можливо, хоча раб виконує ті ж правила землеробства, що і вільна людина.
Цивілізація XX сторіччя лишила після себе гниючі штучні моря, створені
людиною згідно інженерним розрахункам, у відповідності з будівельними
нормами і правилами. Вона знищила Аральське море, але переповнила Каспій, у
результаті чого відбувається затоплення об'єктів культури. Підхід, що
втілився у класичній формулі И.В. Мічуріна: «Ми не можемо чекати милості
від природ, взяти їх у неї - наша задача», міг бути і багато в чому
реалізовувався як культурна діяльність (досягнення у селекції рослин і
тварин) Цей же принцип існування цивілізації породив гігантський конфлікт
людини і природи з усіма наслідками вакханалії безкультур'я.
Культура невіддільна від людської діяльності, її прогрес обумовлений
участю індивідів і соціальних груп у культурно-історичній творчості. А.
Тойнбі підкреслює: «Культурний елемент являє собою душу, кров, лімфу,
сутність цивілізації. У порівнянні з ним економічний і тим більше
політичний плани здаються штучними, несуттєвими, посередніми створеннями
природи і рушійних сил цивілізації».[2] Цивілізація - незмінність
суспільства , що самопідтримується, носій соціальної статики. Культура -
носій соціальної динаміки, вона формує й одночасно формується сама творчою
меншістю особистостей, спроможних дати «відповідь» на «виклик» історії і
передати імпульс соціальним змінам.
ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ
Ю. Давидов у «Філософській енциклопедії» пише, що «культурфілософія”
(філософія культури) - поняття, уживане в західній філософії в значенні
усвідомлення сутності і значення культури». І дійсно, якщо ми звернемося до
висловлювань таких неокантистів, як Вільгельм Віндельбанд і Ернст Кассірер,
що заклали фундамент філософії культури, то побачимо, що вони обговорюють
два основних питання: що конституює культуру як ціле на відміну від окремих
її проявів і в чому зміст культури. Обидві ці теми є в неокантиській
традиції філософської думки. Наприклад, Е. Кассірер запитує: «Що ж є ціле
духовної культури? Що із себе представляє ціль культурної діяльності, її
призначення, її зміст?.. Головна задача усіх форм культури полягає в тому,
що б створювати загальний світ думок і відчуттів, світ людяності, «єдиний
космос»... Нас більш не цікавлять окремі твори мистецтв, продукти
релігійного або міфологічного мислення, нас цікавлять ті рушійні сили, та
ментальна активність, що потребуються для їхнього створення. Якщо нам
вдасться осягнути характер цих сил, якщо ми зрозуміємо їх не з погляду
їхнього історичного виникнення, а з погляду структури, якщо зрозуміємо, у
чому їхня відмінність і у чому всупереч цій відмінності їхня взаємодія, то
це буде означати, що ми досягли нового знання про характер людської
культури»[3]. Але ще раніш, на початку сторіччя, В.Віндельбанд, обговорюючи
статус філософії культури, писав: «Істинною філософією така філософія буде,
звичайно, тільки в тому випадку, якщо генетичні дослідження психологічного
аналізу, соціологічного порівняння й історичного розвитку будуть служити
лише матеріалом для виявлення тієї основної структури, що властива всякій
культурній творчості у нечасовому, зверхемпіричній суті розуму»[4]. Іншими
словами Віндельбанд (і слідом за ним і інші неокантисти) на обидва питання
відповідає так: і зміст, і ціле культурі надає розум. Щоб знайти й
усвідомити єдність культури, стверджує Віндельбанд «необхідно осягнути
сутність функції, що представляє собою те загальне, що є присутнім у всіх
окремих культурних діяльностях, як би не різнився оброблюваний ними зміст,
а це означає ні що інше, як самосвідомість розуму, що породжує свої
предмети й у них царство своєї значимості»[5]. Розкриваючи неокантистське
розуміння розуму, Кассірер зв'язує ідею розуму з ідеями свободи і моралі.
«Немає необхідності ні простежувати весь хід людської історії, ні давати
докладні пояснення всієї розмаїтості форм, прийнятих людською цивілізацією,
що б відповісти на запитання, що, на думку Канта, є дійсно важливим і
ключовим, - питання про ту головну ціль, до досягнення якої спрямоване
людство. Це ціль моральна, і тому саме в моралі, у системі етики варто
шукати істинні принципи філософії історії і філософії цивілізації.
Відповідно до Канта, у корені всіх проблем філософії історії і філософії
культури лежить ідея свободи. Свобода означає автономію розуму, звідси
загальна задача філософії культури полягає у вирішенні питання: яким чином
і за допомогою яких засобів можливо досягнення цієї автономії в процесі
еволюції людського розуму і волі»[6].
Спробуємо тепер осмислити уявлення неокантистських філософів
культури. Вадим Мєжуєв безумовно правий, стверджуючи, що мова в них іде не
про різні культури, а тільки про європейську культуру. Вже одне це робить
багато міркувань неокантистів обмеженими властивим їм історичним розумінням
культури. Усередині власної культури цілком природно зайняти позицію
соціальної дії, намагаючись поліпшити культуру або направить її еволюцію до
визначеної цілі, але практично неможливо об'єктивно досліджувати культуру,
оскільки важко глянути на неї з боку, що є умовою всякого вивчення. Крім
того, знаходячись усередині європейської культури і не розрізняючи
(фактично не визнаючи) інших культур, важко зрозуміти, що середні віки,
античність і давні архаїчні суспільства - це не тільки попередні в еволюції
стани європейської культури, а також цілісні культури, не менше автономні,
ніж культура Нового часу.
