, наприклад, у випадку, коли за ст. 123 Кримінального кодексу засуджується особа, яка досягла пенсійного віку, мінімальна межа санкції буде дорівнювати одному року позбавлення волі, незважаючи на те, що санкція ст. 123 Кримінального кодексу містить й інші, більш м'які види покарання (громадські роботи, виправні роботи, обмеження волі), які, однак, згідно положенням ч. 3 ст. 56, ч. 2 ст. 57, ч. 3 ст. 61 Кримінального кодексу не можуть бути застосовані до даної категорії засуджуваних. У такому випадку межі призначення покарання будуть більш вузькими.
Частина 3 статті 102 Кримінального кодексу України встановлює максимально припустимі строки призначення позбавлення волі до неповнолітніх за вчинення злочинів певної категорії тяжкості. Так, за вчинення повторно злочину невеликої тяжкості позбавлення волі може бути призначене на строк не більше двох років, за злочин середньої тяжкості – на строк не більше чотирьох років, за тяжкий злочин – на строк не більше семи років, а за особливо тяжкий, що поєднаний з умисним позбавленням життя людини – на строк до п’ятнадцяти років. Тому, коли неповнолітній вчиняє злочин, передбачений частиною 4 статті 186, то межі караності його діяння будуть дорівнювати позбавленню волі на строк від п’яти до семи років, тобто будуть більш вузькими.
Згідно з ч. 4 ст. 49 Кримінального кодексу питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначене довічне позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначено і заміняється позбавленням волі на певний строк. Таким чином, закон, забороняючи застосовувати довічне позбавлення волі в зазначених випадках, тим самим знижує верхню межу караності злочинного діяння, порівняно з рамками санкції статті, яка передбачає відповідальність за вчинене. Тому в таких випадках також можна говорити про призначення покарання в більш вузьких рамках, ніж це передбачено у відповідній санкції статті.
Також, існують винятки із загального правила – коли незважаючи на положення про призначення покарання в межах санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, суд не може призначити покарання із дотриманням такої вказівки, так як існує пряма заборона, яка встановлена іншими нормами кримінального закону. Коли вагітна жінка вчиняє злочин, передбачений статтею 128 Кримінального кодексу, то ні передбачені виправні роботи, громадські роботи чи обмеження волі суд призначити не може, так як це прямо забороняється частиною 3 статті 56, частиною 2 статті 57 та частиною 3 статті 61. Залишається звільнити засуджену від кримінальної відповідальності. За таких обставин, видається за необхідне або розширити сферу застосування окремих видів покарання[39]. Достатньо позитивним явищем, у таких випадках виступає стаття 69 КК України, в якій зазначається, що за наявності кількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини Кримінального кодексу, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (частини статті) Особливої частини Кримінального кодексу України.
У випадках, коли суд виходить поза максимальні межі санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, він, таким чином, призначає більш суворе покарання. Варто зазначити, що позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути застосоване і тоді, коли воно безпосередньо не передбачене в санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу. Якщо суд призначає і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, коли його у санкції статті немає, то він тим самим призначає покарання з виходом поза максимальні межі санкції. Саме це вважається призначенням більш суворого покарання, ніж встановлено в санкції статті[40]. Винятком із випадків, коли призначається більш суворе покарання, є ті випадки, коли призначається покарання за сукупністю вироків (стаття 71) чи за сукупністю злочинів (стаття70).
Видається доцільним зазначити про деякі невідповідності, що існують у статті 65 Кримінального кодексу України. Зокрема, якщо у частинах 1-3 йдеться про вчинення одиничного злочину, то вже частина 4, на противагу, зазначає про відповідальність за окремі види множинності. Можливо, правильніше зазначити у частині 4 статті 65 більш загальне положення, зазначивши вказівку про те, що більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини Кримінального кодексу за вчинений злочин, може бути призначено у випадках, спеціально передбачених Кримінальним кодексом.
Окрім призначення більш суворого покарання, суд вправі застосувати призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено в санкції відповідної статті. Це зумовлено або ж специфікою призначення окремих видів покарання, або ж за наявної сукупності певних факторів. Йдеться про частину 2 статті 55, частину 2 статті 59, статтю 69 Кримінального кодексу України.
Видається, такими виступають види (межі) призначення покарання, які передбачені в Кримінальному кодексі України. Наявність у ньому цілого ряду спеціальних норм, що встановлюють як знижені, так і підвищені межі караності злочинного діяння, виявляє певні недоліки законодавчого формулювання окремих статей Загальної частини Кримінального кодексу. Особливо це стосується вимог ст. 65. Так, в п. 1 ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу вказано, що суд призначає покарання в межах санкції статті Особливої частини, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Однак, як це було зазначено вище, суд не завжди обирає міру покарання в межах санкції статті. У деяких випадках призначення покарання може відбуватися з виходом як за максимальні, так і за мінімальні межі відповідної санкції. Оскільки загальні засади призначення покарання це загальна норма, тому вони повинні містити тільки найбільш типові, загальні для всіх випадків призначення покарання, вимоги, правила, критерії[41]. Вимога, яка закріплена в п.1 ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу, про призначення покарання в межах санкції статті Особливої частини, не відповідає принципу загальності, і суперечить сутності загальних засад призначення покарання як загальній нормі про призначення покарання. З метою усунення зазначеного недоліку уявляється раціональним змінити редакцію п. 1 ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу, а саме викласти не так категорично. Наприклад, А.В. Іщенко запропонував вказати, що санкція статті Особливої частини, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, є лише вихідною, відправною точкою при застосуванні міри покарання, яка призначається індивідуально, відповідно до положень Загальної частини Кримінального кодексу[42]. Так, у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК замість суд призначає покарання в межах, встановлених у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, доцільно було б вказати, що суд призначає покарання, керуючись межами санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене. Окрім ч. 4 ст. 65 Кримінального кодексу, певних уточнень потребує і ч. 3 ст. 65, в якій зазначено, що призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу за вчинений злочин, суд вправі лише за наявності підстав, передбачених в ст. 69. Однак, як було зазначено вище, суд може вийти за мінімальні межі відповідної санкції статті не тільки за наявності підстав, закріплених в ст. 69 КК, а й в інших випадках. Тому, уявляється доцільним або взагалі виключити частину 3 зі складу ст. 65 Кримінального кодексу, або викласти її в іншому, більш абстрактному виді[43]#"#_ftn44" name="_ftnref44" title="">[44]. В. П. Козирєва виділяє п’ять основних етапів розвитку кримінального законодавства про покарання майнового характеру: а) перший – від Руської Правди ХІ століття до Литовських статутів – перша половина ХVІ століття; б) другий – друга половина ХVІ століття – середина ХІХ століття; в) третій – друга половина ХІХ століття – жовтень 1917 року; г) четвертий – радянський період – кінець ХХ століття; д) п’ятий – початок ХХІ століття[45].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21
