Право різних держав може містити застереження щодо використання колізійних прив’язок. Так, законодавство Франції вимагає дотримання положень закону Франції про публічний порядок щодо матеріальних умов оформлення шлюбу в разі відсилання до іноземної правової системи. Закон ФРН із міжнародного приватного права вказує на можливість застосування відсилань: зворотного та до закону третьої держави. Застереження часто роблять і щодо форми шлюбу, оскільки поняття ”форма шлюбу” не має однакового трактування у праві різних держав. Тому, наприклад, у законодавстві може ставитися вимога про те, що визнається форма шлюбу в разі дотримання законодавства держави громадянства, доміцилію особи або місця реєстрації шлюбу.
Оскільки матеріально-правові норми держав стосовно укладання шлюбу, його розірвання, призначення аліментів внаслідок розлучення та роздільного проживання подружжя, стосовно опіки і піклування, усиновлення, аліментних зобов’язань на користь дітей і інших питань є дуже різноманітними, то виникають колізії, які вирішуються з допомогою уніфікованих норм міжнародних договорів. Для шлюбно-сімейного права характерною є уніфікація не матеріально-правових норм, а колізійних.
3.4 Регулювання трудових відносин в міжнародному приватному праві
Міждержавна міграція працівників, тимчасові відрядження за кордон, виконання робіт на фіксованих морських устаткуваннях із видобування корисних копалин, переміщення працівників транспорту територіями різних держав, виконання представницьких функцій, зайняття підприємницькою діяльністю в інших державах привели до необхідності врегулювати трудові відносини з ”іноземним елементом”.
Джерелами регулювання трудових відносин з ”іноземним елементом” є:
— національне законодавство;
— міжнародні акти;
— звичаєве право, судова практика, правова наука;
— трудові договори (контракти), колективні договори;
— інші угоди.
У системі колізійних норм, які використовуються для регулювання трудових відносин з ”іноземним елементом”, переважними є ті, що призначені саме для цих відносин: закон державі місця роботи; закон держави, з якої відряджено працівника та ін. Але оскільки трудові відносини у деяких правових відносинах у деяких правових системах регулюють ще й норми цивільного права, то застосовуються прив’язки, притаманні регулюванню цивільно-правових угод, зокрема закон автономної волі. Колізійні прив’язки можуть вказувати на право, яке відлягає застосуванню до певних трудових відносин; форми контракту; суб’єктів трудового правовідношення.
Як основні у правових системах переважно використовуються відсилання до закону місця укладення трудового договору, місця виконання роботи, спільного місця знаходження сторін, спільного громадянства.
Для регулювання спеціальних трудових правовідносин, таких як виконання робіт у відрядженні чи на територіях кількох держав, переведення на роботу в іншу країну тощо застосовують додаткові колізійні прив’язки. Ними є, наприклад, відсилання до закону держави в яку направлено працівника у відрядженні, на території якої востаннє виконувалася робота.
Суть принципу автономної волі полягає в тому, що свобода вибору законодавства для регулювання вказаних відносин не повинна позбавляти працівника захисту, надаваного йому імперативними нормами того закону, що був би застосований за відсутності вибору.
3.5 Міжнародний цивільний процес
У юридичній науці під так званим міжнародним цивільним процесом прийнято розуміти сукупність питань процесуального характеру, пов’язаних із захистом прав іноземців та іноземних підприємств і організацій у суді чи арбітражі. Використовуючи термін ”міжнародний цивільний процес”, пам’ятають про його умовність. Поняття ”міжнародний цивільний процес” сформувалося внаслідок історичного розвитку міжнародного приватного права, тобто з часу виникнення конфліктів між законами іноземних правових систем.
