1) постійний прогрес у засобах і методах передбачення й організації; 2) зростаюча витонченість індивіда у дедалі складнішій культурі.
Для еволюції, якої зазнала бюрократія країн Заходу, найбільш характерні тенденції подальшого підвищення професіоналізму, компетентності, ініціативності, поглиблення спеціалізації, децентралізації побудови і прийняття управлінських рішень, що приводить до ослаблення ієрархії влади й адміністративного втручання у соціально-економічне життя. Такі погляди пропагують неоконсерватори, антиетатистські налаштовані вчені, які наполягають на значному обмеженні державного втручання в соціально-економічну сферу. Найбільш активно ця політика проводиться у Великобританії, де різко скорочені регулюючі функції держави в економіці, а бюрократія затиснута у більш жорсткі рамки функціонування. Цьому сприяла і реформа "державної служби", яка мала за мету підвищити професіоналізм і компетентність урядових чиновників. Аналогічні тенденції характерні й для інших країн ЄС.
Отже, бюрократія – це не сучасна хвороба, що виникає внаслідок організаційного прогресу, а процес, який гальмує розвиток. Щодо засобів зцілення, то західна соціологія зводить їх переважно до організаційно-технічних і моральних заходів: усунення з чиновницького апарату зайвих інстанцій, які виникають внаслідок надмірної як централізації, так і децентралізації; зменшення письмового обсягу діяльності; скорочення чиновницького апарату, усунення просторового лабіринту; підвищення у чиновників почуття відповідальності; утвердження постулатів справжнього авторитету, особистого контракту із суспільством та ін.
Розділ III. Технократизм, його концепції
3.1 Перші концепції А. Сен-Симона
Технократія – один з напрямків сучасної суспільно-політичної думки, згідно якого політична влада повинна перейти від політиків і власників до наукової і технічної інтелігенції, спеціалістам, технократам.
Сен-Симон одним з перших спрогнозував керівну роль науковців і технічних фахівців у суспільних процесах. У «Листах женевського мешканця до сучасників» Сен-Сімон заявив, що сучасна наука корисна саме тим, що вона дає можливість передбачити, і тому вчені стоять вище всіх інших людей і професій. Якщо їх втратити, то нація в якийсь момент перетвориться в тіло без душі. Найбільш корисні представники технічних знань – хіміки, фізики, математики. Корисними також є юристи, але їх вплив незначний[17].
Прихід до влади носіїв науково-технічного знання розглядався видатним філософом як закономірний результат суспільного розвитку. Він вважав, що управління суспільством має будуватися на раціональних, наукових основах. Тоді, в результаті застосування раціональних методів керування, політика, на думку А.Сен-Симона, "стане доповненням до науки про людину"[18].
У вересні 1819 року Сен-Симон за підтримки Огюста Конта заснував журнал «Організатор». В ньому були опубліковані найкращі твори вченого. Безумовно, це було перше із видань Сен-Симона, яке привернуло увагу, як у Франції, так і за її межами. Вчений відкрив «Організатор» знаменитою «Притчою». В ній Сен-Симон зобразив, що би було з Францією, якби вона залишилась без п’ятдесяти керівників з кожної області знань: п’ятдесят інженерів, художників, поетів, промисловців, банкірів і різних підприємців. Це зруйнувало б весь устрій і всю культуру. Потім він аналогічно «викреслив» по п’ятдесят аристократів, державних чиновників, представників вищого духівництва, і показав, як мало це значило би для процвітання Франції.
Сен-Сімон посвятив два листа (восьме і дев’яте) «показу того, як повинна бути організована промисловість». Головне в них – це думка вченого про те, що встановлення нової системи є необхідним результатом закону суспільного розвитку. Прогрес суспільства ніколи не регулюється системою, придуманою кимсь. Це суперечило б природі речей і тому неможливо. Все підкоряється закону розвитку людства; люди – всього лиш його зброя. Звідси те, що нам необхідно підкорятися цьому закону, щоб замінити попередню духовну владу «владою науки і позитивних знань». Сен-Симон вважав, що реалізація цього закону не може призвести до деспотизму, заснованому на науці. Він вважав, що з часом зникнуть підлеглі, а будуть лише соратники і партнери; зникне «уряд», а буде лише «адміністрація».
Отож, в працях вченого присутні дві технократичні концепції: управління суспільством на наукових принципах і провідна політична роль науково-промислових спеціалістів. Але Сен-Симона не слід вважати першим ідеологом технократизму. Адже для того, щоб говорити про технократію необхідна поява великої кількості науково-технічних спеціалістів. А це сталося в другій половині XIX ст. із закінченням промислової революції в провідних країнах, коли почалось масове застосування машин у виробництві, а потім і в інших сферах.
