Конституція України проголошує принцип національного режиму щодо сприяння прав, свобод і обов’язків іноземцями. У ст. 26 вказано, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі ж самі обов’язки, як і громадяни України — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
2.5 Правове становище юридичних осіб
Юридичні особи є активними суб’єктами міжнародного приватного права. Ними вважаються підприємства, організації, установи, створені відповідно до законодавства певної держави. Особистий статут юридичної особи означає її правове становище, зокрема, чи є ця особа юридичною чи просто спілкою фізичних осіб; порядок її створення та припинення існування; структуру; управління нею; поширення певного виду правового режиму; визначення обсягу правоздатності; реалізацію ліквідаційного залишку після припинення її діяльності. Для визначення статуту юридичної особи необхідно встановити її ”національність”, тобто державну належність та її особистий закон. ”Національність” особи визначається за різними принципами. Найбільш поширеним у правових системах є критерій місця створення (заснування) юридичної особи. Так, цей принцип застосовується і в Україні.
Місце знаходження юридичної особи вважається місцезнаходження постійно діючого органу юридичної особи.
У деяких правових системах, як-от у США, ”національність” юридичної особи може визначатися водночас кількома принципами. Один з них застосовується до питань відповідальності юридичної особи, інші — до підсудності, ще інші — до оподаткування.
Другим критерієм, який переважно використовується у державах ”сім’ї контингентного права”, є критерій місцезнаходження особи (місце осілості). Допускається також формулювання — місцезнаходження її органу управління.
У міжнародному приватному праві для визначення національності використовується також принцип місця основної діяльності юридичної особи; принцип належності (громадянства) засновників (учасників) і складу правління до певної правової системи. Останній, виникнувши на початку ХХ ст., набув поширення в середині століття і дещо менше застосовується нині. Загалом наявність різних критеріїв для визначення ”національності” юридичної особи зумовлена тим, що створення, реєстрація установчих документів, знаходження органів правління, здійснення діяльності можуть бути в різних країнах. До того ж засновники об’єднання, скажімо, акціонери можуть мати різне громадянство чи доміцилій.
2.6 Держава як суб’єкт міжнародного приватного права
Держава вступає у різні майнові відносини, внаслідок чого відбувається її розвиток та розвиток суспільства в цілому. По-перше такі, що регулюються нормами міжнародного публічного права, виникають між державами, державою та міжнародними організаціями у сфері міжнародного торговельного права, валютних відносин, промислового, сільськогосподарського, науково-технічного співробітництва, транспортних перевезень тощо. По-друге, це правовідносини, які регулюються нормами міжнародному приватному праві і виникають за участю держави, з одного боку, та іноземних юридичних осіб, міжнародних господарських організацій, фізичних осіб – з іншого.
Для розмежування публічно- та приватно-правових відносин важливе значення має та обставина, в якій саме якості виступає держава. Так, угоди купівлі-продажу, що укладаються урядами країн, в одних випадках можуть регулюватися актор міжнародного публічного права, а в інших — нормами приватного.
Як суб’єкт міжнародного приватного права держава може вступати у відносини з приводу отримання майна до договором дарування, у спадок за заповітом чи за законом. При цьому її правовий статус може відрізнятися від статусу інших суб’єктів права. Держава може бути стороною у правовідносинах, що виникають із продажу іноземцям з аукціону чи іншим чином цінних паперів. Вона є стороною в концесійних договорах, у відносинах з іноземного інвестування, спорудження будівель для своїх представництв за кордоном, власником будівель, іншого майна, їх оренди чи оренди земельної ділянки. Держава може бути також учасником спільних підприємств. Вона несе відповідальність за свої дії, як будь-який інший суб’єкт міжнародного приватного права.
У всіх правовідносинах від імені держави, як суб’єкта міжнародного приватного права, діють уповноважені нею суб’єкти: наприклад, уряд, закордонні представництва, окремі службові або посадові особи.
3 Особлива частина
3.1 Право власності
У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед міжнародних договорів стосовно питань власності значну кількість складають договори про іноземні інвестиції. Це, зокрема, Хартія економічних прав і обов’язків держав, прийнята 1974 р. Генеральною Асамблеєю ООН, Конвенція ”Про захист іноземної власності”, схвалена Радою Організації економічного співробітництва і розвитку 12 жовтня 1967 р. Норми про власність містять міжнародні акти, які регулюють діяльність ТНК. Значну питому вагу веред договорів про іноземні інвестиції мають двосторонні угоди про сприяння і взаємний захист інвестицій. Україна уклала такі угоди з Великобританію, Вірменію, Ізраїлем, Литвою, Польщею, США, Францією, ФРН та іншими державами.
Питання власності регулюють і інші договори. Наприклад, 11 серпня 1994 р. було підписано Угоду між Урядом України і Урядом Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності.
Питання власності врегульоване у консульських конвенціях. відповідно до Конвенції ООН з морського права визнається повний імунітет у відкритому морі суден, які перебувають лише на некомерційній державній службі. Проблеми, пов’язані з власністю, вирішуються й іншими договорами.
За законодавством України право власності — це врегульоване законом суспільні відносини щодо володіння, користування й розпорядження майном (ст. 2 Закону ”Про власність”, ст. 86 Цивільного кодексу). Здійснювати відносини щодо володіння, користування та розпорядження власністю, незалежно від її форм, можуть не тільки народ України, громадяни, юридичні особи України та держава Україна, а й інші держави, їхні юридичні особи, СП, міжнародні організації, громадяни іноземних держав та особи без громадянства.
