Системний підхід ґрунтується, на похідності влади від соціальної системи, а не від міжособистісних відносин, і розглядає її як функціональну здатність соціальної системи самореалізовуватись виконанням зобов’язань, прийнятих перед суспільством.
У телеологічних концепціях влада розглядається як спроможність у досягненні певної мети і отриманні бажаних результатів.
Структурно-функціоналістські інтерпретації трактують владу як відносини нерівноправних суб’єктів – керуючих і керованих, поведінка яких обумовлена їх неоднаковими соціальними статусами і ролями. Будь-яке суспільство влаштоване ієрархічно, в ньому диференційовані управлінські та виконавчі соціальні ролі. Влада – властивість соціальних статусів і ролей, яка дозволяє контролювати засоби впливу. Інакше кажучи, структурно-функціональний аналіз вбачає у владі спосіб самоорганізації соціальної спільноти, що ґрунтується на доцільності розподілу функцій управління та виконання.
У реляціоністських трактовках влада постає як взаємодія суб’єкта й об’єкта, де суб’єкт за допомогою певних засобів контролює об’єкт. Такий підхід дозволяє визначити структуру влади і синтезувати її різноманітні характеристики. Основні компоненти влади – суб’єкт і об’єкт, засоби (ресурси) і процес, який приводить у рух усі її елементи.
У межах соціальної конфліктології влада розглядається через відносини класового панування і підкорення. Природа панування обумовлена економічною нерівністю класів: політична влада буржуазії над пролетаріатом ґрунтується на її економічному пануванні і потенціалі державного примусу [46, c. 22-24].
Соціальна нерівність не вичерпується лише класовими відмінностями, а зведення владних відносин до класових звужує обсяг їх повноважень. Влада існує всюди, де є нерівність соціальних статусів в їх комплексній якості.
Влада відрізняється від панування, оскільки їй властиві два елементи – «матеріальний примус» і переконання тих, що підкорюються, у справедливості підкорення. Відсутність другого елемента перетворює владу в панування, тому панування – більш вузьке поняття, ніж влада, і завжди пов’язане із застосуванням силової технології. Зокрема, М. Вебер вважає, що панування є шанс зустріти підкорення певному наказу. Є й інші підходи до тлумачення панування [37, c. 171].
Французький політолог М. Дюверже відзначає двоїстість влади: з одного боку, вона є інструментом панування одних груп суспільства над іншими, з іншого – ефективним засобом інтеграції і забезпечення соціальної солідарності всіх членів суспільства [37, c. 207].
В умовах тоталітарного режиму економіка і виробництво перебувають під жорстким централізованим контролем держави. Це забезпечує могутність держави, можливість мобілізувати всі ресурси та зосередити пріоритети в економічній сфері на створенні та розвитку військово-промислового комплексу, вимушено або свідомо жертвуючи інтересами інших галузей економіки. Сферу економічної діяльності держава використовує і як засіб політичного управління. Здійснювані націоналізація (одержавлення) засобів виробництва і регулювання всім господарським життям дозволяють тоталітарному режиму маневрувати трудовими ресурсами країни для реалізації актуальних політичних соціально-економічних і духовних проблем. Така ситуація робить можливою і реалізацію великих економічних проектів (індустріалізація в СРСР). Вона може дати відчутні та ефективні результати і зосередження зусиль на важливих, основних для держави напрямках господарської та соціально-духовної діяльності. Однак, складається парадоксальна ситуація, коли успіхи в освоєнні космосу супроводжуються дефіцитом і нестачею певних товарів народного споживання і продовольства внаслідок запровадження ринкових елементів у планову соціалістичну економіку, які призводять до хиб у плануванні та поширюють егоїстично-індивідуалістські настрої у суспільстві. Тоталітарні системи формують у громадян особливе розуміння цінностей і пріоритету суспільного розвитку саме як загальнодержавного розвитку. Ідеологічний апарат формує почуття гордості за гігантські звершення в суспільстві і державі, жорстко протиставляючи їх антицінностям індивідуалізму [35, c. 77].
Методи та засоби примусового контролю і регулювання в економіці використовували у країнах західної демократії. Але це завжди викликалося кризовими і гострими ситуаціями, що складалися в державах. Так, в ситуації економічної кризи на початку 30-х років XX ст. в США федеральний уряд розробив серію директивних програм розвитку окремих галузей економіки і безпосередньо контролював зайнятість робочої сили. Заходи обмежувально-розподільчого характеру вводилися в період Другої світової війни в США і Великобританії для постачання населення продуктами харчування і товарами повсякденного попиту аналогічно “трудовій повинності” та примусовій експропріації майна і житла для потреб воюючої армії. Але такі заходи і втручання держави в економіку і соціальну сферу тимчасові. Тоталітарні режими перетворюють “надзвичайщину” в повсякденну нормальність суспільного і державного життя [30, c. 149].
Організований терор при тоталітарному режимі в життя суспільства проникає не стільки внаслідок настанови на “знищення класових ворогів”, що прямо декларувалося, а як вимушений засіб примусових заходів для встановлення “ідеальних” порядків, суспільного ладу, проголошених політичною силою, що прийшла до влади. Органи охорони суспільного порядку і державної національної безпеки трансформуються в таємні політичні розшуки і органи збереження ідеологічних устоїв. Виникнення такого політичного явища, як політичні злочинці – інакомислячі та ін. Синдром терору супроводжується в тоталітарних режимах установою ідеологічно-спрямованого законодавства, а в’язниці, колонії, табори – пенітенціарна система – офіційно розглядається як місця примусового перевиховання тощо. Практика всіх тоталітарних режимів показує, що логіка боротьби з ідеологічними супротивниками засобами правоохоронних органів веде до втрати законності в суспільстві, до свавілля і непідконтрольності силових правоохоронних структур і органів [70, с. 377-379].