Стосовно місця міжнародного цивільного процесу в системі права у колишній радянській доктрині стверджувалося, що усі проблеми міжнародного цивільного процесу належать до цивільного процесу як галузі права, яка регулює діяльність органів юстиції з цивільних справ. Міжнародний цивільний процес, з оглядом на джерела і способи регулювання, не вважався галуззю права. Існувала точка зору, відповідно до якої міжнародне приватне право, як особлива галузь права спрямована на регулювання відносин з ”іноземним елементом”, не охоплює процесуальних норм (Л. Лунц, Н. Малишева). Водночас у літературі зазначалося, що питання міжнародного права як до галузі правничої науки, кожне з таких питань тісно пов’язане з застосуванням законодавства певної держави, тобто з проблемами колізії законів або з цивільною право- та дієздатністю особи [15].
У сучасній правничій науці України стверджується, що хоч питання міжнародного цивільного процесу охоплені складом міжнародного приватного права як такі, що мають тісний зв’язок з правовим регулюванням приватних правових відносин (цивільних, сімейних, трудових) з ”іноземним елементом”, однак цим ігнорується наукова основа виділення галузей права за предметом їх правового регулювання. На думку М. Штефана, питання цивільного судочинства з ”іноземним елементом” є складовою частиною цивільного процесуального права України [14, 351].
З’ясування змісту міжнародного цивільного процесу залежить, зокрема, від визначення кола органів, уповноважених захищати суб’єктивні цивільні права шляхом розгляду та вирішення цивільних справ. Захистом суб’єктивних цивільних прав, крім суду, займаються й інші юрисдикційні органи: арбітраж, нотаріат, третейські суди, профспілкові та інші державні органи, а у випадках, окремо передбачених законом, захист цивільних прав здійснюється в адміністративному порядку (ст. 6 Цивільного кодексу України). Сьогодні відповідно до ст. 124 Конституції України судочинства в Україні здійснюють Конституційний суд та суди загальної юрисдикції. Це не усуває можливості захисту прав та інтересів суб’єктів права іншими органами.
У вітчизняній доктрині традиційною вважалася точка зору, відповідно до якої цивільне процесуальне законодавство складає система норм, що регулюють порядок провадження в суді цивільних справ, і, відповідно, до джерел цієї галузі права належать акти, які мають норми при цивільне судочинство. Поширеною стала також точка зору про процесуальний характер форм діяльності юрисдикційних органів, які здійснюють захист цивільних прав [14, 357]. Її підтримували представники галузевих наук, наприклад, І. Побірченко щодо провадження в арбітражі. Сьогодні дебатується питання про можливість зближення судової влади, уніфікацію судової системи, а також створення єдиного процесуального порядку та інших спорів.
Суди різних держав застосовують власне національне цивільне процесуальне право розглядаючи цивільні справи з ”іноземним елементом”. При цьому не мають значення причини його застосування. До цього може зобов’язувати, наприклад, закон суду. Стверджують, що власний національний закон застосовують тому, що у цивільних процесуальних питаннях немає місця для колізійних проблем та прив’язок до іноземного права.
В судах України з питань, які є процесуальними, іноземний закон, як правило, не застосовують. У виняткових випадках все ж виникає потреба у такому застосуванні. Це викликає об’єктивні труднощі, адже суди та заінтересовані особи не завжди можуть досконало оволодіти тонкощами іноземної процесуальної процедури. Наприклад, порядок встановлення фактів, які мають значення для справи, складає предмет значної за обсягом процесуальної процедури.
Ще донедавна питання про застосування іноземного права не мали такого поширення, як сьогодні. Тому висловлювалися різні думки стосовно колізійних прив’язок до іноземного законодавства. Відповідно до однієї з них всі норми іноземного процесуального права слід розглядати як питання права, що застосовуються так, як вони були б застосовані у іноземному суді [4]. Проте більшість правників вважають, що іноземні процесуальні правила навряд чи можуть застосовуватися вітчизняними судами. Адже міжнародне приватне право не поширює на норми міжнародного цивільного процесу свої принципи та базові поняття.
