Диктатура в недемократичних та демократичних державах

– конституційний режим, що має такі різновиди: а) конституційно-патріархальний, де життя позначене простотою політичних звичаїв, відданістю старим традиціям та звичаям (наприклад, країни Океанії); б) конституційно-авторитарний, позірно демократичний, оскільки тут чинність конституції має декоративний, зовнішній характер за реальності культивування монократичної влади, сконцентрованої в руках однієї людини або в одному органі влади [1, с. 21].

Найбільш теоретично й практично складна класифікація тоталітаризму. Деякі автори вважають, що авторитаризм і тоталітаризм – це принципово різні політичні режими. Дискутують лише щодо обсягу та якості їх відмінностей. Інша точка зору ототожнює тоталітаризм і авторитаризм. Існують і тлумачення тоталітаризму як однієї з форм авторитарного режиму. Так, колишній американський представник в ООН Джин Кіркпатрік до тоталітарних режимів віднесла всі комуністичні держави, сприймаючи їх виключно негативно, а до авторитарних – різноманітні некомуністичні диктатури, виявляючи до них певну прихильність. Джордж Сорос написав, що він має певні сумніви стосовно цього розмежування, оскільки його критерієм було розрізнення між друзями та ворогами Америки [73, с. 7].

Термін “тоталітарний” походить від лат. Total – цілісність, ціле. Поняття “тоталітаризм” з’явилося у філософсько-політичному лексиконі XX ст. з праць Джованні Дженгіле – ідеолога фашистської Італії. Відтоді це поняття використовують у таких трьох аспектах:

а) емоційно-оціночному – своє негативне забарвлення термін дістав у 1920-ті роки, коли були репресовані опозиційні політичні партії Італії, а диктаторські методи всеосяжного державного контролю стали повсякденною нормою; позитивно цей термін сприймався італійськими і нацистськими ідеологами фашизму;

б) політико-ідеологічному – до політичного лексикону термін увів в 1925 р. Б. Муссоліні, котрий проголосив метою створення тоталітарної держави; після другої світової війни його використовували деякі політичні діячі для обґрунтування свого політичного курсу;

в) науковому – дослідження почалися ще у 1920-30-ті роки, але особливо активізуються в середині сторіччя; авторами класичних праць з аналізу тоталітаризму є К. Поплер, Т. Адорно, К. Фрідріх, 3. Бжезінський, X. Арендт, Ф. Хайєк та ін. [23, с. 114].

Наприклад, лауреат Нобелівської премії Ф. Хайєк простежив генетичний зв’язок тоталітаризму із соціалістичним ученням, X. Арендт досліджувала ознаки тоталітаризму, К. Фрідріх і 3. Бжезінський ввели у вжиток термін “тоталітарний синдром”. Було виокремлено шість пунктів цього синдрому. Це офіційна ідеологія, яка повністю заперечує старий суспільний порядок і спрямована на мобілізацію громадян в ім’я побудови нового суспільства; єдина масова партія з диктатором на чолі; терористичний контроль не тільки над “ворогами” режиму, але й над усіма громадянами, яких підозрюють у нелояльності; партійний контроль над усіма засобами масової комунікації; такий самий контроль над збройними силами; централізоване бюрократичне управління всіма галузями економіки [26, с. 5].

З приводу концепції тоталітаризму точаться нескінченні дискусії, які особливо загострюються при віднесенні певних реальних режимів до тоталітарних. У 1930-ті роки тоталітарними державами вважали передусім Італію й Німеччину, пізніше до них додали СРСР, хоча нині деякі автори вважають таким “зразково-показовим” тоталітарним режимом лише тільки СРСР [28], а інші дотримуються протилежної позиції, не характеризуючи існуючий у СРСР режим як тоталітарний [27].

Дати чіткі окреслення тоталітарних режимів – складне завдання. Теорія тоталітаризму багато чого спрощує й залишає поза увагою. Не виключено, що наука досі не виробила поняття, яке адекватно описує політичні режими такого роду. Однак, мабуть, має рацію американський політолог Л. Шапіро, який стверджує, що критика концепції тоталітаризму загрожує виплеснути дитину разом з водою, позаяк відмовитися від цієї концепції взагалі означало б істотно збіднити політичну науку [24, с. 38].

