Характерною особливістю політичної етики є її орієнтація на своєчасне виявлення конфліктних ситуацій, з'ясування політичних і моральних мотивів дії конфронтуючих сторін, їхнього бажання, здатності, готовності до укладання угоди, керуючись правилом: з будь-якого конфлікту виходити гідно.
Політична етика не розв'язує проблему суспільного і морального зла як таку. Політик не може ігнорувати ту обставину, що вчинки на користь одного, як правило, пов'язані з певними втратами іншого. «Політик діє морально, якщо добро від його вчинків перебільшує зло. А взагалі не творити зла він просто не може, доводиться жертвувати одними частинами добра заради інших», – зауважує теоретик політики О. Денисов. Ця далеко не безсумнівна думка містить в собі раціональне зерно. Політична діяльність, якщо вона керується моральними критеріями, має враховувати і ті негативні моменти, які супроводжують політичне рішення. Якщо ця діяльність не в змозі розв'язати проблему зла, як таку, то вона принаймні зобов'язана передбачати небажані наслідки, мінімізувати «соціальне зло», компенсувати людям втрати від нього [37, с. 374].
Слід зауважити і те, що останнім часом серед аргументів на користь моральної мотивації політики значне місце належить релігійним вченням. Одне слово, у філософській та політичній антропології дедалі чіткіше вимальовується і все більшої гостроти набуває морально-етична проблематика політики.
2.2 Відповідальність, автентичність та глибинне спілкування як принципи взаємовідносин сучасних людей у суспільстві
Поняття відповідальності застосовується у юриспруденції, філософії та суспільних науках. У найзагальнішому плані – як воно наводиться у тлумачних словниках – це поняття має два значення. По-перше, це так звана «ретроспективна» відповідальність суб'єкта за скоєні раніше вчинки, а по-друге, так звана «перспективна» відповідальність – почуття обов'язку у суб'єкта щодо певних дій, певного стандарту поведінки у теперішньому та майбутньому. Інакше кажучи, можна розрізняти об'єктивну відповідальність – оцінку суспільством дій індивіда та реакцію на них і суб'єктивну відповідальність – внутрішні відчуття особи щодо свого обов'язку і оцінки його виконання. Суб'єктивна відповідальність може мати як перспективний, так і ретроспективний характер. Об'єктивна відповідальність уявляється лише в ретроспективі [22, с. 4].
У філософії, зокрема в етиці, ретроспективне значення може набувати сенсу усвідомлення вини, наприклад у творі К. Ясперса «Питання про вину», або ж необхідність піклуватися про «вразливе, тендітне життя», як у Г. Йонаса та П. Рікера [27, с. 40]. У політичному сенсі ретроспективна відповідальність означає відставку державного діяча чи його позбавлення певних політичних прав, а перспективна – усвідомлення носієм та суб'єктом влади свого обов'язку перед тими, над ким він має владу.
Відповідальність передбачає те, що суб'єкт здатний відповідати за свої дії, отже, необхідні дві умови. По-перше, суб'єкт повинен мати здатність вчиняти певні дії. По-друге, він повинен мати можливість, свободу це робити. Отже, існування відповідальності зумовлене наявністю свободи.
У сучасній Україні це поняття є надзвичайно популярним серед політиків та публіцистів, проте політологи вивчають його дуже мало. Втім, існує ґрунтовне дослідження одного з аспектів політичної відповідальності – відповідальності уряду перед парламентом. P. M. Павленко вважає, що вона має подвійну політичну й конституційно-правову природу. Щодо форм та механізмів парламентської відповідальності уряду, то автор демонструє їх залежність від форми правління. Наголошуючи на тому, що парламентська відповідальність уряду є атрибутом демократії, P. M. Павленко приділяє особливу увагу питанням встановлення процедур відповідальності в політичній системі України. Слід також зазначити, що поняття політичної відповідальності у зв'язку з поняттям конституційної відповідальності досліджується, головним чином, у вітчизняній юридичній науці [22, с. 5].
