Як всяке субєктивне право, право на захист включає як засоби матеріально – правового характеру, так і засоби процесуально – правового характеру, що взаємодіють.
З точки зору матеріально – правового змісту право на захист надає уповноваженій особі три групи можливостей:
Самозахист цивільних прав –це здійснення управомоченою особою не заборонених законом дій фактичного порядку, спрямованих на охорону його особистих або майнових інтересів. Він завжди здійснюється після вчинення правопорушення. Проте тут слід застосувати загальне правило: застосування засобів самозахисту допускається, якщо це не суперечить закону і відповідає звичайно прийнятим правилам.[4]
Стаття 17 ЦКУ закріплює право особи на самозахист своїх прав від їх порушень і протиправних посягань. У цій статті не вказується, яким чином має здійснюватися самозахист, а лише зазначається, що способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушено, та характерові дій, якими ці права порушені, і не можуть суперечити вимогам закону.3
Під засобами оперативної дії розуміють такі, юридичні засоби правоохороного порядку, які застосовуються до порушника цивільних прав та обовязків безпосередньо управомоченою особою без звернення за захистом права до відповідних уповноважених органів. Зазначені засоби застосовуються лише у випадках, зазначених у законі.
Можливість звернутися до компетентного державного чи іншого органу за захистом своїх прав – належне управомоченій особі право на захист. Саме цей вид реалізації управомоченою особою право на захист є одним із основних.
Субєктивне право на захист включає і засоби процесуально – правового порядку – це певна процедура ( порядок) звернення за захистом порушеного права, безпосередньо визначена законом. Сюди входить перш за все право на звернення за судовим захистом, і носієм цього права є кожний з учасників цивільних правовідносин чи будь – яка інша заінтересована особа1.
Право на звернення за судовим захистом включає не тільки подання до суду позовної заяви ( чи скарги), а й можливість подання до суду зустрічного позову чи заперечення проти нього брати участь у розгляді справи, користуватися примусового виконання судового рішення. Кожен з цих елементів існує за наявності певних передумов, у певних часових межах і реалізується у певній специфічній формі.
Поки що в цивільному законодавстві України немає норм, які б безпосередньо надавали власникові право звертатися до суду з вимогами про захист від можливого порушення його права в майбутньому. Однак , у проекті ЦКУ це питання розвязано позитивно. У ньому закладено положення про те, що власник має також право вимагати усунення будь –яких перешкод або сумнівів з боку інших осіб у здійсненні правомочностей володіння, користування або розпорядження майном.
Отже, матеріальні та процесуальні норми, які регулють способи, форми порядок захисту, мають єдину мету – забезпечити повний, всебічний швидкий захист субєктивного права і становлять єдиний комплексний інститут правового захисту.
2. ЗАХИСТ ПРАВА ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ
1. Сутність і засоби захисту права власності
Оскільки економічною основою кожного суспільства є власність у різних її
формах, то одним найголовніших обєктів державного захисту виступає саме
право власності. Так відповідно до ст. 13 Конституції України “ держава
забезпечує захист прав усіх субєктів права власності і господарювання”.
Конституція України і закони “Про власність” власникам надаються ріхні
умови для захисту права власності.
У ЦКУ, хоч і немає визначення поняття захисту права власності, але
визначаються порядок та засоби ( способи) захисту або охорони порушеного
права. Так у ст. 6 ЦКУ зазначається що “захист цивільних прав здійснюється
у встановленому порядку судом, арбітражем або третейським судом”
переліченими в статті засобами. А відповідно до ст. 86 ЦК “ право власності
в Україні охороняється законом”. У законі України “Про власність”
відтворені і розвинуті основні положення щодо захисту права власності,
викладені в ЦКУ.
Специфіка цивільно- правового захисту права власнгості насамперед полягає у
застосуванні таких юридичних механізмів ( засобів чи способів), які
забезпечують, як правило, усунення перешкод у здійсненні права власності та
відновлення майнового становищеа потерпілого власника за рахунок майнових
благ порушника чи іншої зобовязальної особи. Цьому не можеть сприяти повною
мірою норми інших галузей права, зокрема кримінального, санкцій якого в
першу чергу спрямовані на особу порушника чи на його майно у вигляді міри
покарання ( конфіскація, штраф)4.
