Отже, головними етичними проблемами влади в цілому є можливість узурпації державної влади, втрата політиками морального обличчя, переплетіння владних та бізнесових структур, корупція та хабарництво. Ці проблеми мають бути подолані становленням етосфери в політичному житті.
Проблеми етики влади, в свою чергу, формують питання етики опозиції. Опозиція – це одна із форм політичної діяльності, яку використовують активні суб'єкти політичного життя. Поняття «опозиція» (лат. Oppositio – протиставлення, заперечення) у сучасній політологічній літературі визначається як «сукупність політичних сил, що виражають незгоду і чинять протидію офіційному державному курсу, політиці, яку проводить партія, що перебуває при владі» [37, с. 384]. Отже, це політична сила, яка протистоїть офіційній владі. У більш широкому значенні під опозицією розуміють усі безпосередні чи опосередковані вияви суспільного незадоволення існуючим режимом. Більш предметно опозицію слід розглядати як політичний інститут демократії, певний ряд політичних партій, рухів, інших політичних організацій, які в даний історичний момент є не при владі. Основними причинами формування політичної опозиції є соціальне розшарування суспільства, національна нерівність, недосконалість виборчої системи, розчарування населення (еліт) в ідеалах пануючого ладу, розкол еліт, амбіції окремих політичних діячів тощо [37, с. 387].
Опозиція є невід'ємною складовою демократично організованого суспільства. За умов розвиненої демократичної культури цілком природною є повага соціально-політичної більшості до опозиції, до її права на вільну критику влади, на боротьбу за легальну заміну в ході виборів правлячої еліти. Культура демократизму потребує визнання опозиції не як антиурядової, антидержавної сили (діяльності), чогось ворожого щодо існуючого політичного ладу, а як політичного механізму виявлення суперництва і змагальності в державному житті, що прагне набути помітної ролі у розв'язанні суспільних проблем [37, с. 419].
Етичність опозиції тісно пов'язана з етичністю влади. Насамперед етика влади вимагає від неї поважати владу й бути конструктивною. У тоталітарних суспільствах специфічним видом діяльності опозиції є антиурядові виступи, учасники яких вдаються до нелегальних, інколи терористичних замахів, виступів, актів громадянської непокори, прагнуть підірвати легітимність існуючої політичної системи, домагаються не лише зміни курсу, але й загального перевлаштування суспільства. Таку опозицію називають непримиренною, принциповою, конфронтаційною, безвідповідальною, деструктивною, позасистемною і т. п. Звернемо увагу на те, що діяльність такої опозиції йде врозріз із принципом «глибокої поваги до життя», часто загрожуючи нормальному існуванню суспільства. При формуванні етосфери така опозиція є неприпустимою.
Як відомо, державні органи влади формуються іноді не в процесі демократичних виборів, а внаслідок захоплення влади опозицією (в широкому розумінні цього слова) за допомогою насильства. Політологи визначають переворот (не слід плутати його з узурпацією державної влади) як форму насильницької зміни державної влади (неконституційним, неправовим шляхом), в результаті якої політичне управління країною часто переходить до рук армії [38, с. 446-447]. У минулому державний переворот свідчив про слабкість позиції державного лідера і означав перехід функції глави держави (монарха) від однієї особи до іншої.
Таким чином, етичність опозиції тісно пов'язана з етичністю влади. Етика опозиції вимагає від неї бути конструктивною, цивілізованою, культурною. Функціональне призначення опозиції в умовах етосфери повинно слугувати каналом висловлення соціального незадоволення, бути важливим чинником майбутніх змін та оновлення суспільства, виявляти та обмежувати зловживання владою (її надконцентрацію, корупцію), запобігати порушенню політичних і громадянських прав і свобод громадян.
3.2 Журналістська етика та етика ЗМІ
Останнім часом професійній етиці окремих фахівців-професіоналів приділяється значна увага. Феномен професійної етики пояснюють по-різному. Д. Авраамов найвдалішою вважає ту версію, яка випливає з наявності двох основ для виокремлення професійної етики: по-перше, це конкретизація загальних моральних потреб для всіх професій, по-друге, це виникнення специфічних моральних обов'язків для певних видів діяльності (журналістика, адвокатська діяльність, лікарська справа і т. п.) [9, с. 19-23]. Французький політолог Д. Корню під професійною етикою розуміє «сукупність обов'язків, що забезпечує регулювання практичної діяльності» [31, с. 9].
Для з'ясування того, чому ми розглядаємо журналістську етику в контексті політичного життя суспільства, розглянемо політичний контекст самих засобів масової інформації (далі ЗМІ). Цей контекст, як і правовий, значною мірою формується на підставі багатосторонніх та багатофакторних зв'язків між державою і організаціями, які продукують політичні новини. Часто те, що здається правильним для однієї складового держави (наприклад, якоїсь установи, партії), виявляється хибним для іншої (наприклад, суду). Отже, там, де в демократичному суспільстві існують громадські ЗМІ, держава постає, з одного боку, регулятором, з іншого – конкурентом щодо інших ЗМІ, які продукують політичні новини (хоча приватизація та скорочення бюджетних видатків робить громадські ЗМІ надто слабкими для реальної конкуренції) [33, с. 18]. Не секрет, що ЗМІ часто називають четвертою гілкою влади. Таким чином, розгляд питання про формування етосфери в журналістському середовищі є цілком доречним. Слід, однак, обмовитися, що в нашій роботі журналістська етика розглядається в контексті загальної етики ЗМІ, проте етика ЗМІ окремо як така не розглядається.
