- забезпечення ефективного поступального розвитку суспільства;
- цілеспрямована координація всіх видів суспільних відносин в інтересах реалізації ідеї соціальної справедливості[65].
Для відділення правопорядку від суспільного порядку в теорії держави і права виділяють відмінні риси між цими поняттями. Найважливіші з них - різні соціально-нормативна основа, момент виникнення, способи забезпечення. І взагалі, їх потрібно розглядати у співвідношенні частини і цілого.
Соціально-нормативна основа - це ті різновиди соціальних норм, при дотриманні яких встановлюється порядок. Як ми вже зазначали для встановлення правопорядку необхідне дотримання правових норм, а суспільний порядок є результатом дотримання усіх соціальних норм: правових, моралі, звичаю, релігії, корпоративних. Великою мірою саме це й зумовлює відмінності між суспільним і правовим порядком.
Різні моменти виникнення пов’язані з неодночасним виникненням самої основи для цих станів. Відомо, що держава і право виникли значно пізніше, ніж суспільство та інші види соціальних норм. Тому до появи держави та правопорядку стан впорядкованості суспільних відносин з допомогою мононорм, а потім норм звичаю, моралі та релігії, також називають суспільним порядком. Правопорядок базується на формально-визначених правових приписах, реалізація яких і забезпечує визначеність суспільних відносин. Цим він відрізняється від системи відносин, які виникають в результаті дії інших соціальних норм, де відсутні чіткі формальні орієнтири, а роль суб’єктивних моментів дуже велика[66]. Виникнення держави і права у цьому розумінні є кардинальною зміною. Забезпечення порядку стало призначенням нового соціально-політичного інституту - держави та появою в складі суспільного порядку нового важливого елементу - правопорядку. Відповідно до цього суспільний порядок та правопорядок відрізняються ще й способом забезпечення. Громадський порядок не потребує настільки чіткого забезпечення державним примусом, ніж правопорядок. Але порушення норм моралі може також бути порушенням правопорядку. Це проявляється у тому випадку, якщо норми права встановлюють юридичну відповідальність за порушення певної норми права. Наведений вище приклад статті Кримінального кодексу Російської федерації є підтвердженням взаємопов’язаності правового порядку з суспільним. У сучасних умовах суспільство не може без допомоги держави встановлювати громадський порядок. Тому правове регламентування забезпечення фундаменту всього суспільного порядку є об’єктивно необхідним.
Отже виходить, що співвідношення правопорядку і суспільного порядку є пропорційним співвідношенню частини і цілого. Тому якимось чином відмежовувати правопорядок в рамках загального поняття не є доцільним. Головним завданням правової держави та громадянського суспільства є проведення ефективної діяльності, спрямованої на встановлення правопорядку і його гармонійне включення в систему суспільного порядку.
3. Співвідношення законності, правопорядку та демократії
Загальновизнаною є думка про те, що правопорядок є фактичним вираженням законності як суспільно-політичного режиму. Важливо відмітити, що оскільки законність є вимогою дотримання, виконання правових норм та процесу їх реалізації, то правопорядок є вже фактичним станом упорядкованості суспільних відносин. У цьому випадку за причинно-наслідковим зв’язком законність називають причиною, а правопорядок - наслідком. Розглянемо на конкретних прикладах співвідношення законності та правопорядку в нашій державі.
Відповідно до статті 19 Конституції України "правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушеним робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією України та законами України"[67]. Фактично в цій статті виражений зв’язок між законністю як методом державних органів діяльності (щодо неможливості незаконного примусу) та правопорядком.
Ми маємо виділити один з принципів діяльності державних органів на шляху до забезпечення правопорядку: „Заборонено все, що не передбачено законом”. Особливу увагу при цьому потрібно приділити функціям судових та правоохоронних органів у сфері контролю за дотриманням законності, припиненням правопорушень. Від них залежать процесуальне забезпечення норм матеріального права, реальне життя формально закріплених прав і свобод громадян. Прокуратура здійснює найвищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів. Діяльність судів виражається у формі цивільного, кримінального, адміністративного судочинства. Будь-які рішення і дії державних органів, установ, посадових осіб, приватних підприємців, що порушують права і свободи, можуть бути оскаржені в суді. Якісна та ефективна робота загальних і арбітражних судів - одна із важливих ґарантій стабільності і реальності законності. Значна роль у зміцненні законності і правопорядку в державі належить органам внутрішніх справ, їх діяльність здійснюється в ім'я торжества законності, спрямована на охорону суспільства від злочинних посягань, забезпечує порядок у громадських місцях та ін. Законність є основою діяльності цих органів: вони повинні діяти в цілях, установлених правом, на основі права і у правових формах[68].
Потрібно також відзначити, що правоохоронні органи повинні своїм прикладом втілювати в життя принципи поваги прав людини, бути кваліфікованими і не виступати лише як органи державного примусу. Про наявність гострої проблеми організації правового порядку говорить Ю.С. Шемшученко: „Сучасний стан правопорядку в країні здебільшого зумовлений тим, що кожний діє на власний розсуд. Влада достатнім чином не контролює правову ситуацію. Отже, процвітають „тіньова політика”, „тіньова економіка”, злочинність і корупція. Загрозливих масштабів набувають дезінтеграційні процеси, як у центрі, так і на місцях. Армія місцевих князьків розхитує підвалини елементарної законності. Та й як може бути інакше, якщо термін „законність" навіть не вживається в Конституції[69]. Роль держави не обмежується лише законодавчою стороною діяльності. Тому ми не можемо не погодитися з твердженням О.Б. Венгерова про те, що „основним стратегічним завдання держави в забезпеченні прав і свобод, організації взаємоповажаючих і взаємнообов’язкових відносин між особистістю і державою є створення режиму законності і підтримання правопорядку”[70]. Знову наголошуємо на тому, що саме для виконання цих завдань і застосовується право та існують відповідні органи, які наділяються повноваженнями вживати заходів для його виконання. Не можна абсолютизувати їх роль у взаємодії з суспільством до загального імперативу, але для припинення правопорушень без них не обійтися. Для контролю над діяльністю вищих органів влади, недопущення порушення ними законності у більшості країн створюється Конституційний Суд. Уся судова гілка влади пов’язує реалізацію принципу законності як результату діяльності всіх суб’єктів права зі встановленням фактичного правопорядку. Судові рішення наближають абстрактний правопорядок до фактичного.
Крім того, „наслідком належної реалізації принципу законності стає правопорядок, тобто система правовідносин, яка складається в результаті реалізації режиму законності[71]. У цьому розумінні встановлення правопорядку стосується всіх громадян, від правосвідомості та законності дій яких і залежить реальний правопорядок. Тому це є надзвичайно важливим критерієм громадянського суспільства, коли воно самоорганізовується без визначального впливу з боку держави. Це показує загальний рівень розвитку його динамічної частини. В статті 68 Конституції України записано: „Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності”[72]. Отже, обов’язком кожного є дотримання норм чинного законодавства, що є мінімальним внеском від громадянина на користь правовому та суспільному порядку.
Цей обов’язок є основою для всіх наступних, тому й згадується на конституційному рівні. В ньому заключається суть призначення всієї системи права. Без дотримання її норм усіма громадянами вона стає незатребуваною, а в державі царює хаос. Тому важливим є виділення встановлення саме реального правопорядку при характеристиці втілення принципу і режиму законності.В. В. Сухонос виділяє три відмінності у змісті законності і правопорядку: предметний, суб’єктний, нормативний[73]. Вони полягають у тому, що законність і правопорядок мають різні сфери, тобто те, на що поширена вимога. Дещо інший склад має перелік органів, які мають право вимагати дотримання розпорядку і виконання обов’язків.
Виділення сторін змісту законності дозволяє по-новому оцінити її історичний розвиток. Перш за все це відмінності нормативної і суб’єктної сторони цього змісту:
- ступенем регламентації окремих сфер соціального життя, конкретним змістом законодавства, відображення в ньому інтересів різних класів і соціальних груп;
- складом суб’єктів, зобов’язаних дотримуватись правових норм і маючих право вимагати такого дотримання від інших[74].
Керуючи суспільством, держава використовує різноманітні методи і засоби: економічні, політичні, ідеологічні, організаційні та ін. Серед них особливе місце займає правове регулювання суспільних відносин. Суть цього методу в тому, що держава видає (чи санкціонує) правові норми і забезпечує їх загальне дотримання та виконання, тобто законність, і тим самим добивається правопорядку[75]. Чи можна тоді позитивно оцінювати роботу державного апарату, якщо він не здатний оперативно реагувати на потреби регулювання нових відносин чи вдосконалення вже існуючих? В першу чергу держава зобов’язана створювати нормативну базу для правопорядку, тобто створення нормативних актів. Законодавча гілка влади в цьому плані визначає загальні засади організації життя суспільства в усіх сферах. Ця діяльність є надзвичайно відповідальною, тому обов’язково підкріплюється науковими розробками, відповідає реальним потребам суспільства. Також нові акти не повинні суперечити чинним, що і є дотриманням принципу законності в системі законодавства. Таким чином, на цьому етапі держава визначає абстрактний правопорядок. Його перетворення у реальний і відбувається в результаті дотримання законності як методу діяльності всіх суб’єктів. Контроль за цим процесом покладається не лише на судові та правоохоронні органи. Він є загальним завданням держави, яка в свою чергу стає підзвітною народу.
Встановлення правового порядку є тривалим процесом, крім того, його особливості визначаються правовою системою. Тому врахування лише загальних принципів законності при його встановленні призводить до його неприродності. Для кожної держави визначаються свої напрямки впливу на суспільні відносини. Наприклад, для більшості постсоціалістичних країн було характерне подолання жорсткості стану реального правопорядку, перегляд компетенції правоохоронних органів. Тобто зміна в підході до законності значно вплинула і на загальний стан правопорядку, а отже, й суспільного порядку.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