Своєю чергою, громадяни, юридичні особи України мають право володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що належить їх та знаходиться за кордоном у повному обсязі та відповідно до вимог місцевого законодавства.
Визначальним у формуванні колізійних норм стосовно права власності майже в усіх державах є поділ майна (речей) на рухоме та нерухоме. Стосовно нерухомого майна законодавство, судова практика, доктрина багатьох держав свідчить, що право власності регулюються законом місцезнаходження речі. Питання колізійного регулювання правового статусу рухомого майна (права вимоги, цінних паперів, транспортних засобів тощо) є дещо складнішим. У таких випадках часто застосовують прив’язку зо закону місцезнаходженні речі. Окрім зазначеної колізійної прив’язки, можуть застосовуватися й інші, наприклад, особистий закон власника.
У законодавстві багатьох держав (РФ, Швейцарія та ін.) колізійне регулювання права власності пов’язане х інститутом набувальної давності, зміст якого полягає в тому, що фізична чи юридична особа, яка хоч і не є власником майна, але добросовісно, відкрито, неперервно і для себе здійснює володіння цим майном, наче власним, упродовж тривалого строку, набуває права власності на це майно.
Низка спеціальних колізійних прив’язок застосовується до особливих випадків, наприклад, щодо речей, які передаються за зовнішньоторговельними угодами; тих, що знаходяться в дорозі. Так, Гаазькою конвенцією про право, застосовуване до переходу права власності в міжнародній торгівлі товарами 19568 р. вирішуються питання, пов’язані з переходом права власності не на підставі принципу lex rei sitae, а з огляду на зобов’язальний статут, себто право, застосовуване до зовнішньоторговельної угоди сторін.
3.2 Зобов’язання із заподіяння шкоди
Деліктним зобов’язанням у міжнародному приватному праві є правовідношення з ”іноземним елементом”, зміст якого полягає у праві чи обов’язку потерпілої особи вимагати в межах та способами, вказаними у нормах джерел права, відновлення чи компенсації порушених прав особою, що протиправними діяннями заподіяла шкоду потерпілому (делінквентом). Аналіз джерел права правових систем свідчить про те, що умовами виникнення зобов’язань з делікту є:
1) заподіяння шкоди особі чи майну;
2) протиправність діяння;
3) причинний зв’язок між протиправною поведінкою делінквента та заподіяною шкодою;
4) вина делінквента.
Іноді відповідальність за делікт може настати за меншої кількості умов.
Для відшкодування шкоди в більшості правових систем застосовують: відновлення попереднього стану пошкодженої речі; заміну речі аналогічною; грошову компенсацією; вчинення інших дій, що свідчили б про компенсацію шкоди, яку неможливо оцінити в грошах, скажімо, публікацією спростування інформації. У більшості держав шкода підлягає відшкодуванню повністю. Визначення розміру збитків часто є досить складним процесом.
У ”сім’ї загального права” крім поняття ”майнова шкода” відоме ще таке, як ”номінальна шкода”, яке використовується судом у випадках, коли позивач не зазнав реальних збитків. За наявності обставин, що особливо обтяжують вину відповідача, суд може присудити з нього винагороду ”у вигляді покарання” чи ”для прикладу”. У державах ”сім’ї загального права” суди уникають розглядати питання про відшкодування моральної шкоди, оскільки це пов’язано з використанням достатньо складних методик розрахунків розміру відшкодування.
У системі мусульманського права відшкодовується шкода, заподіяна майну та особі, прямі збитки ц упущена вигода. Для зобов’язань, що виникають із деліктів, цій системі права відомою є майбутня шкода. За національною правовою системою Японії шкода також поділяється на майнову та матеріальну. Відшкодовується пряма шкода й упущена вигода.
Наступною умовою виникнення зобов’язань з делікту є протиправність діяння. Чимало правових систем як вид протиправності діяння виокремлюють зловживання правом, відповідно до якого обов’язок відшкодувати шкоду виникає у випадку, якщо суб’єктивне право здійснюється саме з метою заподіяння шкоди.
Причинний зв’язок як умову виникнення деліктного зобов’язання визнають усі національні правові системи.
Вина у більшості правових систем вважається суб’єктивною умовою деліктного зобов’язання й виражає психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її результатів.
3.3 Регулювання шлюбно-сімейних відносин в міжнародному приватному праві
Для міжнародного приватного права значення мають шлюби, зареєстровані за участю іноземців, на території іноземної держави, органами іноземної держави, з використанням іноземного законодавства. Для визначення правового статусу осіб застосовують колізійні норми. Оскільки оформлення шлюбу передбачає дотримання матеріальних і моральних умов, то колізійні прив’язки визначають їхній зміст. Колізійні принципи можуть міститись як у національному законодавстві, так і міжнародних договорах. Важливе значення має також визнання чи невизнання існуючого шлюбу.
До матеріальних умов оформлення шлюбу переважно застосовується особистий закон осіб, які одружуються, а до форми шлюбу — закон місця його реєстрації. Особистим може бути закон громадянства або ж закон доміцилію, застосовуваний правовими державами ”сім’ї загального права”. У цих державах передбачається, що шлюб повинен бути дійсним за законом держави, де подружжя бажає вибрати доміцилій сім’є, припускаючи, що таким буде доміцилій нареченого на момент реєстрації шлюбу.
