Протиправна поведінка (Проблема правонарушений)
ВСТУП
На сьогоднішній день проблема правопорушень залишається в юридичної науці стільки ж складною і протилежною, як і раніше. Її актуальність безсумнівна. Правопорушення існували завжди. Тому неможливо не погодиться з французьким соціологом Емілем Дюркгеймом, який рахував, що злочини та правопорушення є елементами любого здорового суспільства. Отже, повністю знищити злочинність не можливо, вони були, є та будуть завжди. Саме тому не обхідно постійне формування нових теоретичних концепцій боротьби з правопорушеннями, розробка нових методів та заходів. Так як злочинність, як і будь-яке соціальне явище, постійне рухається, набуваючи нові форми.
Ступень вивчення цієї проблеми досить великий, але це не призводить до значного зниження кількості різноманітних злочинів та правопорушень.
При написанні курсової роботи були використані різні правові акти, такі як Кримінальний кодекс України, Кодекс про адміністративних правопорушень та інші.
Метою роботи є розкриття теми та її основних засад, так як в любому суспільстві протиправна поведінка це соціальний і юридичний антипод правомірної поведінки. Вивчення даної теми дозволяє глибше зрозуміти природу правопорушень, їх мотиви, зміст, роль в суспільно – правовому житті
Для досягнення вищевказаної мети потрібно рішити ряд задач:
. розглянути поняття, ознаки та склад правопорушень;
. вивчити безпосередньо види правопорушень;
. для найбільш повного розкриття теми потрібно вивчити не тільки причини та стан правопорушень в Україні, але й засоби боротьби зі злочинами.
РОЗДІЛ 1. Поняття протиправної поведінки, її ознаки, види та склад.
Протиправна поведінка, як вид правової поведінки, являється антиподом правомірної поведінки. Як уже зазначалось, протиправна поведінка здійснюється у сфері права, але на відміну від правомірної поведінки, вона є не формою свободи, а формою несвободи чи свавілля. Протиправна поведінка, оскільки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина, що є однією з причин виникнення охоронних правовідносин.[1]
З точки зору теорії юридичних фактів протиправна поведінка відноситься до суспільно шкідливих (небезпечних) життєвих обставин. Її шкідливість виявляється в тому, що вони спроможні здійснити такі зміни в функціонуванні суспільних відносин, які не відповідають соціальному прогресу, нормальним умовах існування людини і суспільства. На відміну від юридичних фактів-подій, юридичні факти – правопорушення характеризуються свідомо-вольовим характером і здійснюються тільки дієздатними суб’єктами.
Шкідливість юридичних фактів – подій і правопорушень вимірюється кількістю суспільних зв’язків, що ними порушуються, та ступенем можливості їх відновлення. При цьому можливі три варіанти:
1) один юридичний факт негативно впливає на велику кількість зв’язків між людьми;
2) юридичний факт вносить незначні зміни в стан спілкування людей, але загальна кількість подібних фактів, здійснюваних у певний проміжок часу, унеможливлює нормальне функціонування суспільства;
3) юридичний акт заподіює не відновлювані збитки суспільству чи людині.
Правопорушення (протиправна поведінка) як форма прояву правової поведінки має такі основні ознаки:
1) має протиправний, неправомірний, характер, тобто суперечить нормам права, чиниться всупереч праву, є свавіллям суб'єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання обов'язків, що випливають із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;
2) є суспільна шкідливим (наприклад, прогул,) або суспільна небезпечним (посягання на життя людини). Суспільна шкідливість (проступок) і суспільна небезпечність (злочин) — основна об'єктивна ознака, що відрізняє правомірну поведінку від неправомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні суб'єктивних юридичних прав і обов'язків або перешкоді їх виконанню, матеріальний — у заподіянні учаснику правовідносин матеріальних або моральних збитків;
3) виражається в поведінці — протиправній дії (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльності (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, які зовні не виявилися, не визнаються чинним законодавством об'єктом переслідування. Практика переслідування за інакомислення є виявом репресивної суті тоталітарного режиму в державі;
4) має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, перебуває під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними усвідомлено і добровільно. Відсутність свободної волі є юридичною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються);
5) є винним. Правопорушенням визнається лише винне діяння, тобто дія, яка виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, завдає своєю дією (чи бездіяльністю) збитки суспільству і державі, містить вину. Вина — це психічне ставлення особи до свого діяння і його наслідків. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ст. 62 Конституції України).
6) є кримінальним, тобто спричиняє застосування до правопорушника заходів державного примусу, заходів юридичної відповідальності у вигляді позбавлень особистого, організаційного і матеріального характеру. Застосування державного примусу до правопорушника має на меті захистити правопорядок, права і свободи громадян. Відсутність зазначених ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення.[2]
Важливою юридичною ознакою правопорушення є його протиправність. В формально-юридичному аспекті протиправність – це порушення у нормативно-правових документах. Сутністю правопорушення є свавілля суб’єкта, тобто таке зовнішнє виявлення його волі, що не відповідає закономірностям розвитку суспільства, зазіхає на свободу інших суб’єктів. Правопорушення характеризується невиконанням забороняючи норм у формі дій чи бездіяльності. Не вважається правопорушенням невикористання суб’єктивного права, тому що можливість його реалізації залежить від власного розсуду суб’єкта.
