1) є заходом примусу;
2) застосовується від імені держави;
3) застосовується тільки судом;
4) застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину;
5) призначається лише таким правозастосовним актом (документом), як обвинувальний вирок суду;
6) полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Інтерес викликають видові ознаки штрафу. Вочевидь, що такою видовою ознакою, за якою один вид покарання відрізняється від іншого, є лише одна ознака, а саме – вид прав і свобод засудженого, які підлягають обмеженню при застосуванні того чи іншого покарання, та характер його обмеження.
В питанні про те, які ж саме права і свободи людини обмежує таке покарання, як штраф, усі науковці сходяться на тому очевидному висновку, що штраф як вид покарання обмежує саме право власності особи, яка вчинила злочин. Так наприклад, І. В. Смолькова пише, що «сутність штрафу у своєму розвитку визначає і його зміст, що виражається в позбавленні правопорушника матеріальних майнових благ. Іншими словами, конкретний обсяг обмежень майнових інтересів особи, яка вчинила злочин, і створює зміст такого поняття, як штраф»[58]. На думку О. В. Курца штраф як вид кримінального покарання виражається у певному обсязі обмежень майнових інтересів особи, яка вчинила злочин[59]. Про те, що «каральний та виховно-попереджувальний вплив штрафу здійснюється шляхом ущемлення матеріального стану засудженого» пише і В. К. Дуюнов, однак далі він робить неочікуваний висновок про те, що «відносити штраф до так званих майнових покарань не надто точно, оскільки безпосередній вплив при виконанні даного покарання здійснюється не на майно чи майнові права (як, наприклад, при конфіскації майна), а на фінансові інтереси засудженого»[60]. Видається, що з таким судженням В. К. Дуюнова погодитися не можна. Відповідно до ст. 177 Цивільного кодексу України[61] гроші є одним з видів майна, що виступає в якості об’єкта цивільних прав. Ось чому справедливим вважається зауваження О. Л. Цвєтіновіча про те, що «штраф є покаранням, яке обмежує право власності засудженого, оскільки в даному випадку держава вилучає частину належному йому майна в грошовій формі»[62].
Таким чином, суб’єктивним правом людини, яка вчинила злочин, що підлягає обмеженню при застосуванні такого виду покарання, як штраф, є саме право власності. Проте, дане право обмежується не тільки при застосуванні штрафу, але й при застосуванні деяких інших передбачених чинним Кримінальним кодексом України видів покарання. Так, зокрема, тільки право власності засудженого обмежується і при застосуванні такого покарання, як конфіскація майна, яка відповідно до ч. 1 ст. 59 Кримінального кодексу України полягає «в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого». Крім того, право власності засудженого, в числі інших його прав, безпосередньо обмежується і при застосуванні таких покарань, як виправні роботи та службові обмеження для військовослужбовців, які відповідно до ч. 1 ст. 57 та ч. 2 ст. 58 Кримінального кодексу України завжди супроводжуються відрахуванням із суми заробітку (суми грошового забезпечення) засудженого в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків[63]. У зв’язку з цим постає проблема відмежування штрафу за досліджуваною ознакою від конфіскації майна, виправних робіт та службових обмежень для військовослужбовців.
Уявляється, що таке відмежування полягає в наступному. Відмінність штрафу від конфіскації майна полягає в тому, що при конфіскації майна у власність держави може обертатися практично все майно засудженого, включаючи і грошові кошти, за виключенням лише того майна, яке включене до Переліку майна, що не підлягає конфіскації. При застосуванні ж штрафу обмежується право власності лише на специфічний вид майна – гроші. І про це прямо йдеться в ч. 1 ст. 53 Кримінального кодексу України, відповідно до якої штраф – це саме грошове стягнення, а не майнове, як конфіскація. Однак, слід мати на увазі, що якщо особа добровільно не сплачує у встановлений строк штраф, то звернення штрафу здійснюється з її майна виконавчою службою. Відмінність же штрафу від виправних робіт та службових обмежень для військовослужбовців полягає в тому, що останні два покарання мають комплексний характер – вони обмежують не одне, а декілька прав особи, засудженої за вчинення злочину. При цьому, передусім вони спрямовані на обмеження права на працю, і тільки поряд з цим і у зв’язку з цим, обмежують і право власності на гроші, що належать особі в оплату за її працю. Штраф же обмежує виключно право власності на гроші, і не пов’язаний з обмеженням будь-яких інших прав особи.
Отже, положення закону про те, що «штраф – це грошове стягнення» (ч. 1 ст. 53 Кримінального кодексу України) різниться з положенням про те, що покарання «полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого» (ч. 1 ст. 50 КК України), і не тільки уточнюють і розкривають їх стосовно досліджуваного виду покарання, але й відмежовують його від іншого виду покарання, що безпосередньо обмежує право власності, а саме – конфіскації майна, а також від покарань, які обмежують право власності на гроші у зв’язку з обмеженням права на працю, а саме : виправних робіт та службових обмежень для військовослужбовців.