Для Канта зміст європейської культури задається ідеями розуму,
свободи і моралі, він сподівався, що перемога цих початків, робота над
їхнім культивуванням і приведе людство до культурного стана. Як сьогодні
бачиться ця проблема? Безумовно, в історії і культурі (не тільки
європейської, будь-який) діють розумні сили, мають місце тенденції свободі
і моралі. Без цих тенденцій культура взагалі б не відбулася. Проте було б
не правильним думати, що в культурі діють тільки такі, так сказати,
осмислені, розумні тенденції. Цим тенденціям, як відомо, протистоять інші:
поряд із розумом не менше значення в культурі мають несвідомі, стихійні
процеси, моральним тенденціям протистоять тенденції егоїстичні і навіть
демонічні, різні сили прагнуть придушити свободу. У цьому плані не можна
зазначити смисл культури й історії, такий смисл є як ціль і смисл окремих
людей або рухів, але смислу всієї культури або історії, мабуть, не існує. І
навряд чи подібний зміст виникне, навіть якщо людством буде управляти, як
про те мріяв Данило Андрєєв, всесвітня етична організація «Роза миру».
Не менше істотно і те, як неокантистські філософи розуміли
призначення і природу самої філософії. З одного боку, слідом за Аристотелем
філософія розглядалася як законодавець мислення, як гарант істинності й
загальнозначущості знання, з іншого боку, слідом за Кантом - як розумна,
направляюча інстанція людства. «Філософія, - підтверджує Гуссерль, -
«зберігає за собою провідну функцію і свою особливу безкінечну задачу -
функцію вільного й універсального осмислення, що охоплює одночасно всі
ідеали одразу і загальний ідеал - інакше кажучи, універсум усіх норм»[7].
«У відповідності зі своїм вищим призначенням, - пише Альберт Швейцер, -
філософія є керівником, що спрямовує наш розум у загальному і цілому... Але
в час загибелі сторож, що повинний був попередити нас, заснув, і ми не
змогли боротися за нашу культуру»[8]. Процитувавши Швейцера, Коссірер далі
запитує: « Чи існує в дійсності щось, подібне об'єктивній теоретичній
істині, чи є в природі те, що попередні покоління називали ідеалами
моральності і людяності? Чи існують об'єктивно деякі загальні етичні
вимоги, що зв'язують усіх людей над уявленнями про індивідуальність,
державі, національності? У епоху, коли виникають такі питання, філософія не
може стояти осторонь, безголоса і некорисна... ні подразнення, ні навіть
скептицизм не можуть зменшити внутрішню енергію і ідеалостворюючу силу
філософії. Завдяки тому, що вона зберігає в собі цю силу в недоторканності
і чистоті, можна сподіватися, що з її допомогою вона знову буде чинити
відповідний вплив на життя людей і на події зовнішнього світу»[9].
По суті, у неокантистів виходило так, що саме філософія культури, як
«направляюча наш розум у загальному і цілому», спасе культуру. Навряд чи
сьогодні можна поділити віру в це. В даний час претензії філософії на
загальність, нормативність і загальнозначимість не можуть бути прийняті,
час глобальних філософських систем і аристотелівської презумпції щодо
керівної ролі філософії відійшов у минуле. Ще на початку сторіччя Вільгельм
Дільтей, правда, із жалем писав: «Однією з найбільш справжніх причин, що не
перестають надавати усе нову і нову їжу скептицизму, є анархія філософських
систем. Заснована на свідченнях історії свідомість безмежного різноманіття
цих систем знаходиться в повному протиріччі з претензією кожної з них на
загальнозначимість, і це протиріччя набагато сильніше підкріплює дух
скептицизму, ніж будь-яка систематична аргументація. Якщо ми оглянемося
назад або навколо себе, скрізь бачимо в хаотичному безладді безмежне
різноманіття філософських систем. І завжди, із самого свого зародження,
вони виключали і спростовували одна одну»[10].
Так, чого немає, того немає: сьогодні, зокрема, це обумовлено іншим
розумінням культури, філософія не розглядається як універсальний
нормативний розум (цю роль разом із філософією беруть на себе ряд інших
дисциплін і практик - наука, мистецтво, ідеологія й ін.) і не зводиться до
однієї всеохоплюючої філософської системи. Проте через філософію як і
раніше здійснюється розробка і проведення таких трансцендентальних ідей і
цінностей, що покликані орієнтувати і спрямовувати мислення, а також
зберігати культуру і життя людини. Тільки і мислення, і життя в даний час
розуміються інакше.
У свій час древні греки розв'язали ситуацію (тільки почасти вона
подібна із сучасною) багато- і різнодумства наступним чином: вони
сформулювали уявлення про мислення, що підпорядковується системі правил
(пізніше ці правила утворили каркас логіки) і описує устрій світу (тобто
онтологію). При цьому можна сформулювати три основні постулати, яким
підпорядковується мислення і на які фактично орієнтується традиційна
філософія. Перший постулат - «паралелізму» звучить так :дійсність - не
суперечлива, джерело помилок - у міркуваннях, у мисленні. Другий постулат -
«автономності»: у мисленні, не звертаючись до інших форм досвіду і життя,
можна вирішувати основні проблеми, одержувати знання, знаходити внутрішні
стимули для власного розвитку. Відповідно до третього постулату -
«єдності»: мислення одне і єдине, не може існувати багатьох і різних
мислень. Вже Аристотель намагався створити правила і норми мислення, єдині
для всього мислення, потім для свого часу цю ж задачу намагалися вирішити
інші філософи.
В даний час інтелектуальна ситуація цілком інша: ми визнаємо існування
