Основним в допиті є правильний вибір тактичних прийомів його проведення. Правомірність та ефективність тактичних прийомів залежить від того, чи відповідають вони наступним вимогам:
1. Основною вимогою, яка пред’являється до тактичного прийому, є відповідність його кримінально-процесуального закону, процесуальним принципом кримінального процесу. Це значить, що тактичні прийоми повинні здійснюватись в суворій відповідності з вимогами КПК.
2. Тактичні прийоми повинні відповідати вимогам моралі, відповідати вимогам професійної етики.
3. Тактичні прийоми повинні бути науково обґрунтованими (використання новітніх даних спеціальних наук, це в основному криміналістики, психології і логіки тощо).
4. Тактичні прийоми повинні бути логічними, зв’язаними між собою, служити досягненню однієї мети.
5. Тактичний прийом при допиті повинен бути ефективним та економічним, нести “навантаження”, підкорятися виконанню певного завдання.
6. Активність – одна з вимог до тактичних прийомів, тобто активна діяльність слідчого по отриманню повних і правдивих показань.
7. Тактичний прийом, який не міститься в законі, повинен відповідати і такій вимозі, як вибірковість, тобто надання тиску на тих осіб, які дійсно знають обставини злочину, й бути нейтральним по відношенню до тих, хто такими свідченнями не володіє.
Тактичні прийоми в цій стадії можуть бути “Бесіда”, “відсторонення емоціонального та смислового бар’єру”, “зняття напруги”, “проявлення уваги“.
В стадії вільної розповіді можуть застосовуватись формування думки, нагадування, деталізація, причина брехні.
В заключні стадії використовуються такі тактичні прийоми як “постановка контрольних і уточнюючих питань “, “пропозиція більш точно сформулювати думку”, “представлення можливості викласти свої показання самостійно на папері”, “особисто прочитати протокол допиту”, “прослухати магнітофонний запис”.
2.5 Вибір часу та місця допиту
Час допиту визначається із врахуванням важливості свідчень, якими, на думку слідчого, володіє допитуваний, його процесуального статусу, ролі в розслідуваній справі, зв’язку з іншими особами, яких належить допитати щодо справи. На вирішення питання щодо часу допиту впливають також обрана слідчим послідовність допиту тих чи інших осіб, важливість збереження слідчої таємниці, сила та характер переживань, які відчувають допитувані в момент проведення дії. Не рекомендується допитувати осіб, які знаходяться у стані сильного хвилювання, не зосередженості, пригніченості до їх повернення у нормальний стан, окрім випадків, коли допит таких осіб є невідкладним.
Вирішення питання про місце допиту (за місцем проведення розслідування чи за місцезнаходженням допитуваного) залежить від певних конкретних обставин даної ситуації. Проте в будь-якому випадку слідчий повинен намагатись, щоб місце допиту відповідало вимогам, висунутим до обстановки допиту: було зручним для проведення цієї слідчої дії, сприяло встановленню необхідного психологічного контакту з допитуваним, зосередженню його уваги на предметі допиту, забезпечувало збереження слідчої таємниці. Бажано, щоб в кімнаті, в якій проводиться допит, в момент допиту не знаходились інші слідчі і, тим паче, сторонні особи, щоб на столі у слідчого не було зайвих предметів, щоб телефон було відключено, якщо не передбачається спеціально використовувати його для цілей допиту.
Визначення способу виклику на допит. Серед передбачених законом способів виклику на допит слідчий обирає той спосіб, який в даній ситуації сприятиме встановленню психологічного контакту з допитуваним, збереженні від інших осіб самого факту виклику на допит, проведенню допиту в запланований час в обраному місці.
Технічне забезпечення допиту. Воно включає:
1. підготовку необхідних бланків протоколів, паперу, пишучих приладів, друкарської машинки;
2. забезпечення присутності на допиті друкарки, якщо планується стенографувати допит;
3. підготовку засобів магнітофонного запису; забезпечення прийому інформації диктофонним центром, якщо такий наявний в даному слідчому апараті;
4. забезпечення необхідними транспортними засобами та охороною, якщо вони можуть знадобитися для доставки допитуваного до місця проведення допиту;
5. підготовку приміщення для допиту.
3. Особливості тактики проведення допиту потерпілих
Потерпілий, тобто особа, якій злочином було завдано моральну, фізичну чи матеріальну шкоду, може підлягати допиту щодо будь-яких обставин, які підлягають доказуванню по справі, а також щодо своїх взаємовідносин з обвинувачуваним. Хоча його статус схожий зі статусом свідка, його вирізняє те, що злочином були порушені його права та законні інтереси: потерпілий зацікавлений у вирішенні справи. Така зацікавленість, а також можливість помилкового сприйняття фактів в силу обставин події та небезпеки, яка йому загрожувала, повинні бути враховані при допиті та оцінці свідчень потерпілого. Обвинувачення не може бути обґрунтоване суперечливими показаннями потерпілого, не підтвердженими іншими доказами, а також показанням які за обставинами справи могли б бути наслідком помилкового сприйняття потерпілим подій і фактів, зокрема, якщо він перебував у стані сп’яніння, а також підозрами потерпілого що виникли у нього через несприятливі стосунки з обвинувачуваним чи підозрюваним.
Перед першим допитом слідчий оголошує особі постанову про визнання її потерпілою і роз’яснює права передбачені ст. 49 КПК. При допиті потерпілого з дозволу слідчого може бути присутній його представник.
Таким чином можна вивести особливості допиту потерпілого:
1. потерпілий безпосередньо зіштовхується з фактом злочину. Тому його показання є найбільш повними, тому розслідування справи починається як правило з допиту потерпілого (якщо це можливо).
2. потерпілий, в більшості випадків є особою, зацікавленою в справі. Тому показання потерпілого можуть носити суб’єктивний характер.