Правозахисні норми щодо права власності зосереджені в галві 13 “Захист
права власності” ( такий самий підхід зосереджується у проекті ЦК) . дещо
інші принципи закледені в законі України “Про власність”. Так у главі8
“Захист права власності” містяться:
1. Норми позитивного регулювання відносинвласності ст. 48
2. Норми, що визначають механізм захисту у разі порушення права власності ст 48. 52 – 54
3. Норми, що встановлюють відповідальність державних органів за порушенн праввласників ст 56 – 57 .
Більше того, деякі статті цього закону (ст 48 і 55) містять комплексні
норми регулятивного та захисного характеру.
Отже, підсумовуячи сказане, можна зазначити,що цивільно – правовий захист
права власності – це система активнихзаходів, що їх застосовують власник,
компетентні державні чи інші органи, спрямовані на усунення порушень права
власності, покладання виконання обовязку з відновлення порушеного права на
порушника1.
Цивільно – правові засоби захисту цивільних прав досить неоднорідні за
своїм змістом та умовами застосування. Одні з них безпосередньо спрямовані
на захист права власності, інші –опосередковано. Однак сам закон певної
класифікації засобів захисту права власності не дає.
Тому в літературі висловлюється досить різні погляди на класифікацію
засобів захисту права власності. Але найпоширенішим є поділ цивільно –
правових засобів захисту права власності на речово – правові і зобовязально
– правові. Цей поділ довів свою доцільність своїм багатовіковим існуванням,
адже він був відомий ще римському приватному праву. Речово – правовізасоби
захистуспрямовіні на захист субєктивного права власності як абсолютного
цивільного права громадян чи організацій, які на момент порушення права не
перебувають у договірних чи інших зобовязальних відносинах з порушником.
Зобовязально – правові способи захисту мають на меті захист інтересів
власника як учасника зобовязальних відносин1.
Законодавство пердбачає й інші цивільно – правові засоби захисту права
власності, які зокрема містяться в нормах про наслідки явки громадянина,
визнаного безвісно відсутнім чи оголошеного померлим, і позовах до
державних органів про оспорювання законності їх індивідульних чи
нормативних рішень, які порушують право власності, та про відшкодування
заподіяних рішеннями збитків (захист від правомірного чи неправомірного
втручання державних органів чи організацій).
Однак, юридична наука ще не запропонувала до якої класифікаційної групи
віднести перелічені засоби захисту права власності.
Виходячи з відсутності єдності в поглядах юристів на досліджувану проблему
пропонуємо таку класифікацію засобів захисту права власності.( рис. 1).
Віндикаційний позов позов про визначення права власності позов про виключення
майна з опису
Негаторний позов позови про захист прав спілкування у
разі виділу поділу та продажу спільного майна.
2.2. ВІНДИКАЦІЙНИЙ І НЕГАТОРНИЙ ПОЗОВИ
Одним із найдавніших і ефективних речово – правових засобів захисту права
власності є витребування майна з чужого незаконного володіння. Цей засіб
дістав назву віндикація ( від лат. Vsndico – захищаю, заявляю претензію,
вимагаю). Тобто віндикаційний позов – це позов неволодіючого власника до
незаконноволодіючого невласника з метою відновлення порушеного володіння
річчю шляхом вилучення її у натурі.
Віндикаційний позов предявляється у випадках:
- коли власник втратив володіння річчю;
- річ була індивідуально визначена;
- річ знаходиться в чужому незаконному володінні.
Віндикації присвячена ч. 1 ст. 50 Закону України “Про власність”, у якій
зазначається, що “власник має право вимагати повернення (віндикації) свого
майна з чужого незаконного володіння” і ст. 145 ЦКУ: якщо “ майно за плату
придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не
знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі
витребувати це мацно від набувача лише в разі, коли майно загублене
власником або особою, якій майно було передано власником у володіння, або
викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх
волею”.