3.2 Т. Веблен – «батько технократизму»
Вважається, що засновником технократизму був американський економіст і соціолог Торстейн Верлен. Його інколи називають «батьком технократизму». Головною метою індустріального суспільства, за його теорією, є нагромадження багатства. Ним пропонувались суспільні реформи, які б забезпечили формування нової індустріальної системи, основою якої є «машинний процес», а також створення умов для інвестицій[19].
Період монополістичного капіталізму він розглядав як кульмінацію протиріч між інтересами суспільства й інтересами великих власників, "капітанів фінансів" і "капітанів індустрії". В результаті протиріч влада капіталістів стає неефективною, а самі вони перетворюються на клас, що паразитує на інших верствах. За Т. Верленом, боротьбу проти неефективного капіталу очолить не клас пролетарів, а прошарок технічних фахівців, інженерів. Причому в жоднім разі інженери не мають обмежуватися сферою виробництва - вони мають достатньо потенцій для перетворення всього суспільства в цілому. Для того, щоб привести відсталі у своєму розвитку інституціональні форми у відповідність з новітніми технологічними змінами, їм необхідна тільки свобода дій.
Революційність мислення була притаманна ХІХ століттю, не оминула вона й Веблена, який вважав, що технократи прийдуть до влади тільки "революційним" шляхом. Це мав би бути "страйк інженерів", який би призвів до встановлення нового порядку. Необхідно лише створити самостійну організацію технічних фахівців для координації зусиль у загальнонаціональному масштабі - і як тільки інженери зможуть об'єднатися і розробити план дій, вони легко здійснять задумане. Варто додати, що Веблен все ж багато в чому описував тільки економічні процеси і проігнорував політичні інститути в своєму утопічному передбаченні, так само, як і недооцінив роль вчених в майбутній "революції інженерів". Бунт інженерів так і не було втілено в життя - загалом через непродуманість його основ та загальну недоцільність. Але ідеї про перехід влади до технічних фахівців усе більше поширювалися в західному суспільстві, хоча і не в настільки радикальній формі, як у Т.Веблена.
3.3 Дж. Гелбрейт і його технократичні ідеї
Найбільш типовим представником технократичних ідей після Т. Веблена став американський економіст Дж. Гелбрейт.
Саме Гелбрейт детально дослідив перехід влади від одного класу до іншого - залежно від зміни співвідношення факторів виробництва (земля, капітал, праця, знання). Аналізуючи наслідки НТР, Гелбрейт зазначав: "Досвід минулого дає підстави припускати, що джерело влади в промисловому підприємстві переміститься ще раз - цього разу від капіталу до організованих знань. І можна припускати, що це знайде відображення в перерозподілі влади в суспільстві"[20].
Сьогоднішнє суспільство - це суспільство ухвалення рішень, управління складними системами, яке вимагає інформації, тому формальний голова організації чи її власник обов’язково віддає частину реальної влади найбільш компетентним фахівцям. У результаті майже всі питання вирішуються в політичних інституціях, і левова частка управлінських функцій належить інженерам, технологам, економістам і іншим фахівцям. Їхня інформація визначає остаточне рішення. Відтепер не власники і навіть не адміністрація направляє діяльність підприємств і установ, а справжнім мозком сучасного виробництва стала сукупність фахівців, яку Д. Гелбрейт назвав "техноструктурою".
Що ж до політичних відносин, то виробнича технократія зацікавлена в збереженні стабільної соціально-економічної ситуації і забезпеченні безупинного росту обсягів виробництва, тому що це створює максимально сприятливі умови для її існування. Рішення таких задач неможливе без допомоги держави, без сприятливих відносин із правлячим режимом. Тому, на думку Д. Гелбрейта, техноструктура "буде уникати рішучого переходу на платформу якої-небудь політичної партії" і "буде приймати політичне забарвлення тієї партії, що у даний момент стоїть при владі".
І справді, технократи чудово співпрацювали і з фашистськими тоталітарними режимами, і з авторитарними диктаторськими, і з ліберально-демократичними. Таким чином, новий клас є надзвичайно толерантним у питаннях політичних режимів. Отож, на думку Дж. Гелбрейта, до влади, до процесу прийняття політичних рішень має бути залучена вся техноструктура суспільства[21].
