розуму і культури, з огляду на одночасно реальні можливості і межі своїх
зусиль, постійно долаючи властиві всякому мислителю натуралізм і утопізм.
Не заперечує сучасна філософія культури і теорії культури, науки про
культуру. Навпроти, філософія культури здійснює по відношенню до наук про
культуру, а також до історії культури важливі методологічну й аксіологічну
функції. Тому важко погодитися з критикою філософії культури, що висловлена
Е. Орловою, проте цілком можна прийняти наступний її висновок із приводу
співвідношення філософії культури, історії культури і наук про культуру:
«Зрозуміло, будь-який тип дослідження культури містить у собі всі три
компоненти: метафізичну, впорядковуюче-описову, пояснювальну... Всі вони
співіснують, виконуючи свої пізнавальні функції у вивченні культури. І
можна стверджувати, що саме їхня сукупність і складає в сучасній науці
галузі спеціалізованого знання про культуру»[15].
ФЕНОМЕН СПІВЧУТТЯ В КУЛЬТУРІ
Історія культури XX ст. свідчить про те, що прискорений розвиток
техногенної цивілізації, котрий, безумовно, розширює можливості людини,
водночас не вирішує (а іноді навіть тільки загострює) моральні проблеми,
які постають перед людством. Численні жертви другої світової війни,
насильство тоталітарних режимів - усе це потребує від етиків звернення до
аналізу традиційних духовних цінностей, котрі виявляються в процесі
спілкування людей. Йдеться насамперед, про вияв співчуття, милосердя,
любові тощо.
Серед найголовніших причин, що підкреслюють необхідність такого
аналізу, сдід також зазначити характерну для сучасної кльтури ознаку –
безмежну віру у суверенну цінність раціональної самосвідомості людини.
Особистість, що ототожнюється з її розумовою діяльністю, будучи впевненою у
раціональних формах існування, втрачає усвідомлення своєї життєвої єдності
з сукупністю всього живого. Більше того, підкреслюючи свою унікальну
самоцінність, домагаючись вирішення своїх власних інтересів, сучасна людина
руйнує рівновагу своєї екзистенційної стабільності. Іншими словами, надаючи
перевагу цінностям, які служать виключно її інтересам, людина ставить під
загрозу саме своє існування.
Сучасні теорії раціонального обґрунтування універсальних моральних
цінностей майже не беруть до уваги той факт, що людина є не тільки
мислячою, свідомою, трансцендуючою, а також живою, чуттєвою та тілесною
істотою. Останнє знайшло відбуття, зокрема, в екзистенційній літературі, де
світ безпосередніх емоцій постає як сфера людської самостійної. Саме крізь
почуття світ ще здатний розмовляти з людиною інтимною мовою. Сфера чуттєвих
переживань - це то сховище, в якому ще збереглася можливість формування
індивідуального складу людини, її схильностей і потягів.
Феномен співчуття, звертає на себе увагу передусім тим, що у різних
культурах, релігіях, етичних системах, котрі стикаються між собою у
вирішенні багатьох принципових моральних проблем, вияв співчуття безумовно
визнається як ознака високого духовного розвитку особистості, як міра її
людяності. (Проте слід зауважити, що форми вияву співчуття значною мірою
залежать від культурних особливостей того чи іншого суспільства.
Яскравим прикладом цього може бути порівняння вчинків співчутливого
відношення до страждань іншого у західній культурі та традиційних культурах
Сходу).
Співчуття виступає істотним моментом етичних учень двох світових
релігій - християнства та буддизму, без яких неможливо уявити культурний
розвиток людства і котрі набули значного поширення саме завдяки їх
зорієнтованості на смисложиттєву етичну проблематику.
Ми говоримо про співчуття, як про ставлення до іншої людини, що
ґрунтується на визнанні законності її потреб і інтересів; воно викликається
стражданнями інших людей і виражається в бажанні запобігти, полегшити або
припинити ці страждання. Іншими словами співчуття - це почуття, що не
дозволяє нам залишатися осторонь при стражданнях інших людей внаслідок
нашої людяності.
Справжнє співчуття складається з двох різних, хоча і взаємозумовлених
елементів: тяжкого душевного переживання, схожого на душевний стан людини,
що страждає, тобто дійсного страждання та більш-менш енергійного прагнення
зарадити чужому горю. Саме в останньому з цих елементів міститься його
протилежність лицемірній доброті, яка дуже рідко буває діяльною. Співчуття
зближує людей, воно також пом'якшує їх егоїзм. "Люди були б чудовиськами,
якби природа не наділила їх співчуттям у вигляді підтримки розуму; воно
стримує у кожному з нас надмірний вияв егоїзму"[16], - писав Руссо. Завдяки
цьому співчуття робить нас більш шляхетними; окрім того, воно змушує нас
розуміти чужі страждання і полегшувати їх. Співчуття також не дозволяє
впадати у відчай, коли ми самі страждаємо.
Проте слід зауважити, що не всі філософи поділяли подібну точку зору.
Серед тих, хто не вважав співчуття морально цінним почуттям, були такі
різні мислителі (як за своєю належністю до певного історико-культурного
періоду, так і за способом філософствування), як Сенека, Епіктет,
Ларошфуко, Кант, Ніцше.
Згідно вченню стоїків співчуття, як ми його розуміємо, безумовно
повинно бути викорененим з нашої душі, оскільки воно є почуттям, котре
суперечить раціональному поглядові на життя. Головна ж ідея стоїків
полягала у тому, що основу моральності слід шукати у розумі людини.