Тоталітаризм правого толку. Після першої світової війни Німеччина стала виплачувати величезні репарації. Почуття переможеної і приниженої нації породжувало настрої реваншу та компенсації, перш за все, з боку фінансово-промислової олігархії. В країні постійно зростало безробіття, гіперінфляція перетворила в прах заощадження, нагромадження бюргерів (власників крамниць і лавок), чиновників державного апарату і кваліфікованих робітників. На шляху до влади (за гроші крупної німецької буржуазії) А. Гітлер демагогічно обіцяв відновити в країні порядок, забезпечити зайнятість населення, покінчити з інфляцією, здійснити великі державні соціально-економічні програми і, разом з тим, відгороджувати власність від націоналізації та одержавлення тощо. Звернення й обіцянка А. Гітлера стосувались промисловців, військових кіл, великого числа дрібних придатних власників, які і стали його масовою опорою. Ідея відновлення національного престижу Німеччини стала психологічним засобом згуртування й об’єднання переважної більшості дрібнобуржуазної частини німецького суспільства навколо нацистської партійно-державної та військової бюрократії, що забезпечувала економічні інтереси німецької фінансово-промислової олігархії. В таких умовах тоталітаризм правого толку не ставив мету докорінного зламу суспільства, а був спрямований на зміцнення існуючого суспільного капіталістичного ладу, зосередивши свою ідеологічну діяльність на інтенсивній пропаганді великодержавного шовінізму у його найрадикальнішому расистському вигляді. Тоді-то в гітлерівській Німеччині державою пропагувалася нацистська теорія переваги арійської раси і обґрунтування фізичного знищення “неповноцінних” і небезпечних для “істинних арійців” народів, a також народів за природою ворожих і небезпечних. Тоді-то в Німеччині і пізніше в захоплених, окупованих країнах знищувалися цигани, євреї та інші національні меншинства, передбачалося та пропагувалося підкорення і поступове знищення слов’янських народів тощо. На досягнення інтересів німецької олігархії спрямовувалась і економічна політика. Зберігаючи існуючі в економіці структури, тоталітарний режим прагнув підпорядкувати їх контролю з боку держави, впроваджувати регулювання і навіть допускаючи експропріації картелів, національно-промислових і фінансових корпорацій тощо задля підготовки для загарбницьких війн, спрямованих на підкорення світу. В середині 1930-х років у Німеччині здійснюється націоналізація капіталу, транспорту, що належать іноземним (американським) фірмам та компаніям та ін. Аналогічні події і політичні, соціально-економічні процеси тоді відбувалися і в фашистській Італії [70, с. 257].
Тоталітаризм лівого толку більш радикальний і ставить метою докорінне перетворення соціально-економічної структури суспільства. Відомо, що після приходу до влади в Росії більшовиків здійснюється націоналізація земель і підприємств великих землевласників і капіталістів. Одержавлення і великого і середнього, і дрібного промислового, і сільськогосподарського виробництва стає ідеальною ситуацією в умовах тоталітаризму. Специфіка і конкретні історичні обставини різних країн змушують в умовах тоталітарного режиму вдаватися до тимчасових відступів тощо (допущення приватного сектора в усуспільненій економіці і вкладення іноземного капіталу в різноманітні галузі господарства). В 1920-х роках у СРСР вводилася нова економічна політика (НЕП), що допускала приватну власність на дрібні та середні підприємства у галузях легкої та харчової промисловості, промислів і побутового обслуговування населення та іноземний капітал при збереженні державного контролю, державних великих підприємств важкої промисловості, державної монополії зовнішньої торгівлі, виробництва алкогольних напоїв тощо. В сучасних умовах аналогічними є економічні реформи, розпочаті у 1980-і роки Ден Сяопіном в Китаї. В країнах з тоталітарним режимом лівого соціального спрямування перерозподіл благ між заможними і біднотою досягається забезпечення соціальної рівності між громадянами. Встановлення комуністичних режимів, що поступово переросли в тоталітарні, сталося якраз не в передових індустріально-розвинених країнах, як вважав Карл Маркс, а в країнах з перехідною економікою і середнім або невисоким рівнем розвитку індустрії. Схильними до тоталітарного режиму виявляються країни, де є незадоволення демократичною владою тощо. Кінець XX ст. охарактеризувався крахом тоталітарних політичних систем і переходом суспільств до демократичного устрою або принаймні, авторитаризму [17, с. 89-90].
Висновки до розділу 1
Отже, політичний режим є осереддям взаємодії комплексу компонентів, кожний з яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові. Політичний режим – це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких груп громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична система. Політичний режим характеризує політичну систему, він пов’язаний з нею загалом і з усіма її складовими.
Зауважимо, що у вітчизняній літературі тлумачення політичного режиму переважно зведене до способів здійснення державної влади. Політичному режиму належить значно більше, якщо не провідне місце порівняно з такою політичною інституцією, як держава. Політичний режим є визначальним чинником способу організації вищої влади, форми державного, партійного устрою, стану прав і свобод тощо. Перефразуючи висловлювання О. Шпенглера про політику, можна сказати, що політичний режим у найвищому розумінні є життя, а життя є політичний режим.
2. Диктатура в державах стародавнього світу та середньовіччя
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14