3.4 Сучасні теорії технократії
Технократію можна розглядати як вплив на владу, як співучасть у ній разом з іншими елітами, але не як політичне панування вчених і інженерів. Адже вчені так і не перетворяться на провідну політичну верству, оскільки власність і політична діяльність все ж залишаються найважливішими джерелами влади. Так само вчені не є однорідною групою - вони можуть розділятися на групи залежно від власних ідеологічних уподобань. І що головне - Белл одним з перших почав розуміти, що в сучасному світі раціоналізм технократії є неможливим. Науково-технічні знання можуть виступати як необхідний компонент політичних рішень, але ідея раціонального рішення, що влаштовує усіх, є утопією. Реалізувати її на практиці не є можливим. Політика - це завжди зіткнення інтересів різних груп людей, а керування ними - результат компромісу, вольового ірраціонального рішення. Тому, як вважає соціолог: "Технократ при владі - це просто один з різновидів політика, як би він не використовував свої технічні знання..."[22].
Починаючи з 70-х років, технократія стає нормою західного суспільства. вчені все більше займаються її критикою. Вважається, що в цей час відбувається революція саме управлінців, принаймні в США: якщо раніше на чолі організації стояв "творець" - людина високого інтелектуального рівня, що мислила стратегічно, а менеджери були виконавцями, то тепер влада змістилася: менеджери стали першими особами, а "творці" стали радниками при них. Пізніше ситуація трохи ускладнилася, коли виявилося, що в конкурентному світі менеджери теж мають бути людьми з вищою освітою, теж мають володіти непересічними інтелектуальними даними. На сьогоднішньому етапі верства інтелектуалів і управлінців є змішаною, але саме вона знаходиться в основі будь-яких рішень, є посередником і виконавцем. Утворився "новий менеджмент".
Новий менеджер - "універсаліст", який "вирішує проблеми". Він є членом "команди", яка є рухливою управлінською структурою, що легко проникає в адміністративну оболонку і міняє її. І якщо на Заході вже відбулося декілька хвиль нового менеджменту - від "діячів" до "активних інтелектуалів" з двома вищими освітами, то у нас його представники тільки приходять до влади.. Новий менеджмент має побудувати нову культуру праці, нову культуру організації і нову культуру управління.
"Революція менеджерів" - це також революція правил. Вона вимагає раціоналізації господарського законодавства, інституціоналізації всіх ланок ринкової інфраструктури, забезпечення гарантій прав власності і дотримання контрактних зобов'язань, звільнення економіки від кримінального тиску і чиновницьких вимагань. Вона вимагає зміцнення ролі судів і переорієнтації всієї системи правозахисту на захист прав громадян в економіці. Революція менеджерів має допомогти знищити непрозорі стосунки між державою і бізнесом. Саме майбутнє революції управлінців, те, яким шляхом вона піде в Україні, визначить подальший розвиток суспільства.
І якщо в економіці прихід технократів є просто необхідним, то політичний аспект цього питання є складнішим. Сутність технократизму сьогодні в тому, що рішення продовжують ухвалювати політики - з причин, які пояснив Деніел Белл. Технократи ж - це радники, помічники, консультанти, які пропонують керівнику декілька рішень на вибір, з описом подальшого їхнього розвитку. Технократи раціонально підходять до управління, і якщо в економіці це доцільно, то в політиці питання є складнішим. Уряди технократів ніколи не були популярними в суспільстві, оскільки вони пропонували ефективні, але не популярні, рішення (приклад - зміна декількох технократичних урядів Аргентини, бо вони не можуть вийти за межі технократизму і запропонувати ірраціональні рішення фінансової кризи). Політик же по своїй суті відчуває населення і може вибирати те рішення, яке сподобається людям. Відповідно можна вважати за необхідне формування рівноваги між раціональними консультантами і ірраціональними політиками. Революція управлінців - факт, з яким сперечаються науковці, але який вітають самі управлінці по всьому світі. Її суть - непомітний, безкровний перехід економічної, політичної влади до рук професіоналів, людей, які раніше стояли за спинами керівників чи власників. Звичайно, це не означає, що менеджери стали реальними керівниками підприємств, чи президентом країни стає його радник. Просто саме ці особи пропонують керівникові рішення, і, що важливо, останнім часом саме про цих осіб починає говорити суспільство.
Висновок
У ході даного наукового дослідження ми ознайомились із ранніми і сучасними теоріями еліт, бюрократії і технократії. Був проведений детальний аналіз та цілісне дослідження вищезазначених концепцій. Дослідження доводить, що потреба в політичній еліті — це закономірність розвитку цивілізації. Її існування зумовлене дією таких головних чинників, як психологічна й соціальна нерівність людей, їхні неоднакові природні здібності, можливості та бажання брати участь у політиці; висока суспільна значущість управлінської діяльності й необхідність високого професіоналізму для її ефективного виконання; наявність широких можливостей використання управлінської діяльності для отримання різноманітних привілеїв; практичні можливості здійснення контролю за суспільством або певною його частиною; політична пасивність широких мас, головні життєві інтереси яких, як правило, лежать поза сферою політики.