Слід зазначити, що вивчення поняття відповідальності у політичній сфері життя суспільства, є дуже актуальним в контексті формування етосфери. Тому що відповідальність влади перед народом є одним із головних аспектів формування гуманістичної політики, орієнтованої на моральні цінності.
Звернемося до поняття автентичності, як ще однєї необхідної складової формування гуманістичного політичного суспільства.
Етика автентичності – явище відносно нове, характерне саме для сучасної культури. Народжена наприкінці вісімнадцятого століття, вона спирається на ранні форми індивідуалізму, такі, як індивідуалізм звільненої раціональності, започаткований Декартом, згідно з яким – думка є надійним джерелом самопізнання, або політичний індивідуалізм Локка, що прагнув поставити особу та його чи її волю над соціальним обов’язком. Проте автентичність також певною мірою суперечила цим раннім формам. Розвиток етики автентичності можна описати, пов’язавши її відправний пункт з уявленням вісімнадцятого століття про те, що людські істоти наділені моральним почуттям, яке дозволяє їм інтуїтивно відрізняти правильне від хибного [52, с. 37].
В світі цього висловлювання, ми бачимо, що в деякій мірі автентичність теж є невід’ємною складовою формування етосфери. Уявлення про автентичність розвивається зі зміщення морального акценту у цій ідеї. За оригінальною точкою зору, внутрішній голос є важливим, бо він говорить нам, як правильно чинити. Зв’язок із нашими моральними почуттями тут має значення як засіб для досягнення мети чинити правильно. Зміщення морального акценту, відбувається, коли цей зв’язок набуває незалежного і вирішального морального значення. Він стає чимось, чого ми повинні досягти, аби бути справжніми і повноцінними людськими істотами.
Ідея автентичності надзвичайно підносить важливість контакту із собою, вводячи принцип самобутності: кожен із наших голосів має щось своє, має що сказати. Людина не тільки не повинна пристосовувати своє життя до вимог зовнішнього середовища, я й може навіть знайти поза своєю особистістю взірець, за яким жити. Його можна знайти лише у глибині свого єства.
Бути чесним із собою – означає бути чесним зі своєю самобутністю, яку лише сама людина може артикулювати й відкрити. Ця ідея лежить в основі сучасного ідеалу автентичності і мети здійснення себе або самореалізації, в якій він зазвичай втілюється. Ця ідея надає моральної сили культурі автентичності, зокрема й абсурдним та тривіалізованим її формам. Вона надає сенсу уявленню про те, що можна «робити свою справу», для того, щоб «відбутися».
Досягнувши розуміння самого себе, постає питання досягнення розуміння іншої людини, що є теж неодмінною складовою етосфери.
Фундаментальні теоретичні підвалини взаємовідносин людей опрацьовуються сьогодні у сфері багатьох гуманітарних наук, передовсім, психології, педагогіки, соціології, естетики. І це не випадково, бо всезростаюча соціальна мобільність, динамізм життя розширюють спектр людських взаємин [52, с. 46].
В сучасному суспільстві ми часто стаємо свідками неповаги до оточуючих, брутальних випадів дій нестримних хамів, розлючених високопосадовців, приниження слабких, жінок, чи дітей, потурання елементарних людських прав з боку державних чиновників тощо. Людська гідність не дозволяє миритись з такою навалою ганьби, а тому єдиним засобом опору стає самоповага. Адже з моральної точки зору в людини можуть відібрати лише те, із втратою чого вона вже згідна заздалегідь. Морально стійка людина ніколи не погодиться на приниження власної гідності, не дозволить себе ганьбити. Високий рівень самоповаги людини – це той бар’єр, який не зможе здолати нестримна брутальність і хамство.
Спілкування, маючи в своїй основі суб'єктний зв'язок, включає в себе не тільки обмін діями, вчинками, думками, почуттями з іншими людьми, але й звернення людини до себе – до власної душі, спогадів, совісті. Під час таких відносин людина не стільки прагне подолати відстань між собою та іншим, скільки ствердити себе.