Іноді виникає питання про вибір процесуальних норм органами, які вирішують приватно—правові спори, в той час, як вони створювалися для вирішення публічно-правових спорів. Юридичну природу та компенсацію цих судів визначають акти, на підставі яких вони виникли.
Суди та інші органи, створені відповідно до національного законодавства чи міжнародних угод, все ж можуть застосовувати іноземні процесуальні закони і правила про порядок вирішення спорів. Наприклад, Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. (ст. ІV, п. 1, в, ііі) та регламенти міжнародних арбітражних судів дозволяють сторонам обирати внутрішній регламент, яким повинні керуватися судді, вирішувати спори.
Міжнародний арбітраж має право застосовувати уніфіковані процесуальні правила міжнародного арбітражу, у т.ч. арбітражних регламентів, ЮНСІТРАЛ та Міжнародного арбітражу з вирішення інвестиційних спорів. Загальні правила про такий арбітраж, а також процедуру провадження ним конкретних спорів закріплено у багатосторонній угоді про інвестиції, розробленій у рамках Організації економічного співробітництва та розвитку, до якої може приєднатися будь-яка держава. Навіть не член цієї організації.
Застосування чи врахування іноземних процесуальних законів і правил про порядок вирішення спорів посилиться, враховуючи, по-перше, вступ України до Ради Європи та зобов’язання у зв’язку з цим реформувати цивільне процесуальне законодавство й систему судів відповідно до стандартів цієї спільноти; по-друге, ратифікацію Україною Угоди про партнерство й співробітництво з Європейським Союзом (чинна для України з 1 березня 1998р.), яка зумовлює також відповідні реформи. Указ Президента України ”Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу” від 11 червня 1998 р. передбачив основні напрями адаптації законодавства України до законодавства ЄС та правове забезпечення цього права. Отже, України прийняла рішення про уніфікацію права. Але це зовсім не означає обов’язкові відмови від власної правової системи з певними усталеними традиціями. Адже навіть у Європейському Союзі з його високим рівнем гармонізації права національні правові системи держав-учасниць зберігають самостійність. Зазначені зобов’язання України свідчать про можливість співпраці з іншими державами. З боку України ці зобов’язання є підтвердженням тенденції до співпраці держав стосовно узгодженого розвитку правових норм.
У співпраці по удосконаленню цивільних процесуальних норм беруть участь міжнародні організації, кількість яких налічують сьогодні понад 25.Основна мета їх діяльності — уніфікація норм права. Цей процес може відбуватися або у межах міжнародної організації, або під її егідою. У цих випадках уніфікація має багатосторонній характер. Уніфікацією в межах міжнародної організації, вважається правотворчий процес, результатом якого у національному праві держави — члена організації є норма, причиною чи передумовою прийняття якої став акт міжнародної організації. Уніфікація під егідою міжнародної організації означає, що акт приймається поза структурами організації, але за її ініціативою.
Серед організацій, які займаються уніфікацією цивільних процесуальних норм, що регулюють судочинство з ”іноземним елементом”, чільне місце займає Гаазька конференція з міжнародного приватного права. Скликана вперше в Гаазі 1893 р., конференція об’єднала зусилля майже усіх центрально-європейських та багатьох неєвропейських держав. Вона й сьогодні плідно працює у кількох напрямках, уніфікуючи норми цивільного процесу. Про це свідчить, зокрема, той факт, що за післявоєнний час на сесіях гаазької конференції прийнято майже 30 міжнародних конвенцій в основному з питань цивільного процесу та сімейного права.