Нормативна журналістська етика (як зведення етичних правил) почала формуватися у другій половині XIX ст. внаслідок прийняття професійного статусу для журналістики. Сьогодні кодекси журналістської етики зазвичай відповідають трьом основним критеріям: 1) забезпечення людей точною, достовірною, повною інформацією, на яку вони мають право очікувати; надання захисту від правопорушень і відхилень; 2) захист інформаторів від усіх форм тиску (примусу), які б завадили їм оприлюднювати певну інформацію чи спонукали б їх діяти всупереч власній совісті; 3) щонайкраще забезпечення поширення інформації в суспільстві (відповідно до основної місії преси в умовах демократії). Третій критерій означає також вільний доступ журналістів – до джерел інформації відповідно до права народу знати, а також вільний доступ людей до вираження своєї думки через ЗМІ [31, с. 16-17].
Існують міжнародні та національні кодекси журналістської етики. У 1946 р. виникла Міжнародна організація журналістів (далі МОЖ), у 1954 р. у відповідь було засновано Міжнародну федерацію журналістів (МФЖ), що об'єднала усіх професіоналів Заходу і відкрила свій офіс у Брюсселі. На II конгресі МФЖ (Бордо, 1956 р.) було прийнято Декларацію обов'язків журналістів. Іншу Декларацію обов'язків і прав журналістів було прийнято 24-25 листопада 1971 р. в Мюнхені представниками профспілок і федерацій шести європейських країн (Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу), цей документ відомий як «Мюнхенська декларація (хартія)» [31, с. 19-21].
Кодекс професійної етики українського журналіста, прийнятий Національною Спілкою журналістів України, складається з 10 пунктів. З точки зору етології найбільш важливими його постулатами є наступні. «Головний обов'язок журналіста – сприяти забезпеченню права громадян на одержання оперативної інформації... Журналіст поширює і коментує лише ту інформацію, у правдивості якої він переконаний» [7, п. 1]. «При виконанні професійних обов'язків журналіст не може вдаватися до протизаконних, некоректних способів одержання інформації, використовувати своє службове становище в особистих цілях. Як тяжкий злочин сприймаються факти одержання ним за будь-яких обставин платні (хабара) за поширення брехливої або утаюванні, достовірної інформації...» [7, п. 2]. «Журналіст у своїй професійній поведінці не має права ставити особисті інтереси понад усе. Замовчування чи поширення ним інформації шляхом одержання незаконних винагород або подання її як такої, що містить наклеп, упередженість, необґрунтовані звинувачення – неприпустимі...» [7, п. 7].
В окремих країнах діють Ради з проблем місцевої преси. Наприклад, у США такі ради існують у вигляді регулярних зустрічей з керівництвом органів масової комунікації. Такі ради можуть бути суттєвим важелем впливу громадської думки на діяльність газет, журналів, радіо, телебачення [9, с. 35].
Було б, однак, замало сказати, що додержання тих чи інших кодексів (або рішень рад) відразу сприятиме формуванню етосфери в журналістському середовищі. Тому сформулюємо основні принципи журналістської етики таким чином, щоб вони відповідали принципам етосфери.
Громадськість має право на інформацію, тобто бути поінформованою про події та погляди, тому первинним обов'язком журналіста є забезпечити це право. Для його забезпечення журналіст повинен мати право на свободу інформації (вільне її отримання). Єдиними обмеженнями можуть стати визнання прав та свобод інших (на особисте життя, право честі), а також основні положення стосовно моралі, громадського порядку, національної безпеки й неупередженості судової влади. Ці обмеження етично виправдані, тому допустимі. В інших випадках право на свободу інформації реалізується через право на її повідомлення і друк, пошук, право на критику. Згідно з вищими етичними принципами журналіст особисто відповідає перед своєю аудиторією і загалом громадською думкою; особами, про яких розповсюджує інформацію; перед своїми особистими переконаннями, залежними від індивідуальної свідомості; перед редакційною ієрархією, яка, у свою чергу, звітує про роботу кожного журналіста перед видавцями чи власниками ЗМІ, рекламодавцями. Крім того, журналіст в окремих аспектах поділяє відповідальність своєї медійної організації.
При формуванні етосфери необхідно забезпечити незалежність журналістів і повагу до їхньої професії. Найголовнішими аспектами незалежності журналістів можуть стати абсолютна безкорисливість, можливість чинити опір тискові, захищеність від погроз і шантажування (особливо з боку влади), розпливчасті кордони між рекламою та зв'язками з громадськістю, – чітке дотримання найважливіших прав журналістів (в першу чергу права не бути примушеним виконувати свої професійні дії або висловлювати думку, якщо це суперечить особистим переконанням чи сумлінню), збереження редакційної таємниці [11, с. 365].
Солідність ЗМІ досягається достовірністю новин, чесністю прийомів їхнього опрацювання, точністю змісту. Правдива інформація подається повністю й без маніпулювання, її опрацювання ґрунтується на сучасних методиках перевірки фактів і контролю інформаційних джерел. Журналістська етика дозволяє журналістові оприлюднювати лише ту інформацію, походження якої однозначно відоме (у крайньому разі іншу інформацію можна подати з необхідними примітками), з іншого боку, суворо забороняє приховувати інформацію або спотворювати тексти й документи.
Право на пошук інформації не дає журналістові можливості використовувати задля цього будь-які способи, іншими словами, нечесні методи.
Важливим напрямком у журналістській етиці є неухильне дотримання прав людини. Сюди належить дотримання права на приватне життя, презумпція невинності, повага до жертв неправомірних дій і громадськості в цілому.
Таким чином, основними принципами високої журналістської етики є право громадськості на правдиву своєчасну інформацію та журналістська відповідальність за реалізацію цього права; свобода як умова існування інформації (свобода її пошуку і т. п.); істина як основна цінність інформації; обов'язкове дотримання прав людини.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
