Сучасна конституційна держава почалася з приборкання і роззброювання конфесійних партій – учасниць громадянської війни, із встановлення суверенної державності за допомогою монополізації засобів “узаконеного фізичного насильства” (М. Вебер) і зосередження їх у руках держави. На цій першій стадії – встановлення внутрішнього миру і формулювання проблеми суверенітету – і будується держава саме як держава. Це, проте, ще нічого не говорить про якість самої організації влади. Держава стає конституційною лише на другій стадії, коли цей “Левиафан” (Т. Гоббс) створює умови миру і виживання, здійснює поділ влади і гарантує невідчуджуваність основних прав і свобод людини; і тільки на третій стадії розвитку, з проведенням у життя принципу суверенітету народу і з завоюванням загального виборчого права вона стає демократичною конституційною державою, що згодом (четверта стадія) доповнюється деякими компонентами держави соціальної, держави загального благоденства. Весь наведений ланцюг складається, таким чином, із гарантії загального права на виживання (забезпечення умов життя) і соціальної безпеки (мир) – через визнання прав на особисту свободу (свобода), через невідчужувані основні права і свободи людини, через гарантію прав на політичну співучасть і співробітництво (рівність), аж до утвердження цивільних прав, наданих державою загального благоденства. Цим, проте, не вичерпується динаміка розвитку демократичної конституційної держави, її політичної структури.
Поняття демократії як народовладдя (і інші похідні від цього визначення демократії) є нормативними, оскільки базуються на нормативному підході до цього феномену. Демократія характеризується в цьому випадку як ідеал, заснований на таких цінностях, як свобода, рівність, повага людської гідності, солідарність. В першу чергу тільки своєму ціннісному змісту демократія зобов’язана такою популярністю в сучасному світі.
Виявлення елементу утопізму, невідповідності між нормативним поняттям демократії і реальністю, між ідеалом і життям, являється наслідком емпіричного підходу до аналізу демократії. Такий підхід абстрагується від ідеалів і апріорних оцінюючих міркувань і потребує дослідження демократії, такою яка вона є насправді. У відповідності з виявленними у емпіричних дослідженнях властивостями, уточнюється і переглядається поняття демократії і її теорія.
Враховуючи взаємозв’язок нормативних і емпіричних означень демократії як форми державного правління, можна виділити її слідуючі характерні риси:
1. Юридичне визначення та інституційне вираження суверенітету, верховної влади народу. Тільки народ, а не монарх, аристократія, бюрократія чи духовенство виступають офіційним джерелом влади. Суверенітет народу виражається в тому, що тільки йому належить засновницька, конституційна влада в державі, що тільки він вибирає своїх представників і може періодично приймати участь в розробці і прийнятті законів за допомогою народних ініціатив і референдумів.
2. Періодична виборність основних органів держави. Демократичною може вважатись лише та держава, громадяни якої здійснюють верховну владу, вибираються, причому вибираються на обмежений строк.
3. Рівність прав громадян на участь в управлінні державою. Цей принцип потребує як мінімум рівності виборчих прав.
4. Прийняття рішень за більшістю і підкорення меншості більшості при їх здійсненні [6, c. 14].
Ці вимоги є мінімальними умовами, які дозволяють говорити про наявність демократії в тій чи іншій країні.
Однак реальні політичні системи, засновані на загальних принципах демократії, вельми значно відрізняються одна від одної, наприклад, антична і сучасна демократія, американська і швейцарська політичні системи і т.д. [12, c. 11] Названі загальні принципи демократії дають можливість виділити основні критерії, які дозволяють розрізняти і класифікувати багаточисленні теорії і практичні демократичні моделі і, якби вимірювати їх.
При оцінці у відповідності з їх першим, найважливішим принципом – суверенітетом народу, – демократія класифікується в залежності від того, як розуміється народ, і як здійснюється суверенітет.