Позивачем за віндикаційним позовом можуть бути:
- неволодіючий власник ( фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів);
- титульний власник – особа, яка володіє майном за цивільно- правовими договорами( майнового найму, підряду, зберігання, застави), осби, які володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі передбачений законом.
Зрозуміло, що позивач має підтвердити своє право власності на витребувану
річ або інше титульне право на річ, посилаючись на ті чи інші докази
(свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, технічний
паспорт на автомашину, довіреність на розпорядження майном, договір, баланс
тощо).
Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна
власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та
утримання такого майна. При цьому незаконними володільцями вважаються як
особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном тобто у
особи, яка не мала права ним розпоряджатися ( добросовісний набувач).
Предметом віндикаційного позову становить вимого неволодіючого майном
власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення
індивідуально – визначеного майна з чужого незаконного володіння. Підставою
віндикаційного позову є обставини, які підтвержують правомірність вимог
позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння.
Важливою умовою звернення з віндткаційним позовом є відсутність між
позивачем і відповідачем зобовязально – правових відносин1.
Для вирішення віндикаційного позову істотне значенння має добросовісність (
недобросовісність) незаконного володільця, яка характеризує його субєктивне
ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірності
його придбання. Розглянемо можливі випадки.
Майно витребується із чужого незаконного володіння:
- від недобросовісного набувача – у всіх випадках;
- від добросовісного набувача – залежить від обставин вибуття майна з володіння та оплатності ( безоплатності) придбання цього майна набувачем.
За чинним законодавством ч. 3 ст. 145 ЦК, якщо майно набуто безоплатно у
осби, яка мала права його відчужувати, власник має право витребувати майно
в усіх випадках. Від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно у
особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це
майно лише у разі, коли майно було загублене власником або осбою, якій
майно було придбане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого,
або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волоею.
Але тут діє загальне правило: гроші і цінні папери на предявника не можуть
бути витребувані у добросовісного набувача.
При віндикації майна власник в праві вимагати:
1. від недобросовісного володільця – відшкодувати усі доходи, які він здобув або повинен був здобути за весь час володіння;
2. від добсовісного володільця – усі доходи, які він здобув або повинен бути здобути з часу, коли дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність володіння або отримання повстки за позовом про повернення майна.
Від власника в праві вимагати:
- добсовісний набувач – відшкодування проведених або необхідних витрат з того часу, з якого власнику належали доходи;
- недобросовісний набувач – має право залишити за собою проведені поліпшення, а якщо їх не можливо відділити від основної речі – то вимагати відповідних відшкодувань, але не більше розміру вартості речі[5].
Поряд з віндикаційним позовом не менш ефективним речово – правовим засобом
захисту є негаторний позов, що являє собою вимогу власника ( або титульного
володільця) усунути порушення у здійсненні його права, які не повязані з
позбавленням володіння майном.
Права на такий захист передбачене ч.2 ст. 48 Закону України «Про
власність», згідно з якою « власник може вимагати усунення будь – яких
порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднанні з позбавленням
володіння, і відшкодування завданих збитків». Подібна стаття містилася в
чинному ЦКУст.149.
Отже, негаторний позов предявляється у випадках, коли власник має свою річ
у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно її
використовувати або розпоряджатися нею. Позивачем цього позову може бути
власник або титульний володілець, у якого перебуває річ, щодо якої
відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження,
а відповідачем – лише особа, яка перешкоджає пзивачеві у здійсненні його
законного права користуватися чи розпоряджатися річчю.
Характерною особливістю цього позову є: відсутність спорів з приводу
належності позивачеві майна на праві власності чи іншому титулі;
протиправне вчинення третьою особою перешкод власникові у реалізації ним
повноважень розпорядження або користування належним йому майном; негаторний
позов має на меті усувати тривалі порушення зазаначених повноважень
власника, а не ті, що мали місце у минулому, що зумовлює непоширення на
вимоги за негаторним позовом строків позовної давності.
Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до
третіх осіб про усунення порушень його права власності, що прешкоджають
йому належним чином користуватися і розпоряджатися цим майном тим чи іншим
способом. Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на
належне йому право користуватися і розпоряджатися майном та факти, які
підтвержують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо
здійснення цих правомочностей1.