Основне місце серед Гаазьких конвенцій з міжнародного цивільного процесу займає Конвенція з питань цивільного процесу, схвалена у 1951 р. та підписана 1 березня 1954 р. Раніше вона діяла в редакціях 1896 та 1905 рр. Значна за обсягом, Конвенція 1954 р. регулює процедуру вручення судових та позасудових документів, виконання судових доручень іноземних держав, внесення завдатку та стягнення платежів у випадку винесення й виконання рішень стосовно іноземців, надання безоплатно правової допомоги тощо. Гаазька Конвенція з питань цивільного процесу 1954 р. є однією з таких, що визнані багатьма державами. СРСР приєднався до зазначеної Конвенції у 1967 р. із застереженнями, відповідно до одного з яких передання судових документів та судових доручень для виконання здійснювалося переважно дипломатичним шляхом через Міністерство іноземних справ СРСР. Для України ця Конвенція була чинною з 26 липня 1967 р., але вона не є чинною для України сьогодні.
Іншою міжнародною організацією, яка займається удосконаленням цивільних процесуальних норм, що регулюють судочинство з ”іноземним елементом”, є Міжнародний інститут уніфікації приватного права (УНІДРУА).
Вказана міжнародна організація укладає договори про співробітництво з іншими державами та організаційними структурами, наприклад, з ООН, ЄС, Європейською Радою. Тому чимало нормативних проектів ця організація розробляє не тільки за власною ініціативою, але й на прохання інших міжнародних організацій. У разі, якщо проект готувався на прохання іншої організації, він передається цій організації для прийняття. Так відбувається уніфікація норм під егідою міжнародної організації.
Загальні висновки
Міжнародне приватне право — це система юридичних норм, спрямованих на регулювання міжнародних невладних відносин з ”іноземним елементом”. Завданням міжнародного приватного права є регламентація вказаних відносин для всебічного захисту прав та інтересів суб’єктів права, створення єдиного правового простору щодо здійснення ними своїх прав та обов’язків, укріплення співпраці держав, які належать до різних економічних, правових, соціальних, культурних систем.
Міжнародне приватне право має власну систему. Її можна розглядати як систему навчального курсу та як галузі правничої науки. Навчальний курс прийнято поділяти на дві частини: Загальну та Особливу. Загальна частина охоплює питання, які мають методологічне значення для міжнародного приватного права в цілому. Це в цілому сприяє вирішенню питань кваліфікації, тлумачення норми та правовідношення, визначенню правового статусу рухомого та нерухомого майна, визнанню імунітету тощо.
Використана література
1. Конституція України: Прийнята на п’ятий сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Голос України, 1996, 13 липня.
2. Закон України від 10 грудня 1991 р. ”Про дію міжнародних договорів на території України” № 1953—ХІІ // Відомості ВРУ, 1992, № 3.
3. Закон України від 4 лютого 1994 р. ”Про правовій статус іноземців” № 3929-ХІІ // Відомості ВРУ, 1994, № 12.
4. Аверин Д.Д. Положение иностранцев в советском гражданском процессе. М., Изд-во МГУ, 1966
5. Баймуратов М.А. Международное право. Харьков, Одиссей, 2000.
6. Богуславский М.М. Международное частное право. М., Юристъ, 1999.
7. Венская конвенция о праве международных договоров 1969 г. // Действующее международное право. В 3-х томах. Сост. Колосов Ю.М. и Кривчикова Э.С. Том 1.—М., Изд-во Московского независимого института международного права, 1996.
8. Лебедев С.Н. О природе международного частного права // Советский ежегодные международного права. 1979, С. 61—80.
9. Международное право в документах / Сост. Блатова Н.П.—М., 1982.
10. Международное частное право: Учебное пособие. Харьков, Консум, 1998.
11. Мюллерсон Р.А. О соотношении международного публичного, международного частного и национального права // Советское государство и право. 1982, № 2, С. 80—90.
12. Усенко Е.Т. Соотношение категорий международное и национальное (внутригосударственное) право // Сов. гос-во и право.—1983, № 10.
13. Устав ООН 1945 г. // Международное публичное право. Сборник документов. Том 1.—М., Изд-во БЕК, 1996.
14. Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. К., Юрінком Інтер, 2000.
15. Штефан М.Й. Цивільний процес. К., Ін Юре, 1997.