Отже, правопорушення – це винна поведінка право дії індивіда, яка заперечує нормам права, спричиняє шкоду другим особам і тягне за собою юридичну відповідальність, визначеними ознаками, які відрізняють його від порушень не правових правил поведінки.
1. Правопорушення – це така поведінка людини, яка виражається в дії, або не дії. Правопорушення не можуть бути думки, почуття, помисли, тому що вони не регулюються правом.
2. Правопорушення – це поведінка людини, яка заперечує нормам права. Тому правопорушення можна назвати протиправною поведінкою.
Дії, узгоджені з правом, допущені правом, не можуть розглядатися як правопорушення. Правопорушення поширюється на інтересах других осіб, які знаходяться під захистом закону. Однак, не всі інтереси людини охороняються законом, тому їх порушення не може бути завжди протиправним. Сутністю правопорушень складається з поведінки, яка заперечує нормам права, які походять від держави, навіть тоді, коли її наказ не завжди співпадає з позначеними громадськими інтересами. В протилежному випадку, існування організованого цивілізованого суспільства немислимо. Тому закони правової держави допускають і забезпечують інститути необхідної оборони, крайньої необхідності і інші.
Протиправна поведінка являється правопорушенням тільки в тому випадку, коли в дії, або не дії правопорушника існує вина, тому, що особа свідомо здійснила правопорушення, і в цей момент, розумно користувалася своїми діями.
Склад правопорушення – це система ознак правопорушення протиправної поведінки, необхідних і достатніх для притягнення до юридичної відповідальності. Елементами складу правопорушення є об’єкт, суб’єкт, об’єктивна та суб’єктивна сторони правопорушення. Суб’єкти правопорушення – фізичні і юридичні особи. Фізичні особи як суб’єкти правопорушення повинні володіти деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність. Рівень деліктоздатності залежить від віку особи, стану її фізичного та психічного здоров’я, посади та інших обставин. Юридичні особи можуть бути суб’єктами правопорушень, але вони не можуть бути суб’єктами злочинів. Суб’єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільного – фізичні і юридичні особи, адміністративного – переважно фізичні особи, а в окремих випадках, встановлених у законодавстві, й юридичні особи (порушення правил пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони праці та ін.).
Правопорушення, суб’єктом якого є юридична особа, являє собою не що інше, як винну дію конкретних фізичних осіб, яка призвела до заподіяння певної шкоди. Хоча суб’єктом відповідальності в таких випадках виступає юридична особа, це не виключає можливості відшкодування збитків, заподіяних організації внаслідок притягнення її до юридичної відповідальності, самою винною фізичною особою.
Суб’єктивна сторона правопорушення - сукупність ознак, які характеризують суб’єктивне (психічне) ставлення особи, а саме до вчиненого нею протиправного діяння і його негативних наслідків – вина, мотив, мета правопорушення. Вина є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, та її наслідків.[3] Розрізняються дві форми вини: умисел і необережність: прямого та непрямого умислу, протиправної самовпевненості та протиправної недбалості. При умислі суб’єкт усвідомлює протиправність свого вчинку, передбачає і бажає настання його негативних наслідків (прямий умисел) чи свідомо допускає їх (непрямий умисел); при необережності особа передбачала можливість негативних наслідків вчинку, але легковажно розраховувала їх відвернути (самовпевненість) чи не передбачала можливості настання цих наслідків, хоча могла і повинна була це зробити (недбалість).[4]
Мотив (наприклад, вбивство з корисних і хуліганських мотивів) і мета (наприклад вбивство з метою приховання іншого злочину) враховуються при кваліфікації правопорушення, визначенні міри покарання.
Об’єкт правопорушення – порушене матеріальне чи нематеріальне благо: власність, життя, здоров’я громадян, суспільний порядок, суспільні відносини, що захищаються нормами права. Об’єктивна сторона правопорушення – сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане правопорушення. Об’єктивно правопорушення може здійснюватись як в активній (вчинення заборонених правом дій), так і в пасивній (невиконання правових обов’язків) поведінці суб’єктів правопорушення. Елементами об’єктивної сторони правопорушення є місце, час спосіб його вчинення, а також причинний зв'язок між скоєним діянням і шкідливими наслідками – результатом цього діяння. Об’єктивна сторона правопорушення відповідає на запитання, яким саме чином скоєне правопорушення, якою була діяльність (бездіяльність) суб’єкта правопорушення, у чому саме поведінка правопорушника відрізняється за результатом від правомірної поведінки.[5]
Для наукових і практичних цілей створені різні класифікації правопорушень. Види правопорушень розрізняються між собою за ступенем суспільної небезпечності (шкідливості), за об'єктами посягання, за суб'єктами, за поширеністю, за ознаками об'єктивної і суб'єктивної сторін, а також за процедурами їх розгляду.
