Принцип єдності полягає у двох планах: територіальному та суб’єктивному. Територіальна єдність законності визначається як дія законів і нормативних актів на всій території держави. Це означає, що не може бути регіональної законності. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосовчої діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб'єктів права.
Водночас, не слід вважати цей принцип як жорстку заборону місцевим органам управління приймати свої акти. Даний принцип лише забороняє прийняття норм, що суперечать загальних прав, тобто рамки, визначені Конституцією та загальнодержавними законами, не повинні порушуватися на нижчих щаблях. Цей принцип законності особливо складно втілюється при федеративному державно-територіальному устрої, коли суб’єкти федерації приймають невідповідні федеральним закони чи нормативно-правові акти. Суб’єктивний план полягає у прийнятті актів певними суб’єктами правотворчості. Головний показник дотримання принципу єдності - прийняття та застосування правових норм здійснюється певними суб’єктами на визначеній території в одному напрямку, для чіткого врегулювання суспільних відносин несуперечними між собою актами.
З цим принципом багато вчених порівнюють принцип загальності. Він характеризує дію законності за колом осіб, тому що вона є загальною для всіх без винятку. З цього приводу в літературі ведеться дискусія, оскільки частина вчених в порушенні законодавства окремими особами порушення законності не вбачає. В такому разі вимоги дотримання законності поширюється лише на державні органи. Деякою мірою це так, тому що більшість вимог законності звернена до держави. Але ми не можемо повністю погодитися з цими твердженнями, оскільки масові правопорушення будь-якими суб’єктами підривають режим законності. Тому компромісним буде визнати нерівномірність відношення до законності державних органів та окремих громадян.
Все законодавство держави, таким чином, становить систему взаємоузгоджених між собою елементів. Принцип верховенства законності робить цю систему більш структурованою. Він складається „з вимоги відповідності законів Конституції, а підзаконних нормативних актів - законам”[41]. На кожному нижчому рівні йде деталізація регулювання, але загальні засади (принципи), закладені ще на вищому рівні. Тому цей принцип деякою мірою подібний з принципом єдності.
Принцип доцільності, як ми вже наголошували, є збірним відразу для кількох. Це необхідність вибору варіантів здійснення правотворчої і правозастосовчої діяльності. При потребі врегулювання суспільних відносин виникає доцільність у створенні нових норм, або застосування вже існуючих. При цьому він об’єднує і ті загальні засади, на основі яких здійснюється правотворчість чи правозастосування. Саме на цій стадії з’являються принципи гарантованості основних прав і свобод громадян, зв’язку законності і культурності, обумовленості законності режимом демократії, невідворотності покарання за скоєне правопорушення з класичним вираження принципу законності - nullum crimen, nulla poena sine lege (нема злочину, нема покарання без вказівки в законі) [42].
Принцип реальності також є важливим для законності. Багатьма вченими він відкидається, оскільки приймається за належне. Але ж досвід попередніх років засвідчує необхідність відповідності реального стану декларованим цілям. У законодавстві не повинно бути таких норм, виконання яких є неможливим. Інакше законність формально порушується у будь-якому випадку, але через некомпетентну діяльність законодавчого органу.
Варто відзначити, що завдяки своїм принципам законність виступає як найбільш ефективний, гуманний, справедливий режим суспільно-політичного життя, а порушення цих принципів, їх недооцінка призводять до порушення законності, приниження її соціальної цінності, ефективності правового регулювання в цілому, неможливості досягнення правопорядку.
2. Правопорядок як результат дотримання законності
2.1 Поняття і зміст правопорядку
Визначення поняття правопорядку є дещо простішим ніж законності. Воно супроводжується назвою видового поняття і виділенням ключової видової ознаки. Отже, виходить, що правопорядок - це суспільний порядок, заснований на праві[43]. Правопорядок настає у суспільстві лише за умов точного виконання вимог законності, він має нерозривний зв’язок з правом. Право є основою для нього, а законність - одним з найголовніших принципів. У цьому головна відмінність правопорядку від суспільного порядку.
Саме взяття за основу правових норм, а звідси і забезпечення державою, робить правопорядок унікальним з точки зору теорії держави і права. У найбільш загальному розумінні встановлення правопорядку виступає не лише як фактичний результат дотримання законності, а як мета правотворчості держави. Правопорядок є головною метою правового регулювання суспільних відносин, саме для його досягнення видаються нормативні акти і вживаються заходи, направлені на забезпечення законності[44]. Таким чином, право стає головним інструментом держави в процесі здійснення влади. Саме держава формує систему права і забезпечує його реалізацію. Стабільний правопорядок передбачає наявність якісного законодавства і високого рівня додержання законності, характеризується послідовним демократизмом та гармонійним поєднанням суспільних і особистих інтересів. Заснований на праві і законності, правопорядок є необхідним елементом правової держави.
Академік В.С. Нерсесянц дає визначення правопорядку з точки зору сфери регламентації: правовий порядок (правопорядок) - це порядок взаємовідносин суб’єктів права в сфері правового регулювання. Таке визначення має свої особливості, порівняно з його прив’язаністю до норм права. Оскільки правопорядок не є повністю відособленим від решти соціальних норм, то воно навіть є більш точнішим. Вчений також розрізняє абстрактно-необхідний порядок від реального[45].