Розумною, вважали вони, є та поведінка, яка відповідає природі людини і
"усіх речей", тобто природі взагалі. Жити у світі і безсвідомо підкорятися
йому не є гідним людини. Слід прийти до розуміння сенсу світового життя, що
являє собою постійний розвиток, і жити у відповідності до законів цього
розвитку. Життя є боротьба, а не епікурейське смакування усіляких радощів.
Найлютіший ворог для людини - відсутність вищої цілі. Для щасливого
життя необхідна внутрішня сміливість, піднесеність душі, героїзм. Вплив
співчуття не повинен відволікати від цього. Сенека говорить: "Слід
допомагати людям, що страждають, проте не відчувати жалості до їх
долі"[17].
Епіктет погоджується з тим, що ми маємо співчувати стражданням інших,
але лише на словах: "Якщо ти бачиш засмучену людину, котра оплакує свого
сина або втрату майна, то не піддавайся омані власної уяви і не приписуй
нещастя цієї людини зовнішнім подіям. Поквапся сказати собі: "Його засмучує
не сам факт, тому що іншою він не засмутив би, а його думка про цей факт".
Однак не бійся пристосовувати свої промови до його горя, і, навіть, у разі
необхідності, стогнати разом з ним; але нехай твоя печаль виявляється
тільки на словах, не хвилюючи душі"[18]. Якщо співчуття у такому разі не
зовсім заперечується, то воно перетворюється на нещиру поблажливість. З
двох елементів, що, як ми зазначили вище, складають співчуття, стоїки
виключають перший, не помічаючи, що тим самим вони знищують і другий.
Співчуття стає справжнім лише завдяки тому душевному переживанню, з яким
воно нерозривно пов'язане. Без нього воно втрачає свій сенс і моральну
значимість.
Наведені міркування Сенеки та Іпіктета, з нашого погляду, потребують
доповнення з огляду на необхідність звернути увагу ще на один істотний
момент. А саме на те, що філософію стоїцизму неможливо зрозуміти,
розглядаючи її відокремлено від античної культури загалом. Це стосується і
проблеми співчуття.
В античній культурі феномен співчуття не вважався однією з
найголовніших доброчесностей. Безперечно, у стосунках між людьми співчуття
мало місце. Але йдеться про відсутність культу цього почуття в Стародавній
Греції і Римі. Ідеалами античності були військові і громадські подвиги
героїв та спокійне життя грецького мудреця. Отже, цілком зрозуміло, що
специфіка цієї культури висувала на передній план інші моральні чесноти, а
саме – справедливість, мудрість, гідність, мужність тощо.
Посилаючись. на роботу І.Д.Рожанського "Антична людина"[19], треба
зазначтит, що антична культура класичним прикладом так званої "культури
сорому" на відміну від культури вини", до якої належить наприклад,
християнська культура. Різниця між ними полягає, насамперед, у
протилежності критеріїв оцінки поведінки індивіда.
У "культурі сорому" оцінки мають зовнішній характер, схвалення чи
засудження вчинків людини здійснюється спільнотою, до якої вона належить.
Для біблейської ж культури, навпаки, характерна внутрішня система
цінностей, "суд совісті". Коли людина відчуває сумніви з приводу своєї
поведінки, усвідомлює особисту провину, саме докори сумління викликають у
неї найбільші страждання. Страждаючи сама, вона у той же час вчиться
співчувати іншим. Адже, якщо вона не буде виявляти співчуття, то це
призведе до нових докорів сумління. Проте, людина може сповідатися у своїх
злих вчинках. Сповідь знімає тягар з серця, приносить моральне полегшення.
Людина ж античності - це передусім громадянин полісу. Її вчинки повинні
бути спрямованими на благо громади; саме громада визначає, наскільки гідною
є ця людина. Найбільше грек або римлянин боявся стати предметом висміювання
або громадського осуду. Ось чому не співчуття, а чесність і мужність
гідність і сміливість оспівувалися в античній літературі і шанувалися в
античному суспільстві.
І.Кант заперечував співчуття як морально цінне, виходячи зі створеної
ним системи раціоналістичної етики. Мораль, за Кантом, є сферою належного.
Основу морального обов'язку слід шукати "не в природі людини або тих
обставинах у світі, в котрі вона потрапила, а в апріорі виключно в поняттях
чистого розуму"[20]. У якості основного закону етики Кант запропонував
безумовне внутрішнє воління - категоричний імператив, який не залежить від
будь-якого потягу людини. Кант намагався чітко відокремити
усвідомлення моральнісного обов'язку від чуттєвої, емпіричної схильності до
виконання морального закону (при цьому саме почуття поваги до морального
закону є таким, що виникає на інтелектуальній основі). У випадку конфлікту
між чуттєвою схильністю і моральним законом, вважає Кант, необхідне
безумовне підкорення моральнісному обов'язку. А відтак стає зрозумілим, що
розглядаючи проблему моралі у такий спосіб, співчуття для Канта, як і інші
почуття загалом, ие відіграють вирішальної ролі у становленні моральності
людини, оскільки вони є лише сліпим потягом, що не мас ніякого зв'язку з
моральним законом.
Особливу увагу феномену співчуття, його місцю і ролі у житті
суспільства приділяв Ф.Ніцше. Відомо, що він не тільки не визнавав моральну
значимість співчуття, а й навіть вважав його шкідливим для людини. З нашою
погляду, таке ставлення Ніцше до співчуття зумовлюється його ставленням до
сучасної моралі, а також його уявленням про те, яка саме поведінка людини с
справді моральною. Пануючу у сучасній йому Європі мораль Ніцше рішуче
засуджував, оскільки вона перетворилася на універсальну, для всіх значиму
умову спільного існування і спільної діяльності. Основні цінності сучасної