Поняття “тоталітаризм” цілком придатне для характеристики певних політичних режимів XX ст., або зрозумілих як авторитарні, або відмінних від поняття авторитаризму. Можливо, для сучасної політичної теорії та практики більш важливий не цей ракурс дискусій, а інший, який започатковано уроками К. Манхейма й який полягає в неможливості переродження авторитарності самої по собі на демократію [26, с. 10].

Такого в історичній практиці ще не було. Навпаки, агресивна некомпетентність, тотальний абсурд у царинах економіки, культури, моралі – чи це не плоди поверхової захопленості демократією?


3.2 Особливості диктатури в демократичних державах


Розглянемо феномен демократії. Ідея демократії, народжена в античній Греції, не знайшла там палких прихильників серед мислителів. Найяскравіші представники античної теорії, що розглядали проблеми демократії, – Платон і Аристотель, базували свої політичні концепції на протиставленні “правильних” і “викривлених” форм державного устрою та влади. Платон, наприклад, “правильними” формами вважав аристократію (правління кращих) та монархію (одновладдя), а “викривленими” – тимократію (правління гірших і корисливих), олігархію (правління сильних і заможних), тиранію (одноосібне правління, встановлене насильницьким захопленням влади), а також і демократію (як підсумок заколоту народу, що проганяє й знищує одні сили й ділить владу з силами, які залишаються) [64, с. 9].

У наступні сторіччя також панувало скептичне ставлення до демократії. Проте республіканська концепція демократії американського громадського діяча, четвертого президента США Джеймса Медісона значно вплинула на формування американської конституції. Д. Медісон вважав, що демократія – це така форма політичного правління, за якої:

а) владу дістають від великої кількості людей безпосередньо або опосередковано;

б) владу для того, щоб запобігти її концентрації в одних руках, поділяють на законодавчу, виконавчу та судову;

в) виборні посади обмежені конкретним часом і “системою стримувань” для недопущення тиранії;

г) існує свобода індивідуального вибору;

д) влада більшості здатна досягати компромісу з владою меншості;

е) визнають і законодавче забезпечують політичну ріноправність усіх дорослих громадян [38, с. 69].

Однак тільки після Великої французької революції й потрясінь 1830, 1848 і 1871 рр. у Франції стало зрозумілим: саме демократія є засобом більш розумної політичної й соціальної організації суспільства, держави, влади.

Потім інтенсифікується створення різних демократичних концепцій, які дещо по-різному тлумачили поняття демократії. Так, конкурентна теорія демократії трактує її як представницьку владу, що діє за згодою народу, конкуренцію владних інтересів з пріоритетом більшості й збереженням гарантій прав меншості. Ідентитарна теорія демократії стверджує гомогенність, збіг інтересів як владних структур, так і владників та підвладних, заперечує законність і можливість конфлікту інтересів різних груп, не приймає принцип представництва, а визнає лише владу народу, реалізовану через референдуми, всенародні опитування тощо. Однак в обох цих концепціях і багатьох подібних до них спостерігаємо первинність великого соціального об’єкта – народу – у визначенні поведінки окремого громадянина, необмеженість влади більшості над меншістю та окремою особистістю.

Для багатьох є безперечним, що основою демократичного політичного режиму є влада народу. Термін “демократія” в часи свого виникнення у грецькому полісі справді визначав соціальний лад, за якого в управлінні беруть участь усі, хто складає народ – демос. Широковідома формула демократії шістнадцятого президента США Авраама Лінкольна – це правління народу, за допомогою народу, для народу. Проте демос в античні часи не ототожнювали навіть з низовими категоріями вільних громадян – агорою, а поготів з рабами, які становили переважну більшість населення полісу. Серед принципів демократичного правління, зазначених Аристотелем у «Політиці», є такий: на посади допускають усіх повноправних громадян.