Обмеження народу деякими класовими або демографічними рамками дає підставу характеризувати держави, які піддають політичній дискримінації деякі групи населення і зокрема, не надаючи їм виборчих прав, як соціально обмеженні демократії і відрізняти їх від всезагальних демократій – держав з рівними політичними правами для всього дорослого населення.
Народ, являючись складною спільністю людей, має певну структуру, складається із конкретних осіб. В залежності від того, розглядається він як сукупність самостійних, вільних індивідів, чи як взаємодія різноманітних груп, котрі переслідують в політиці свої особові, специфічні інтереси, або як єдине, гомогенне ціле, суб'єкт, в якому домінують загальні інтереси і воля, концепції і реальні моделі демократії діляться відповідно на індивідуалістичні, плюралістичні (групові) і колективістські.
В першому випадку безпосереднім джерелом влади вважається особа, в другому – група, в третьому –- весь народ (нація, клас).
Суверенітет народу – найважливіша конституційна ознака демократії, яка служить підставою її оцінки не тільки з точки зору розуміння самого цього суб'єкту, але також за формою здійснення ним влади.
В залежності від того, як народ приймає участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму, плебісцитну і представницьку (колективну) [19, c. 11].
В прямих формах народовладдя громадяни самі безпосередньо приймають участь в підготовці, обговоренні і прийняті рішень.
Важливим (другим) каналом участі громадян у здійсненні влади є плебісцитна демократія. Відмінності між нею і прямою демократією проводиться не завжди, оскільки ці дві форми участі включають безпосереднє волевиявлення народу, однак вона існує. При плебісцитній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені. Їм надається право за допомогою голосування ухвалити той чи інший проект закону чи іншого рішення, яке звичайно готується президентом, урядом, партією або ініціативною групою. Можливості впливу основної маси населення у підготовці таких проектів дуже невеликі.
Третя, провідна у сучасних державних формах політичного устрою є представницька демократія. Її суть – у виборі громадянами в органи влади своїх представників, які будуть виражати їх інтереси, приймати закони і віддавати розпорядження.
В залежності від характеру рівності, яку забезпечує держава, демократія ділиться на політичну, яка передбачає лише формальну рівність, рівність прав, і соціальну, яка заснована на рівності фактичних можливостей участі громадян в управлінні державою [21, c. 30].
Важливі відмінні якості різноманітних демократій дозволяють виявити аналіз четвертої загальної ознаки демократії – підкорення меншості більшості при прийняті і здійснені рішень. Таке підкорення може не мати меж і розповсюджуватись на будь-які сторони діяльності людини. В цьому випадку має місце деспотична демократія. Вона представляє собою абсолютну, нічим і ніким не обмежену владу більшості, пов’язану з настроєм мас і свавіллям. Якщо ж влада більшості потребує повного підкорення особистості і прямує до встановлення над нею постійного загального контролю, то демократія стає тоталітарною.
Антиподом таких форм управління є конституційна демократія. Вона ставить владу більшості у визначені границі, обмежує її повноваження і функції за допомогою конституції і розподілу влади і забезпечує тим самим автономію і свободу меншості, в тому числі і окремій особі [24, c. 39].
2.8 Охлократія
Охлократія (грец. – панування черні, юрби) – у системі Полібія форма державного устрою, що є звироднілої демократією, як олігархія – звироднілою аристократією. В Аристотеля охлократія описується під ім’ям демократії, як полібієвська демократія – під ім’ям поліції [7, c. 124].
Охлократія чи, по Аристотелю, демократія, як форма перекручена, не представляє строго об’єктивних ознак, і прирахування до неї тієї чи іншої держави є завжди результатом суб’єктивно-негативного відношення до неї.