Відчуваючи чужі потреби як власні ми не повинні втрачати відчуття і свідомість власного Я, адже мова йде про моральне розширення людського Я, а не про його розпад. Становлення особистості, її самовдосконалення одночасно являється і становленням іншого, до якого застосовується моральна оцінка. Саме тому, сокровенний світ людини ні в якому випадку не являється повністю ізольованим від інших людей, а суспільство в особі інших людей ніколи не являється індиферентним по відношенню до внутрішнього світу людського індивіда [11, с. 361].
Доречно в даному контексті згадати відомого російського філософа Г.Батіщева, який ввівши в своїй концепції поняття «глибинного спілкування», виводить суб'єкта на вищий, онтологічний рівень буття, на якому досягається стан спів-буття, визнається потенційна буттійна спільність між собою та іншим. Це входження в суб'єктивний світ іншого передбачає наявність «третього», який постає як мірило, з яким співставляється правомірність спілкування, як гарант розуміння з боку іншого і як ідеал, на тлі якого долається егоїстична частина суб'єктивності. Таким чином, зазначає мислитель, «прослідковується наша спорідненість між собою в Універсумі, усвідомлення та сприйняття світу іншого суб'єкта як свого власного» [14, с.116].
Отже, ці три поняття – відповідальність, автентичність та глибинне спілкування – є необхідними складовими формування етосфери у політичному житті суспільства, і житті загалом. Стає очевидним, що людина, яка уособлює владу, відчуває свою соціальну відповідальність за свої вчинки, вміє інтуїтивно розрізняти «зло» від «добра», і також вміє поставити себе на місце іншої людини – буде людиною високоморальною, людиною, яка здатна внести свій внесок у формування етосфери.
2.3 Етика не насилля як принцип політичного життя суспільства в добу глобалізації
Цивілізованому XX століттю більше, ніж попереднім, «вдалося» сконцентрувати і гіпертрофувати зло у вигляді деструктивних процесів за допомогою сучасної науки і розроблених на її основі технологій. Науково-технічний прогрес забезпечив людство засобами ведення сучасних війн, руйнівний потенціал яких перевищує найфантастичніші уявлення. Агресивний імпульс проявляється у формі війн, революцій, тоталітарних режимів, расових безчинств, концтаборів, поліцейського свавілля, тероризму, злочинності, що швидко зростає, але найстрашніше ховається в глибинах людської природи.
З огляду на це неможливо не визнати, що насилля відносяться до найбільш серйозних проблем сучасного людства. Цим і визначається необхідність обґрунтувати й звести воєдино наукові концепції та гіпотези, щодо людської деструктивності як феномена людини і культури, розробити конструктивні підходи до її розв’язання. Саме з цих причин актуальності набуває етика ненасилля [46, с. 40].
Політологічний енциклопедичний словник 1997 р. подає визначення «ненасилля у політиці» як «концепції, що визнає необхідність, доцільність та виправдання відмови від застосування насилля (фізичного чи духовного), пригноблення, примусового впливу, зловживання владою, заподіяння матеріальної шкоди, незаконного застосування сили; соціально-політичний ідеал, що свідомо практикується людьми при вирішенні будь-яких громадських проблем, кладе в основу політичної діяльності принципи загальнолюдської моралі та гуманізму» [40, с. 223].
Ідея ненасилля як філософія, етика, політика і організований рух, зародилась у релігіях Давнього Сходу і стала складовою частиною різних релігійних течій. Вже згадуваний китайський мислитель VІ-V ст. до н.е., засновник даосизму Лао Цзи твердив, що головним принципом життя, котре є дуже важким і приносить багато лиха, повинно стати ненасилля. Зусилля суспільства, породжені цивілізацією, ведуть до протиріччя людини і світу, до дисгармонії, адже, «якщо хто-небудь прагне оволодіти світом і маніпулює ним, той зазнає невдачі. Оскільки світ – це священна посудина, котрою не можна маніпулювати. Якщо ж хто хоче маніпулювати ним, знищить його. Якщо хто хоче привласнити, втратить його» [47, с. 49].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