3. дача показань потерпілим – його право, а не обов’язок.
4. на відміну від свідка потерпілий має більш широкі права учасника процесу, його показання є засобом захисту порушених, прав та законних інтересів.
Допит потерпілих можна розділити на чотири етапи:
1. встановлення психологічного контакту з допитуваним;
2. вільна розповідь допитуваного;
3. задавання питань допитуваному;
4. ознайомлення допитуваного з протоколом та іншими способами фіксації показань (при їх наявності).
Встановлення слідчим контакту з допитуваним обов’язково передує допиту. На встановлення контакту впливає обстановка допиту, манера поведінки слідчого, вміння володіти собою, його тон, зовнішній вигляд (підтягнутість, охайність), а також форма попередження допитуваного про відповідальність за відмову від дачі показань, і за дачу завідомо неправдивих показань. До виконання цієї вимоги закону не можна відноситись шаблонно. В залежності від особи допитуваного та його очікуваної поведінки, на допиті слідчий обирає форму попередження: від суворо-офіційної з акцентом на можливу відповідальність допитуваного перед законом до обережного пояснення вимог закону; при цьому підкреслюється, що вони відносяться до всіх потерпілих та попередження не обумовлене недовірою до допитуваного.
Для встановлення контакту з допитуваним може бути використана і бесіда, яку веде з ним слідчий при заповненні анкетної частини протоколу допиту. Слідчий може виходити за рамки протоколу, цікавитися не лише анкетними, але і іншими даними щодо особи допитуваного, його оточення, умов життя та роботи, психофізіологічних властивостей. В процесі встановлення контакту слідчий, таким чином, отримує й додаткову інформацію про особу допитуваного.
Пояснивши допитуваному порядок допиту, слідчий пропонує йому розповісти все відоме по справі. Вільна розповідь – це викладення допитуваним відомих йому фактів в тій послідовності, якої йому радять дотримуватися або яку він обере сам.
Слідчий не завжди уявляє собі якими даними та в якому об’ємі володіє потерпілий. При вільній розповіді допитуваний може повідомити слідчому таку інформацію, про характер та наявність якої слідчий і не здогадувався, і яку він не мав за намір отримати шляхом постановки питань допитуваному. Викладення допитуваним тих чи інших даних у зручній для нього послідовності полегшує їх пригадування, сприяє більш повному відтворенню запам’ятованого. Вільна розповідь допомагає слідчому скласти більш повне та правильне уявлення про взаємовідносини допитуваного з іншими учасниками цієї справи, про обрану ним лінію поведінки на слідстві, про ступінь його фактичної обізнаності про обставини розслідуваної події.
Слідчий може рекомендувати допитуваному певну послідовність викладення тоді, коли останньому необхідно буде дати показання щодо декількох епізодів чи обставин і сам він не в змозі обрати таку послідовність, інколи навіть питає слідчого з чого йому почати розповідь. Інколи слідчий з тактичних міркувань може запропонувати допитуваному спершу висвітлити певний факт, а потім розповісти про решту. В криміналістці такий тактичний прийом носить назву «розподілення теми вільної розповіді». Її мета – або спрямувати розповідь в певному напрямку – на з’ясування найбільш важливих обставин, або ж втримати допитуваного від дачі неправдивих показань, якщо таку небезпеку слідчий може спрогнозувати. В останньому випадку, надавши правдиві показання щодо одного факту, допитуваний вимушений буде, щоб не суперечити самому собі, правдиво розповісти і про решту фактів.
Слідчий, як правило, не повинен переривати репліками чи питаннями вільну розповідь допитуваного. Втручання такого роду може збити допитуваного послідовність його показань може виявитись порушеною, а він сам може втратити при цьому важливі для справи дані. Лише тоді, коли слідчий переконається, що допитуваний дуже відхилився від предмету допиту, і таке відхилення не є необхідним для пригадування ним фактів, що цікавлять слідство, він може запропонувати допитуваному говорити по суті справи. Не рекомендується переривати розповідь для того, що б зажадати від допитуваного більш детального опису певних даних чи, щоб вказати на певні деталі висвітленого ним факту. Все це можливо зробити на наступному етапі допиту не ризикуючи переривати спогади допитуваного.
Під час вільної розповіді не рекомендується заносити показання до протоколу. Складання протоколу в процесі вільної розповіді призводить до перерв в розповіді, відволікає допитуваного, послаблює його зусилля пригадати ті чи інші факти, порушує виниклі у нього асоціативні зв’язки. На цьому етапі допиту слідчий повинен робити лише примітки щодо ідей, які виникли у нього під час вільної розповіді, про перерви в ній, питання, які потрібно буде поставити згодом допитуваному. Допитуваний постійно повинен бачити, що слідчий уважно слухає його розповідь, зацікавлений в його показаннях. Допитуваний буде усвідомлювати важливість виконуваного ним громадянського обов’язку, допомоги, яку він надає слідству, і це може стати додатковим стимулом для дачі правдивих показань. І слідчий при цьому більш повною мірою сприймати вільну розповідь допитуваного, правильніше її аналізувати та оцінювати. Після закінчення вільної розповіді, яка, як правило, не вичерпує предмету допиту, слідчий шляхом постановки допитуваному питань доповнює та уточнює отримані свідчення, з’ясовує нові факти, які не згадувались під час вільної розповіді, отримує контрольні дані, необхідні для перевірки показань, допомагає потерпілому згадати забуте. Якщо отримані показання, на думку слідчого, не відповідають істині, то на даному етапі допиту він повинен за умови допущення потерпілим добросовісних помилок, допомогти йому їх виправити, при навмисній дачі неправдивих показань – викрити його в брехні, та спонукати його дати правдиві показання.