Перший вид означає предмет регулювання, статичне значення права, абстрактні норми об’єктивного права, які передбачають необхідний порядок взаємовідносин в певній сфері. Отже, мається на увазі передбачений і закріплений в законодавстві правовий порядок вирішення тієї чи іншої справи. Він лише відображає прагнення до досягнення фактичної мети. Реальний правопорядок як результат дійсного дотримання в житті вимог необхідного правопорядку, наявний підсумок реальної дії на практиці норм об’єктивного права, їх реалізації в правових формах, їх конкретизації і втіленні у вигляді суб’єктивних прав, виконання у вигляді суб’єктивних юридичних обов’язків та ін.
Під реальним правопорядком, таким чином, мається на увазі фактично отримуваний і реально функціонуючий абстрактно-необхідний правопорядок, тобто необхідна практична дія (реалізація) норм об’єктивного права. Очевидно, що реальний правопорядок може бути результатом дотримання вимог лише правового закону и відповідної правової законності. Як і законність, правопорядок тісно пов’язаний з державою. З точки зору юридичного лібератизму В.С. Нерсесянц стверджує, що держава „виступає як правова форма публічної влади, яка встановлює і захищає визначений, законодавчо закріплений правопорядок, в рамках якого пряме насилля (з боку всіх, у тому числі й влади) заборонене, а допущене правом застосування сили перетворене в правовий (державно-правовий) примус у формі і межах санкції права (правового закону) ”[46]. Таким чином, роль держави у встановленні правопорядку і його підтриманні є надзвичайно важливою. Також ми можемо відзначити обмеженість дій державних органів саме методом законності.
Крім того, правопорядок є реальним підсумком, результатом дії законності як конституційного принципу и режиму суспільного життя. На думку В.М. Протасова, він включає в себе систему правових відносин суспільства, що вже склалася, і правомірну поведінку. Також він враховує твердження В.В. Лазарєва, який називає правопорядок "визначеною властивістю системи суспільних відносин, втіленою в такій упорядкованості соціальних зв’язків, яка забезпечує узгодженість і ритмічність суспільного життя, безперешкодне здійснення учасниками суспільних відносин своїх прав і обов’язків і захищеність їх обґрунтованих інтересів, суспільний і особистий спокій"[47]. Якщо вважати правопорядок властивістю системи суспільних відносин, то це ускладнюватиме його розуміння. Проблема полягає у тому, що сам по собі правопорядок не може бути властивістю даної системи, а от його встановлення та забезпечення дійсно стають для громадянського суспільства невід’ємними властивостями.
Але існує й інша теза, за якою правопорядок є частиною системи суспільних відносин, що врегульовані нормами права і перебувають під захистом закону та охороняються державою[48]. На нашу думку, вона є більш прийнятною, але потрібно зауважити, що не для кожної системи частка правопорядку буде однаковою. Особливо це буде зрозуміліше, якщо вважати, що є відносини, впорядковані не лише правовими нормами, або не впорядковані взагалі. В.В. Копєйчиков дає схоже визначення правопорядку як „системи суспільних відносин, будь-яких інших дій, що мають правове значення і здійснюються в суспільстві відповідно до вимог норм права”[49]. Зрештою, дане судження не суперечить визначенню правопорядку як певного стану урегульованості суспільних відносин. Основні відмінності побудовані на розумінні того, що являє собою правовий порядок: систему відносин чи їх стан. Але якщо в даному випадку взяти до уваги теоретичну несуперечність двох думок, то можна прийти до об’єднаного висновку: будучи системою суспільних відносин, правопорядок виступає як їх загальний стан. Тільки систему слід розуміти як сукупність багатьох видів суспільних відносин, а стан виступає як загальна характеристика їхньої цілісності. Виділяють також елементи правопорядку. Їх можна класифікувати на три головних види:
1. Статична частина: суб'єкти права, які мають права, обов'язки, повноваження, відповідальність, суворо визначені конституцією, законами, іншими правовими актами.
2. Динамічний зв'язок: правові відносини і зв'язки між реалізованими елементами системи права (конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та ін.).
3. Інтегративний зв'язок: упорядкованість усіх елементів структури - суб'єктів права, правових відносин і зв'язків між реалізованими елементами системи права, методів правового регулювання і поведінки людей, процедурно-процесуальних форм їх здійснення і оформлення, тобто введення багатосторонньої правової регламентації - розпорядку, у рамках якого організуються і функціонують громадянське суспільство і держава[50].
Але які умови потрібні для виникнення цього стану? Чітку відповідь на це питання, напевно зможе дати лише філософія. Гуго Гроцій писав про те, що „правопорядок створюється людьми, виходячи з уявлень про „розумний" стан суспільних відносин”[51]. Отже, природно-правова доктрина розглядає правопорядок саме як стан у суспільстві з відносинами, побудованими на принципах розумного співіснування. Поняття правопорядку має міцне філософське підґрунтя. І. Кант, приділяє увагу такому правовому устрою, за якого „особа повинна бути захищеною від свавілля та беззаконня. Право базується на розумі та свободі, громадянин має право не коритися іншому законові, крім того, на який він дав свою згоду, народ має право на опір правителю тільки у випадку нехтування його прав[52]”. Таке специфічне розуміння законності та правопорядку пов’язане з особливостями історичного періоду. Але ми знаємо, що безмежна свобода не може вести до правопорядку. Таким чином, існує суперечність щодо можливості його встановлення. У зв’язку з цим ми можемо навести ще один принцип, закладений у працях німецького філософа: „Дій зовні так, щоб вільний вияв твоєї волі був сумісний із свободою кожного у відповідності із загальним законом”.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
