Публічне і приватне право
Курсова робота
з дисципліни
„ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА”
на тему:
„ПУБЛІЧНЕ І ПРИВАТНЕ ПРАВО”
План
Вступ
1. Загальні поняття «право» та «система права»
1.1 Поняття права
1.2 Загальне поняття «система права»
2. Основні концепції поділу права на публічне і приватне
2.1 «Матеріальні» концепції поділу права на приватне і публічне
2.2 «Формальні» концепції поділу
3.Поділ права на «публічне» і «приватне». Поняття публічного та приватного права та критерії поділу
4.Співвідношення публічного і приватного права
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Проблема поділу права на приватне та публічне стала в Україні настільки актуальною, що до її обговорення долучаються нині представники різних ділянок як теоретичної, так і практичної юриспруденції. Такий інтерес до «приватно-публічної» тематики зумовлюється тим, що вітчизняне правознавство поступово вивільняється від ідеологічних штампів радянської доби, до яких належало, зокрема, повне невизнання приватного права в умовах соціалізму. Значущість цієї проблеми посилюється й її комплексним (міжгалузевим) характером. Звідси — численна кількість наукових робіт, в яких під різними кутами зору (а подекуди й з неоднакових концептуально-методологічних позицій) висвітлюються різні аспекти згаданого дихотомічного поділу права.
Можна сказати, що в системі права є норми, регулюючі загальнозначущі, публічні інтереси держави і суспільства, і норми, що виражають інтереси приватних осіб. Якщо виникнення правовідносин і захист суб'єктивних прав в приватному праві здійснюється лише за ініціативою самих суб'єктів, то в публічному праві - імперативно, на підставі розпоряджень закону.
Серед учених, які займалися дослідженням даної проблеми, можна назвати такі імена як: Ю. Гамбаров, В. Попондопуло, М. Сибільов, В. Хвостов Ч. Азімов, С. Алексеев, С. Полєніна, Ю. Тихомиров та ін.
Метою нашої роботи буде спробувати визначити, що являє собою приватне і публічне право. Також ми намагатимемося визначити критерій такого поділу права та співвідношення між праватним та публічним правом. А також ми проаналізуємо основні концепції дуалізму права, що дасть нам можливість визначити критерій який полягає в основу поділу права на приватне та публічне.
1. Загальні поняття «право» та «система права»
1.1 Поняття права
У сучасній юридичній науці термін "право" вживається в декількох значеннях.
По-перше, правом називають соціально-правові додання людей, наприклад право людини на життя, право народів на самовизначення і тому подібне. Ці значення обумовленні природою людини і суспільства і вважаються природним правом.
По-друге, під правом розуміється система юридичних норм. Це - право в об'єктивному сенсі, бо норми права створюються і діють незалежно від волі окремих осіб.
По-третє, названим терміном позначають офіційно визнані можливості, які має в своєму розпорядженні фізична або юридична особа, організація. Так, громадяни мають право на працю, відпочинок, охорону здоров'я, майно т.д., організації мають в своєму розпорядженні права на майно, на діяльність в певній сфері державного і суспільного житті і тому подібне У всіх цих випадках мова йде про праві в суб'єктивному сенсі, тобто про право, що належить діловій особі, - суб'єктові права.
По-четверте, термін "право" використовується для позначив системи всіх правових явищ, включаючи природне право, право в об'єктивному і суб'єктивному сенсі, тут його синонімом виступає термін "правова система". наприклад, існують такі правові системи, як англосаксонське право, романо-германське право, національні правові системи і так далі.
У якому сенсі уживається термін "право" в кожному випадку, слід вирішувати виходячи з контексту.
Треба пам'ятати також, що термін "право" вживається в неюридичному сенсі. Існують моральні права, права членів суспільних об'єднань, партій, союзів, права, що виникають на підставі звичаїв, і так далі, тому особливо важливо дати точне визначення поняття права, встановити ознаки і властивості, що відрізняють його від інших соціальних регуляторів.
У юридичній науці вироблена безліч визначень, які розрізняються залежно від того, що саме в правових явищах береться за головне, найістотніше. У таких випадках мова йде про визначенні суті права.
Право має закономірні зв'язки з економікою, політикою, моральністю і особливо глибокі зв'язки з державою. Всі ці зв'язки так чи інакше виражаються в його ознаках.
Слід розрізняти ознаки і властивості права. Ознаки характеризують право як поняття, властивості - як реальне явище. Ознаки і властивості знаходяться у відповідності, тобто властивості відбиваються і виражаються, в понятті права як його ознаки. Філософи не без підстав стверджують, що будь-яке явище дійсності володіє незліченним безліччю властивостей. Тому в поняття включаються ознаки, найбільш істотні його властивості, що відображають
Принципово іншим є підхід, коли признаються загально соціальна суть і призначення право, коли воно розглядається як вираз компромісу між класами, різними соціальними шарами суспільства. У найбільш розвинених сучасних правових системах (англосакське і романо-германське право) пріоритет відданий людині, його свободі, інтересам, потребам. Таким чином, дійсна суть права полягає в тому, що воно відображає нормативно-визначену, гарантовану державою міру свободи особи.
На основі визнання загальносоціальної суті права можна сформулювати наступне визначення.
Право - це обумовлена природою людини і суспільства і що виражає свободу особи система регулювання суспільних відносин, властивість якої є нормативність, формальна визначеність в офіційних джерелах і забезпеченість можливістю державного примусу.[14;228 – 230]
право приватний публічний
1.2 Загальне поняття «система права»
Категорія «система» використовується в найрізноманітніших галузях людських знань. З філософської точки зору — це специфічно виокремлена із навколишнього середовища цілісна множина елементів, які поєднуються між собою сукупністю внутрішніх відносин і зв'язків. У цьому контексті в юридичній літературі широко використовується поняття «система права», «система законодавства», «правова система», «політична система» та ін. З'ясувати зміст цих понять означає встановити їх складові елементи, їх взаємозв'язки, спосіб організації в процесі утворення та розвитку.
Щодо понять «система права» і «система законодавства», то вони використовуються для характеристики національного права і законодавства. Перше з них фіксує аспекти структурної диференціації правових норм, друге — аспекти структурної диференціації законодавчих актів, яка склалася в тій чи іншій країні в її національному праві. Іншими словами, поняття «система права» виражає структуру змісту, а поняття «система законодавства» — структуру форми позитивного права. їх структури перебувають у тісному взаємозв'язку.
Система права — це сукупність чинних норм, права, якій властиві як єдність та узгодженість, так і диференціація (поділ) на відносно самостійні структурні утворення (норми, інститути, галузі права та ін.).
Названі в цьому визначенні ознаки характеризують систему права з внутрішнього боку. Вони вказують на те, які зв'язки існують між її елементами, на яких принципах вона побудована.
Єдність та узгодженість. Єдність системи права обумовлюється тим, що, по-перше, все право як самостійне явище ґрунтується на єдиних загальнолюдських принципах гуманізму, справедливості, які є своєрідним каркасом права (норми, що не відповідають цим принципам, не є правовими); по-друге, право в усіх своїх проявах охороняється державою і передбачає можливість застосування державного примусу; по-третє, право обумовлене матеріальними, соціальними, культурними, ідеологічними та іншими умовами життя суспільства, для яких характерна відносна єдність.
Узгодженість системи права — це обумовлена наявність субординаційних і координаційних зв'язків між нормами, інститутами, галузями права та відсутність суперечностей всередині цієї
системи.
Диференціація (поділ) системи права. Це поняття означає поділ системи на відносно самостійні структурні елементи. В логічній послідовності можна виокремити:
а) структуру норми права;
б) структуру правових інститутів — поділ їх на окремі правові
норми;
в) структуру підгалузі права — поділ її на логічно пов'язані між собою правові інститути в межах окремих галузей права;
г) структуру галузі права — поділ її на логічно пов'язані між собою правові інститути та підгалузі права;
ґ) структуру системи права — поділ її на логічно пов'язані між собою галузі права.
Об'єктивність системи права. Система права — це не результат свавільного розсуду законодавця, а своєрідний юридичний вираз системи суспільних відносин відповідного людського соціуму. Держава лише надає форми (оформлює) тій чи іншій системі права, її галузям, інститутам, які склалися об'єктивно.
Систему права можна також характеризувати з зовнішнього боку як одну з уособлених системних утворень суспільства, що
означає:
1) належність її до функціональних систем соціального порядку, оскільки її виникнення, існування і розвиток обумовлені загальнолюдськими потребами — наданням організованості і врегульованості суспільним відносинам;
2) її інституціональний характер. Проявом цього є те, що юридична матерія у вигляді системи норм міститься здебільшого в нормативно-правових актах, інших джерелах права, які і надають праву чітко виражену інституціональну форму;
3) стабільність і динамічність її як правового явища;
4) пов'язаність її як прямими, так і опосередкованими відносинами з функціонуванням і діяльністю держави, її органів — законодавчих, правозастосовчих, контрольно-наглядових та ін.
Поняття «система права » слід відрізняти від поняття «правова система», яке є більш широким за своїм змістом.[4;254 – 255]
2. Основні концепції поділу права на публічне і приватне
2.1 «Матеріальні» концепції поділу права на приватне і публічне
Деякі вчені стверджують, що вже у XXI—VII століттях до н. є. норми приватного права отримали досить виразне закріплення у Кодексі Хаммурапі, а також у інших стародавніх правових джерелах: Законах Ману (VII ст. до н. е.), Римських законах дванадцяти таблиць (V ст. до н. є.). Однак про наявність приватного права у цей період можна говорити лише умовно, спираючись на умовиводи, що ґрунтуються на позиціях сучасного праворозуміння; адже правила, які містилися у цих збірках, мали казуїстичний характер і, будучи «перемішаними» із публічними нормами, базувалися на імперативних началах. Тому право на ранніх етапах свого розвитку мало, скоріше за все, безсистемний характер.
Зародження ж ідеї дуалізму права, відповідно до якої система права поділяється на дві частини — приватне право та публічне право, слід шукати у періоді античності. Вже відомий грецький філософ Арістотель писав, що право поділяється на дві групи залежно від того, хто потерпає від його порушення — ціле чи окремі частини цього цілого. Однак найбільшого розвитку приватне право досягло у Стародавньому Римі.
Породжене життєвими потребами свого часу та «відшліфоване» юристами, римське приватне право являє собою «справжній шедевр культури, високе творіння розуму, регулятивного мистецтва», а його теоретичні конструкції й сьогодні продовжують вражати глибиною думки. Тому закономірними були спроби тогочасних філософів обґрунтувати самостійність цієї частини права та зрозуміти його сутність шляхом порівняння із правом публічним.