Аристотель описує Афіни при Периклі і пізніше (з перервою під час правління 400, потім 30 і 10), як демократію, тому що тоді панувала чернь; люди знатного походження систематично усувалися від участі в справах керування, при призначенні на посаду вирішальну роль грало жеребкування; неминучим результатом такої системи було деспотизм стосовно союзників і безладдя в керуванні. Тим часом інші письменники бачать в Афінах зразок чистої демократії (у повному змісті цього слова) [22, c. 6].
Ознаки охлократії можна знайти в римській імперії, де армія зводила на престол і скидала з його по розсуду, хоча державні установи тоді були монархічними. Багато хто вказують як на охлократію на Паризьку комуну 1871 р.; але правильна система всенародного голосування, що панувала там, робить цю вказівку в значній мірі довільним, хоча безсумнівно, що окремі факти, як розстріл генералів Леконта і Тома, були актом волі неорганізованої юрби.
З великою підставою можна назвати охлократією державний устрій Франції в деякі моменти великої революції й у перші дні після революції 1848 р., коли неорганізована юрба вибирала всіх найважливіших посадових осіб [15, c. 109].
Взагалі охлократія, у найбільш точному змісті слова, може існувати тільки дуже нетривалий час, при чому усього частіше є проміжною формою в бурхливі часи після падіння старого порядку і до заміни його новим, більш-менш правильно організованим.
2.9 Тимократія
Тимократія – це військові диктатури, що передбачають опір на армію. В умовах нерозвинутого громадянського суспільства і слабких демократичних традицій військові виступають найбільш організованою силою, яка володіє ресурсами для захоплення влади (як правило, шляхом державного перевороту). Подібні режими – досить часте явище в Африці, Латинській Америці, на Близькому Сході. Обмежуючи буржуазно-демократичні політичні свободи, військові можуть виступити ініціаторами економічної модернізації суспільства (Гамаль Абдель Насер у Єгипті, Муамар Каддафі в Лівії, сандиністи у Нікарагуа, Менгісту Хайле Маріам в Ефіопії, Уго Чавес у Венесуелі).
Тимократія визначається як , або як:
– держава, де лише власники власності, можуть брати участь в уряді;
– уряд, при якому правителів обирали довічно на основі почесного місця, яке вони займають по відношенню до інших в їх суспільстві [39, c. 71].
У більш екстремальних формах тимократії там де влада походить від багатства, а не в честь, може переміститися в їх форму і стати плутократією, де багаті й могутні використовують свою владу, щоб закріпити своє багатство.
Солон вніс на розгляд ідеї тимократії як градуйовану олігархію в своїй конституції для Афін на початку VI ст. до н. е. Це була перша відома умисно здійснена форма тимократії, розподіл політичних прав і економічної відповідальності залежно від приналежності одному з чотирьох ярусів населення. Хаммонд передбачає, що Солон ввів податок на класи, стяггуючи в співвідношенні 6:3:1, найнижчий клас не платив податків, а неприйнятні, що залишилися, обиралися на виборні посади. Аристотель пізніше писав в своїх Никомахова етіках (книга 8, глава 10) про три «дійсних політичних форм» для держави, кожна з яких може виявитися в корумпованій формі, ставши однією з трьох негативних форм. Аристотель описує тимократію в сенсі панування власників: з неї він склав одну зі своїх дійсних політичних форм. Аристотелівська тимократія наближена до конституції Афін, хоча в Афінах, скоріш, склалася пошкоджена версія цієї форми, визначуваної як демократія [50, c. 27]. Платон використовував цей термін в сенсі правила по честі. У республіці, він описує чотири форми несправедливої держави з тимократією як переважною з чотирьох близьких до ідеального суспільства. Місто-держава в Спарті у мові Платона є реальною моделлю для даної форми правління. Сучасні спостерігачі можуть описувати Спарту як тоталітарну або однопартійну державу, хоча подробиць ми не знаємо, відомості суспільства приходять майже виключно від ворогів Спарти. Ідея мілітаризму часто пов’язана з орієнтованою для честі тимократії
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14
