Передусім констатуємо наступне. Попри загальновідому поліваріантність, плюрастичність типів праворозуміння, у переважній більшості з них за допомогою вказаного терміно-поняття відображається те чи інше соціальне явище.
Визнання цієї обставини стосовно як приватного права, так і права публічного саме і дає підстави стверджувати, що в основі їх взаємної «системності» лежить така загальна фундаментальна властивість, як, власне, їхня соціальність. Саме вона й дозволяє піддавати їх закріпленню регулюванню й контролю за допомогою певни соціальних важелів, інструментів та слугує об'єк тивною передумовою діалектичної єдності заса «приватності» й «публічності» у державно-юридичному, тобто позитивному праві.
Окрім того, зазначена обставина визначає об'єктивні межі розрізнення, а тим більше пр тиставлення, двох названих підрозділів об'єкт вного юридичного права.
Таке право (тобто право як вище «легістске») має обумовлюватися правом природним ( акше кажучи, загальносоціальним), бути інст; ментом, засобом його реалізації. Тому якщо і користовувати в юриспруденції терміно-понття «приватне» і «публічне» (право) не довіль слід з'ясувати сутність і співвідношення ознакних засад саме у природних правах людини.[8;12]
Сьогодні, коли визнана і законодавчо закріплена приватна власність, коли Україна взяла курс на ринкові відносини, лега лізація приватного права є природною і необхідною для формування громадянського суспільства, стимулювання приватнопідприємницької діяльності. Закономірно, що в юридичній науці відродився і підхід до поділу права на приватне і публічне.
Сутність цього поділу права полягає ось у чому: в кожній системі права є норми, які покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі (публічні) інтереси, тобто інтереси суспільства, держави в цілому, а є норми, які захищають інтереси окремих осіб, перш за все — приватних власників. Тому сфери суспільних відносин, які пов'язані з державними або приватними інтересами, є предметом регулювання публічного і приватного права.
Публічне право — це сукупність норм, предметом регулювання яких є сфера публічних (державних) інтересів. Це передусім норми конституційного, адміністративного, кримінального, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріоритет має воля органів державної влади, котра, однак, у першу чергу спрямована на захист інтересів особи і населення країни в цілому.
Приватне право — сукупність норм права, предметом регулювання яких є сфера приватних, індивідуальних інтересів. Це норми цивільного, торгового, підприємницького та інших галузей права. Тут юридичний пріоритет належить волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, регулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії.
Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один щодо одного, а більше того, відокремлені від державної влади і тому є «приватними». Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. Приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна влада зобов'язана не тільки визнавати, але й захищати.
Між публічним і приватним правом нема неперехідних кордонів. Вони взаємопов'язані між собою. Ті функції, які вони виконують, зрештою відповідають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки публічне покликане охороняти і захищати приватні відносини. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Окрім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в ряді сфер суспільного і державного життя стираються, виникають змішані публічно-правові і приватно-правові відносини (наприклад, з питань соціального, трудового та іншого права). Разом з тим, на сьогодні публічне і приватне право лишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.[4;263]
4. Співвідношення публічного і приватного права
Публічне право пов'язане з публічною владою, носієм якої є держава. Приватне право «обслуговує» в основному потреби приватних осіб (фізичних і юридичних), що не володіють владними повноваженнями і промовців як вільні і рівноправних власників.
У основі цієї градації лежать дві певною мірою самостійні сфери соціальних стосунків, іншими словами, — предмету правового регулювання. Широко відомий вислів давньоримського юриста Ульпіана (170—228) про те, що публічне є тим, що відноситься до становища Римської держави, тоді як приватні відноситься до користі окремих осіб. Публічне право — це область державних справ, а приватне право — область приватних справ
Приватне право пов'язане насамперед з виникненням і розвитком інституту приватної власності і тими стосунками, які зароджуються на його основі. Історично «приватне право розвивається одночасно з приватною власністю». Приватна власність, економічна свобода, підприємництво, рівноправ'я і юридична захищеність суб'єктів ринкової системи — невід'ємні атрибути цивільного суспільства, визнані всім цивілізованим світом.
Приватне право — це сукупність правових норм, охороняючих і регулюючих стосунки приватних власників в процесі виробництва і обміну, їх інтереси як вільних суб'єктів ринку. Публічне ж право складають норми, що закріплюють і регулюючий порядок діяльності органів державної влади і управління, формування і роботи парламентів, інших представницьких і урядових установ, здійснення правосуддя, боротьбу з посяганнями на існуючий лад.