Тому принципи ідентичності інтересів керівників та керованих, гомогенності волі народу не були безперечними і дедалі більше піддавались сумнівам. Ще у Середньовіччя виникає ідея представницької демократії, репрезентованої володарями, парламентами тощо. Така демократія означає не владу народу, а владу за згодою народу. На цьому ґрунті виникають дві гілки теорії демократії:

а1) плюралістичні теорії, які виступають за множинність і конкурентність владних еліт, за суперництво й баланс інтересів як підґрунтя демократичної влади, за державну підтримку соціальне пригноблених груп і прошарків, за відкрите суспільство;

б) ліберально-демократичні теорії, зорієнтовані на обмеження компетенції й сфери діяльності держави, на невтручання й у справи громадянського суспільства, а також на створення для неї “системи стримувань”, на поділ влади, на пріоритет прав особистості над правами держави, на індивідуальну свободу як відсутність обмежень [43, с. 13-14].

Отже, традиційно демократія передбачає різні моделі політичного правління. Українсько-швейцарський учений Богдан Гаврилішин у книзі “Віхи у майбутнє” (1990 р.) визначає моделі демократичного правління. Це:

1. Безпосередня демократія, коли члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів або знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтовариства.

2. Представницька демократія, коли члени співтовариства залишаються джерелом влади й мають право ухвалювати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників. Обґрунтуванням цієї моделі є те, що дуже важко зібрати разом усіх членів співтовариства в одному місці для їх безпосередньої участі у розробці законів або прийнятті управлінських рішень. Розв’язкою цієї проблеми є система виборних представників, котрі як делегати своїх виборців, повинні відстоювати їхні інтереси.

3. Конституційна демократія, коли владу здійснюють виборні представники, проте ця влада обмежена конституцією, яка встановлює межі законів і повноважень, захищає права меншин і громадян. Потреба в конституції очевидна, хоч вона рідше є замінником законності, ніж її підвалиною.

4. Соціальна, або економічна демократія – головна мета якої – швидше послаблення соціально-економічних протиріч, ніж гарантів рівності можливостей, рівності перед законом або головних індивідуальних свобод. Інший провідний принцип цієї моделі – безпосереднє залучення до ухвалення економічних рішень тих, хто бере участь у виборчому процесі.

5. Тоталітарна демократія – це гранична форма прояву економічної демократії. Вона ґрунтується на таких ідеях: економічні умови життя людини –вирішальний чинник її політичного та соціального статусу; необхідною умовою політичної рівності є економічна рівність; концентрація влади в руках диктатора або олігархії є умовою, обов’язковою для забезпечення економічної рівності [44, с. 26].

Проте, на думку ученого, ця класифікація не є достатньою для розуміння сутності політичного правління або політичного режиму, понад те, вона є дискусійною.

Симптоматично, що у середині XX ст. в американській політології пролунало: демократія – це не спосіб правління, нехай більшості, зацікавлених груп або ще когось, а передусім спосіб визначення того, хто правитиме й – у загальній площині – з якими цілями. Відповіддю на запитання “Хто правитиме?” є форми демократичних політичних режимів; а відповіддю на запитання “З якими цілями?” – набір принципів демократії, вироблений у ході її історичного розвитку [58, с. 28].

Демократичний політичний режим зазвичай зв’язаний з республіканською формою держави.

Перша демократична форма політичного режиму – президентсько-республіканське правління, яку відзначає сильна інтегруюча й координуюча влада президента, наділеного широкими повноваженнями (він очолює виконавчу владу – уряд, має право домінуючої участі у доборі глави уряду і його членів, має право законодавчої ініціативи, є головнокомандуючим збройними силами країни, має особливі повноваження на випадок надзвичайних обставин), але однозначно підпорядкованого конституції, закону. При президентському республіканському правлінні, згідно з конституцією, верховна влада належить президентові, якого обирають на певний термін і який не може бути відкликаний або переобраний достроково без наявності обставин, передбачених конституцією.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14



Реклама
В соцсетях
скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты