З точки зору позитивістів реалізація будь-якого закону (в тому числі і свавільного), автоматично дає в підсумку "правопорядок". Такому правопорядку, як і відповідному законодавству та законності, не вистачає головного - правової якості. Але подібно до того, як не кожен закон є правовим законом, так само не кожен законопорядок є правовим порядком[53].
Джон Стюарт Міль назвав три найважливіші фактори встановлення законності, яка необхідна для забезпечення правопорядку в суспільстві:
- система виховання;
- наявність у людини в тій чи іншій формі почуття вірності або лояльності;
- сильний і дієвий принцип зв’язку між громадянами, принцип солідарності між тими, хто живе під одним і тим же управлінням, в одних і тих же історичних межах[54].
Як бачимо, більшість вчених найголовнішими умовами називають суб’єктивні чинники. Вони виявляються пов’язаними із суб’єктивним визначенням права. Тому виникла думка, що „первинним носієм правопорядку є окрема людина; кожен суб’єкт права повсякденною, повсякчасною поведінкою „творить” правопорядок, впливає на „загальну картину”, стан правопорядку”[55]. На цій підставі розрізняють індивідуальний та колективний правопорядки. Виходячи з об’єктивного розуміння, правопорядок встановлюється за умови спрямованих назустріч один одному факторів: діяльності держави і законослухняності громадян. У цьому випадку прагнення досягти правопорядку є спільним як для органів влади, так громадянського суспільства, воно передбачає активні дії обох сторін.
В. Бігун велику роль у встановленні правопорядку надає юристам: „Кожен юрист має обов’язок опікуватися інтересами правопорядку, бути - незалежно від місця роботи, клієнта (держави чи приватної особи) - службовцем правосуддя. І не лише тому руйнація правопорядку призведе до зникнення потреби в юристах. Але ще й тому, що юрист відповідає за стійкість "фундаменту" співжиття, суспільства, держави[56]. Саме юрист поєднує теоретичну норму права із реальними життєвими обставинами. Від правильності такого поєднання і залежить реальність законності у кожному конкретному випадку.
В літературі наводиться багато ознак правопорядку. Ми намагатимемося виділити найбільш суттєві. В.В. Сухонос називає такі ознаки правопорядку:
- Правопорядок є станом упорядкованості суспільних відносин, що передбачаються нормами права.
- Правопорядок є результатом реалізації правових норм, проведення у життя принципу законності.
- Змістом правопорядку є така упорядкованість суспільних відносин, яка виражається лише у правомірній поведінці їх учасників, що здійснюється у межах правових відносин.
- Межі правопорядку обумовлені змістом конкретного виду правовідносин.
- Правопорядок забезпечується державою[57].
О.Ф. Скакун додає до цього переліку його закладення в правових нормах у процесі правотворчості, що виходить з логіки їх реалізації, деталізує на створення сприятливих умов для здійснення суб’єктивних прав, виконання обов’язків, невідворотності юридичної відповідальності за правопорушення. Інша група ознак становить швидше умови для встановлення правопорядку: чітка ефективна робота всіх державних і приватних юридичних органів і служб (зокрема правосуддя), створення умови для організованості громадянського суспільства і сприяння індивідуальній свободі[58]. Дійсно, встановлення правопорядку залежить від взаємодії багатьох факторів. На шляху до нього має бути злагодженість у діях державних органів щодо встановлення і забезпечення виконання правових норм. Тому під правопорядок включає ще й організацію політичної влади в державі. Для прикладу можна привести залежність правопорядку від ефективності дії державного апарату. Знову ж таки з точки зору природно-правової доктрини правопорядок встановлюється лише за умов дотримання в законодавстві прав і свобод людини і громадянина, забезпечення їх законних інтересів. Але й без правомірної поведінки громадян, розуміння необхідності дотримання нормативних приписів встановлення правопорядку неможливе.
Поряд з ознаками виділяють ще й принципи правопорядку. Найчастіше називають такі: визначеність, системність, організованість, державна гарантованість, стійкість, єдність[59]. До них ще можна додати принципи соціальної нормативності, конституційності справедливості та гуманізму. Відмінність від принципів законності полягає у тому, що правопорядок розглядається вже як фактичний стан у суспільстві. Саме він, як мета правотворчої та результат правозастосовчої діяльності держави виступає необхідним критерієм рівня розвитку системи права.
2.2 Співвідношення правопорядку і суспільного порядку
Спочатку спробуємо віднайти найбільш об’єктивне визначення такому глобальному поняттю як суспільний порядок. Суспільний порядок є філософсько-соціологічною категорією, яку використовують для позначення встановлених зразків, постійних структур, процесів та притаманних соціуму змін, що відображаються на поведінці і взаємодії індивідів та на функціонуванні соціальної системи в цілому[60]. Загальне розуміння порядку призводить до його абстрактності, тому що завданням теорії держави і права є виділення найбільш характерних його ознак. В широкому значенні це сукупність всіх правил, регламентуючих перебіг у суспільстві процесів і відносин між його окремими частинами; у вузькому - інститути і норми, які визначають положення індивіда і соціальних груп в суспільстві[61].
Більшість правознавців називають правопорядок частиною суспільного порядку. У цьому разі він є однією з основних складових громадського порядку. Співвідношення цих двох понять пропорційне співвідношенню норм права і соціальних норм, головною метою яких і є досягнення того чи іншого стан суспільних відносин. Отже, правопорядок є водночас складовою частиною суспільного порядку, або є його видовим поняттям. Річ у тім, що впорядкованість суспільних відносин стає можливою за допомогою задіяння всього комплексу соціальних норм. Отже, якщо правопорядок встановлюється дотриманням правових норм, то суспільний порядок з'являється в результаті виконання усіх соціальних норм. Це не означає, що у суспільстві, де надзвичайно сильний вплив мають норми моралі, релігії, а норми права виявляються дублюючими, значення правопорядку зменшується. Навіть позитивісти вважали, що штучний (правовий) порядок безумовно спирається на природній (соціальний).
Для суспільного порядку і правопорядку характерні як спільні, так і відмінні риси. Спільні риси об’єднують їх як подібні стани упорядкованості відносин, а відмінності пов’язані із видовими особливостями правопорядку, тому що, наприклад, також частиною громадського порядку є дисципліна. Деякі науковці пропонують розглядати дисципліну саме як одну з форм вияву правопорядку в країні[62].
Загальними ознаками понять суспільного і правового порядку найчастіше називають обумовленість єдиними матеріальними умовами життя, закономірностями і цілями суспільного розвитку, нормативність, вольовий характер, охорона державою, є результатом фактичної упорядкованості відносин[63]. Також спільними є завдання, які ставляться перед ними.
Обидва порядки встановлюються за однакових умов, тобто одночасно. Ці умови залежать від загального розвитку суспільства і держави, тому можуть бути різними. Найчастіше виділяють економічні, політичні, ідеологічні. Наприклад, умови, що впливають на формування норм права називаються джерелами права. Інші соціальні норми також пов’язані з умовами в суспільстві, оскільки формуються всередині нього. Встановлення правового і суспільного порядку є взаємно доповнюючими процесами в суспільстві. У них виражається взаємне прагнення людей та їх організацій і держави дотримуватись прав і виконувати обов’язки, задовольняти свої законні інтереси. У цьому й полягає необхідність використання соціальних норм. Тому другою спільною ознакою ще називають нормативність. Вона полягає у наявності підґрунтя для встановлення необхідного стану - соціальних норм. Нормами називають правила поведінки, тому справедливо буде вважати обидва порядки результатом втілення цих правил у реальному житті.
Вольовий характер суспільного порядку і правопорядку проявляється в дії правових норм на волю суб’єкта, його поведінку. Фактично норми є вимогою до індивіда діяти певним чином. Тобто він має скоригувати свою можливу поведінку таким чином, щоб його дії та передбачувані наслідки не порушували встановлених правил. Це і є головною умовою встановлення загального порядку в суспільстві, яка залежить від кожного суб’єкта.
Охорона державою є досить суперечливою ознакою суспільного порядку. Але потрібно відзначити, що в даному випадку вона характеризує лише процес реалізації всього спектру соціальних норм, а не їх появу чи санкціонування. Суспільний порядок забезпечується переважно силою суспільного впливу. Однак це не означає, що його стан не має значення для держави. З однієї сторони, найважливішою частиною суспільного порядку є правопорядок. З іншої - стан суспільного порядку великою мірою зумовлює стан правопорядку. Неможливо регламентувати правопорядок, не впливаючи на суспільний порядок, який нерідко підтримується примусом держави. Так, ст.213 КК Російської Федерації передбачає відповідальність за хуліганство, тобто грубе порушення суспільного порядку[64]. Тому діяльність державних органів не обмежується лише сферою правотворчості та правозастосування. Вона має виявляти значні порушення громадського порядку та адекватно реагувати на них.
Суспільний порядок та правопорядок розглядаються як фактичний стан урегульованості суспільних відносин. Держава може мати майже ідеальне законодавство, але якщо вона не має змоги забезпечити його ефективне використання, або ж використовує при цьому терор чи свавілля, то не можна говорити про обидва порядки у ній. По-перше, це буде законопорядок, досягнений шляхом грубого порушення норм моралі, а по-друге, він не може розглядатися як суспільний порядок взагалі. Стан у суспільстві, який характеризується дотриманням всіх норм і є суспільним порядком в ідеальному розумінні. Виходячи з недосяжності такого стану, під суспільним порядком ми починаємо розуміти лише такий стан, за якого врегульованими є найбільш суттєві та об’ємні відносини. Реальність виражається у недосконалості самої суті нормативності, тому що вона не може виражати правила поведінки для всіх випадків.
До головних спільних завдань, які мають виконуватися суспільним порядком та правопорядком належать:
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