Зрозуміло, вказані функції кінець кінцем теж відповідають інтересам всіх. Тому приватне право не може існувати без публічного, бо останнє покликане охороняти і захищати перше. Приватне право спирається на публічне, без якого воно могло б бути знецінене. У загальній правовій системі вони тісно взаємозв'язані і їх розмежування до деякої міри умовно.
Різні аспекти співвідношення приватного і публічного права були докладно розглянуті ще М.М. Агарковим в обширній статті, опублікованій в 1920 р. і передрукованій в двох перших номерах журналу| «Правознавство» за 1992 р. У ній, зокрема, відзначається, що публічне право є область влади і підпорядкування, цивільне — область свободи і приватної ініціативи. Виходячи з цього, у всіх правовідносинах, де однією із сторін виступає держава, ми маємо справу з публічним правом.
Приватне право є право особисто-вільне. У цих межах суб'єкт може здійснювати його в будь-якому напрямі. Приватно-правова мотивація ставить тільки відому межу дії інших мотивів (егоїстичних, альтруїстичних і ін.). Навпаки, публічно-правова мотивація сама указує напрям, в якому право повинне здійснюватися і виключати дію інших мотивів.
Основна функція приватного права полягає в розподілі ідеальних і матеріальних благ, в прикріпленні їх за певними суб'єктами. Керівну нитку треба шукати в змісті права і пов'язувати її з протилежністю приватного, індивідуального публічному, суспільному. Публічне право регулює стосунки між людьми виключно веліннями, витікаючими від одного-єдиного центру, яким виступає державна влада. Приватне ж право з його індивідуалізмом є системою юридичної децентралізації.
В той же час М.М. Агарков підкреслював тісний взаємозв'язок двох даних пластів права. Він писав, що історія права дає нам різні приклади комбінацій публічно-правового і приватноправового елементів; співвідношення того і іншого залежить від господарських умов і психології даної епохи. У сучасній літературі також наголошується, що в ході історичного розвитку грані між публічним і приватним правом у ряді областей стираються, виникають змішані публічно-правові і приватноправові стосунки і інститути.
М.М. Агарков намагався ставити питання про використання приватного права в нових післяреволюційних умовах, указуючи, що воно могло б проявити себе у сфері реалізації громадянами своїх суб'єктивних прав. Проте це виявилося неможливим. Радянська правова доктрина| не тільки не визнавала концепцію приватного права, але і всіляко критикувала і відкидала її як несумісну з природою «соціалістичного будівництва», де неподільно панує суспільна, і перш за все державна, власність, функціонує плановая економіка.
Відома жорстка позиція В.І. Леніна, виражена їм в 1922 р. в листі до Д.І. Курському у зв'язку з підготовкою першого радянського Цивільного кодексу: «Ми нічого «приватного» не визнаємо, для нас все в області господарства є публічно-правове, а не приватне... Звідси — розширити застосування державного втручання в «приватноправові» стосунки; розширити право держави відміняти «приватні» договори; застосовувати до «цивільних правовідносин» нашу революційну правосвідомість, показувати систематично, наполегливо, наполегливо на ряду показових процесів, як це треба робити... Через партію шельмувати і виганяти тих членів ревтрибуналів і нарсудей, які не вчаться цьому і не хочуть зрозуміти цього».
В даний час, коли визнана і законодавчо закріплена приватна власність, коли Україна узяла курс на ринкові відносини|, легалізація приватного права стала природною і неминучою. Без цієї умови неможливе формування цивільного суспільства, правової держави, стимулювання приватнопідприємницької діяльності Аналіз світового досвіду показує, що даний інститут грав і грає позитивну роль в налагодженні і підтримці розумного балансу соціальних інтересів, гнучкішому опосередкуванні динамічних суспільних відносин, що розвиваються, захисту і реалізації прав і свобод людини. Було б неправильно відмовлятися від цього досвіду. Приватне право — основа підприємництва, ринкової економіки. При цьому сучасне приватне право підрозділяється на два види — договірне і корпоративне.[13;403 – 405]
Висновок
Тема поділу права па приватне й публічне, співвідношення цих двох правових сфер та їх методології залишається однією з найбільш популярних у вітчизняному правознавстві, ймовірно, як затяжна реакція на неприйняття радянською правовою доктриною ідеї дуалізму права. Втім наукові дискусії з цього питання поки що не принесли відчутних результатів, оскільки, як виявилося, вкрай складно визначитися з поняттями приватного і публічного права. Крайнім проявом «ефекту маятника» є абсолютизація чистоти поділу права на приватне й публічне як єдино можливого критерію систематизації чинного законодавства України.
Окрім того, за критерієм, який покладається в основу поділу права на приватне і публічне, відповідні наукові концепції можна поділити на:
«матеріальні», які використовують для розмежування приватного права і публічного права категорії користі, мети, інтересу, суспільних відносин, юридичних відносин;
«формальні», які вирізняють ці галузі права з позицій, зокрема, суб’єктного складу учасників відносин, становища суб'єктів, форм захисту, наслідків порушення права.
Слід пам'ятати, що відмінності між публічним і приватним правом не носять жорсткий, контрастний характер за типом «чорне-біле». Всі правові галузі використовують єдині прийоми, методи, засоби правового регулювання, але в різному співвідношенні. Мова може йти лише про переважання тих або інших юридичних елементів - наприклад, загального блага над приватними інтересами, імперативного методу над диспозитивним, заборон і обов'язків над дозволами, субординації над координацією і так далі. Так, диспозитивні начала присутні у сфері дії як цивільного, так і адміністративного права, різна тільки їх питома вага і значення.
Публічно-правові галузі регулюють сферу державного управління, міждержавні відносини, місцеве самоврядування, правосуддя, державно-правовий примус. Публічно-правовими є кримінальне, адміністративне, фінансове, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне право і ін.
До сфери приватного права відносять перш за все комерційні, майнові, сімейні, трудові, нематеріальні відносини. Приватно-правові норми направлені на захист інтересів окремих осіб - індивідів і організацій. Це, наприклад, цивільне, трудове, сімейне право.
Література
1. Банчук О. Погляди українських представників теорії соціального права на проблему розмежування публічного і приватного права // Право України, 2005. - №2.- С 118-120
2. Беляневич О. Декілька нотаток про дуалізм права // Юридичний журнал : Аналітичні матеріали, коментарі, судова практика . – 2004. - №12. - С24-26
3. Духневич А.В. Співвідношення публічного та приватного права в практиці України //Південноукраїнський правничий часопис, 2007. - № 3. - С 83-85
4. Загальна теорія держави і права / за ред. М.В. Цвіка. – Харків: Право, 2002. – 432 с.
5. Мережко О. Співвідношення міжнародного приватного з міжнародним публічним правом // Юридична газета. - 2004.- №.17. - С 6
6. Общая теория государства и права В 2т. Академический курс. Т.2: Теория права / За ред. Марченка М.Н. – М.: Зерцало, 1998. – 639 с.
7. Підопригора О. Розмежування і взаємодія публічного і приватного права як методологічна проблема вітчизняного правознавства // Вісник Академії правових наук України. - 2002.- №.4. - С 77-86
8. Рабінович П. Природне право: діалектика приватного й публічного // Юридичний вісник України. - 2004.- №.12. - С 61 – 63
9. Сивий P. Основні критерії поділу позитивного права на приватне та публічне: порівняльний аналіз // Юридична Україна. - 2004.- №.8. - С 46-54
10. Сивий Р. До питання про інтерес як критерій поділу права на приватне та публічне // Юридична Україна. - 2004,- №9. - С 50-61
11. Сивий Р. Метод правового регулювання як критерій поділу позитивного права на приватне та публічне // Юридична Україна , - 2005. - №3. - С 54-63
12. Сивий Р.Б. Приватне право і публічне право: до питання про критерії розмежування // БюлетеньМіністерства юстиції України. : К., 2005. - №8. - С 78-88
13. Терия государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – М., 2001. – 776 с.
14. Терия государства и права: Учебник для вузов / Под ред. проф. В.М. Корельского и проф. В.Д. Перевалова. – М., 2002. – 616 с.
15. Шабуніна В.В. Поділ права на публічне і приватне в римському праві // Проблеми законності - 2006. - №77. - С. 14-21
16. Шкварок Л.В. Приватне й публічне право: філософсько-правовий аспект // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ України - 2008. - № 5. - С 16-22