Елітистський підхід до вивчення політики на початку XX ст. був доповнений теорією бюрократії, а згодом концепціями технократії.
Процес розширення соціальної ролі держави і пов’язаний з ним ріст бюрократії породили неоднозначні оцінки і різні теорії бюрократії. Бюрократизм проймає усі сфери суспільного буття людини – соціальну і політичну систему, державні інститути, бізнес, соціальне та культурне життя. Його вперше проаналізував Макс Вебер. Він висунув концепцію ідеальних типів влади. Згідно з теорією М. Вебера, бюрократія втілює найбільш ефективні і раціональні способи управління. Вона компетентна, кваліфікована, побудована на принципі ієрархії, має чітко визначені права й обов'язки, а отже, найбільш дисциплінована і законослухняна, одержує фіксовану платню і не володіє тими ресурсами, якими розпоряджається, що сприяє зменшенню корупції.
В основі технократичних концепцій лежить досить давня ідея про можливість ефективного функціонування влади, заміни політичного суб’єктивного рішення раціональним і об’єктивним. Технократи вважають, що велику роль у розвитку суспільства відіграє техніка і спеціальні знання в управлінні соціально-політичними процесами, а також науково-технічна революція.
Список використаної літератури
1. Вісник №3 «Революція управлінців та технократія: новий шанс для України?».
2. Дмитренко С.П. Політична еліта і політичне лідерство // Політологічні читання. – 2001. - №2.
3. История политических и правовых учений. Учебник для вузов./ Под общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянца. – 4-е изд., перераб. И доп. – М.: Норма, 2006. – С. 944.
4. Історія політичних і правових вчень: Підручник. – Юрінком Інтер, 2007. – С.464.
5. М.В. Масловський. Теория бюрократии Макса Вебера и современная политическая социология (монография).
6. Новая технократическая волна на Западе. Под ред. П.С. Гуревича. М.:Прогресс, 1986г.
7. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: держава і політика /А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина, В. Харченко. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – С. 664.
8. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П. Горбатенко; За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенька. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004. – С. 436.
9. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. К., 2002.
10. #"#">#"#_ftnref1" name="_ftn1" title="">[1] Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: держава і політика /А.Колодій, Л.Климанська, Я. Космина, В.Харченко. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – С.341.
[2] Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: держава і політика /А.Колодій, Л.Климанська, Я. Космина, В.Харченко. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – С.346.
[3] #"#_ftnref4" name="_ftn4" title="">[4] Дмитренко С.П. Політична еліта і політичне лідерство//Політологічні читання. – 2001. - №2.
[5] Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: держава і політика /А.Колодій, Л.Климанська, Я. Космина, В.Харченко. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – С.343.
[6] Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. К., 2002. – С.86.
[7] #"#_ftnref8" name="_ftn8" title="">[8] #"#_ftnref9" name="_ftn9" title="">[9] Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П. Горбатенко; За ред. Ю.С. Шемшученка,
В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенька. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004. – С.183.
[10] Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П. Горбатенко; За ред. Ю.С. Шемшученка,
В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенька. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004. – С.183.
[11] #"#_ftnref12" name="_ftn12" title="">[12] Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П. Горбатенко; За ред. Ю.С. Шемшученка,
В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенька. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004. – С. 63.
[13] М.В.Масловський. Теория бюрократии Макса Вебера и современная политическая социология (монография).
[14] Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Горбатенко; За ред. Ю. С. Шемшученка,
В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенька. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004. – С. 63.
[15] #"#_ftnref16" name="_ftn16" title="">[16] #"#_ftnref17" name="_ftn17" title="">[17] История политических и правовых учений. Учебник для вузов./ Под общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С.Нерсесянца. – 4-е изд., перераб. И доп. – М.: Норма, 2006. – С.772.
[18] Вісник №3 «Революція управлінців та технократія: новий шанс для України?»
[19] Історія політичних і правових вчень: Підручник. – Юрінком Інтер, 2007. – С.405.
[20] История политических и правовых учений. Учебник для вузов./ Под общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С.Нерсесянца. – 4-е изд., перераб. И доп. – М.: Норма, 2006. – С.772.
[21] Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П. Горбатенко; За ред. Ю.С. Шемшученка,
В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенька. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004. – С.656
[22] Новая технократическая волна на Западе. Под ред. П.С.Гуревича. М.:Прогресс, 1986