Звісно, сплата штрафу певним чином відображається не тільки на праві власності засудженого, але й на матеріальному становищі невинуватих осіб : членів його сім’ї, утриманців тощо. Крім того, не виключається можливість сплати його за засудженого іншими особами. Проте, слід погодитися з О. Л. Цвєтіновічем у тому, що «ці недоліки цілком компенсуються його перевагами порівняно із загальною конфіскацією майна, які полягають в тому, що, по-перше, на відміну від загальної конфіскації штраф не означає відібрання майна засудженого в натурі, а виражається в грошовій формі; право вирішувати, за рахунок якої конкретно частки особистого майна його сплачувати, залишається за засудженим. По-друге, штраф за жодних умов не може досягати розмірів вартості всього майна, що належить засудженому; при його призначенні повинен враховуватися майновий стан винного»[64]. Видається, що праві ті автори, які вважають, що врахування майнового становища винного повинно мати певні межі: за всіх умов штраф повинен відчуватися засудженим, містити позбавлення, інакше втрачається його сенс як покарання[65]. Тим не менш, штраф, обмежуючи права власності засудженого, вочевидь, не повинен бути ні спустошливим для нього, ні таким, що яким-небудь чином впливав би на право власності інших осіб.
Виходячи з викладеного, уявляється за можливе дати наступне доктринальне визначення поняття штрафу як виду кримінального покарання за чинним Кримінального кодексу України. Штраф – це захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбаченому законом обмеженні її права власності на певну суму грошових коштів.
З’ясувавши визначення штрафу, варто дослідити його місце у системі покарань. Під системою покарань традиційно розуміється вичерпний перелік передбачених кримінальним законом та обов’язкових для суду покарань, які розташовані в певному порядку і знаходяться між собою в певних співвідношеннях[66]. Суворість покарання є саме тим критерієм, який покладений в основу побудови законодавчого переліку покарань. Тому цей перелік являє собою своєрідні «сходинки покарань», у якій кожному окремому виду покарання відведений певний щабель, який відповідає ступеню його суворості. На верхньому щаблі цих сходів знаходиться найменш суворий вид покарання (штраф), а на нижньому – найбільш суворий (довічне позбавлення волі)». При цьому, позитивною новелою чинного Кримінального кодексу України є те, що в ньому включені до системи покарань і, відповідно, розташовані в порядку від найменш суворого до найбільш суворого всі передбачені ним види покарань: як основні, так і додаткові, як загальні, так і спеціальні.
Отже, за чинним кримінальним законодавством України, в якому законодавець, в цілому, відобразив рівень пізнань вітчизняної кримінально-правової науки, штраф визнається найменш суворим видом покарання і саме тому він і поміщений на перше місце в переліку покарань у ст. 51 Кримінального кодексу України.
Якщо стосовно тих покарань, які пов’язані з обмеженням особистої волі особи, яка вчинила злочин (а саме: арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі), а також конфіскації майна у криміналістів ніколи не виникає сумнівів щодо їхньої більшої суворості порівняно зі штрафом, то стосовно деяких інших видів покарання в окремих криміналістів виникають сумніви в тому, що штраф є порівняно з ними менш суворим.
Так, наприклад, В. П. Козирєва[67], О. В. Курц[68] і А. Трахов[69] вважають, що штраф є більш суворим покаранням, порівняно з виправними роботами. На обґрунтування такого судження наводяться, зокрема, наступні аргументи. Так як «виправні роботи передбачають можливість утримання з заробітку засудженого від п’яти (за Кримінальним кодексом України – від десяти) до двадцяти відсотків і не більш того, це говорить про відносну м’якість і гуманність даного виду покарання. У ситуації, коли заробітна плата в нашій країні рідко буває стабільною, утримання не більш двадцяти відсотків заробітної плати незалежно від її підвищення або зниження гарантує засудженому, що він не виявиться на грані розорення внаслідок виконання покарання у виді виправних робіт. Навпаки, при призначенні штрафу, його сума може бути значною. І незважаючи на те, що штраф був призначений з урахуванням матеріального стану засудженого, виконання штрафу вплине на фінансовий стан засудженого, оскільки штраф повинен бути відчутним для засудженого»[70]. Вочевидь, що якщо слідувати такій логіці, то більш м’яким порівняно зі штрафом слід визнати і таке передбачене Кримінального кодексу України покарання, як громадські роботи, оскільки воно визнається більш м’яким порівняно з виправними роботами.
Проте, повністю погодитися з подібним висновком, не видається можливим. Виправні роботи є, як відомо, комплексним видом покарання. При їх застосуванні обмежується не тільки і не стільки право власності засудженого на певний відсоток отримуваної ним заробітної плати, але застосовується ще й ціла низка інших правообмежень, передусім, пов’язаних з правом на працю, а саме : засудженим особам протягом строку відбування покарання забороняється звільнятися з роботи за власним бажанням без дозволу кримінально-виконавчої інспекції; засудженим забороняється без дозволу кримінально-виконавчої інспекції виїжджати за межі України (ст. 42 Кримінально-виконавчого кодексу України[71] тощо. Викладене не дає можливості погодитися з тими криміналістами, які умовно іменують виправні роботи «штрафом, розтягнутим у часі». Це окремий вид покарання, якому властиві самостійні правообмеження. І обсяг цих правообмежень перевищує обсяг правообмежень при застосуванні штрафу, а тому це покарання, вочевидь, є більш суворим, ніж штраф. Повною мірою викладені аргументи стосуються і службових обмежень для військовослужбовців, які, вочевидь, є спеціальним різновидом (при чому, більш суворим) виправних робіт.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21
