Небезпечними в практиці дізнання і попереднього слідства є факти, коли слідчі дії супроводжуються фальсифікацією документів. Вивчення показало, що в протоколах дій в основному відображаються всі дані, передбачені ст. 85 КПК, однак при перевірці їх дійсності судами виявлені грубі порушення вимог статей 85, 852, 126, 127, 194, 195 КПК, які полягали в тому, що слідчі дії фактично провадилися у відсутності понятих чи одного з них, у протоколах зазначалися дані та адреси останніх, які не відповідали дійсності, чи вказувалися недостовірні дані[12].
Однією з основних конституційних засад судочинства є забезпечення обвинуваченому права на захист (статті 43 і 43 КПК). Між тим поширені випадки порушення права на захист підозрюваних та обвинувачених. У зв’язку з цим судами винесено майже 12% окремих ухвал (постанов) від загальної кількості вивчених. Причому майже половина з них винесена з приводу того, що слідчі не надали підозрюваному, обвинуваченому можливість запросити захисника або не забезпечили їм такого. Нерідко всупереч вимогам ст. 46 КПК при проведенні слідства захисник не надавався, навіть, неповнолітнім та особам з психічними вадами.
Нерідко слідчими допускалися порушення вимог статей 223, 224 КПК, що регламентують складання обвинувального висновку та додатків до нього. Ці порушення полягали в тому, що у висновку наводився лише перелік джерел доказів; не вказувалися відомості про судимості обвинуваченого, відношення його до військової служби, відомості про освіту, допускалися помилки та неточності в анкетних даних; не зазначалися аркуші справи, на яких містяться свідчення осіб, що підлягають виклику в судове засідання; в довідці про рух справи не вказувалося, який вид запобіжного заходу застосовано до обвинуваченого та з якого часу; в довідці про речові докази не вказувалося, які з них є у справі і де вони зберігаються, тощо.
Деякі слідчі недбало ставляться до оформлення процесуальних документів, невірно вказують адреси осіб, які підлягають виклику до суду, в протоколах допитів допускають незастережені виправлення. Зустрічаються протоколи, де відсутні підписи, не вказано, хто проводив допит, допускається натуралізація опису дій обвинувачених, притягнутих до відповідальності за зґвалтування чи інші статеві злочини.
Наведені лише окремі дані свідчать про досить серйозну проблему, пов’язану зі станом законності при провадженні дізнання і попереднього слідства, та які вимагають адекватних заходів держави, її органів і відповідних посадових осіб. Але реагування на порушення законності таке, що не спонукає до виправлення становища на краще.
Питання про те, чи перешкоджає порушення закону, допущене під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства, її призначенню до судового розгляду, вирішується залежно від того, наскільки істотним воно було, до ущемлення яких прав та інтересів учасників процесу воно призвело і чи є можливість поновити ці права й інтереси[13]. Допущені при вчиненні окремих слідчих чи процесуальних дій порушення закону, що призвели до ущемлення прав та інтересів учасників процесу, поновити які неможливо, не можуть бути підставою для повернення справи на додаткове розслідування. За наявності відповідних підстав такі порушення мають тягти визнання доказів недопустимими.
Не може бути підставою для повернення справи на додаткове розслідування і недодержання прокурором вимог статей 228-232 КПК (якщо для усунення допущених порушень не потрібно проводити слідчі дії). У таких випадках відповідно до ст. 2491 КПК суддя повертає справу прокурору для усунення недоліків[14].
Таким чином, повертаючи справу на додаткове розслідування з мотивів неповноти дізнання чи досудового слідства, яка, на думку суддів, не може бути усунена в судовому засіданні, суди фактично роблять висновок про неможливість постановления обвинувального вироку на основі тих доказів, які у відповідності із законом зібрані у справі, і за змістом закону зобов'язані постановити виправдувальний вирок (ст. 327 КПК).
Повертаючи за власною ініціативою справу на додаткове розслідування у зв’язку з неповнотою дізнання чи досудового слідства, суд ініціює продовження слідчої діяльності по обгрунтуванню обвинувачення і виконує не властиву йому функцію обвинувачення. Як зазначено в Постанові Конституційного Суду Російської Федерації від 20 квітня 1999 р. № 7-п «повернення справи для додаткового розслідування у зв’язку з названими підставами при відсутності відповідних клопотань сторін, тобто коли ні обвинувачення, ні захист не наполягають на цьому, може відповідати лише інтересам обвинувачення, оскільки цим самим забезпечується усунення недоліків саме обвинувальної діяльності в ситуації, коли ні прокурором, ні потерпілим сумніви в доведеності обвинувачення не усуваються. З точки зору інтересів захисту повернення справи на додаткове розслідування в таких випадках не є необхідним, оскільки при повній або частковій недоведеності, а також сумнівності обвинувачення захист вправі розраховувати на винесення судом виправдувального вироку або, відповідно, на визнання підсудного винним у менш тяжкому злочині, ніж йому ставили за провину органи розслідування. Така позиція захисту є допустимою формою відстоювання інтересів підсудного, тому що суд за таких обставин зобов’язаний дотримуватися принципу презумпції невинуватості, закріпленого в ст. 49 Конституції Російської Федерації[15]».
РОЗДІЛ 2 ІНШІ ПІДСТАВИ ПОВЕРНЕННЯ СПРАВИ НА ДОДАТКОВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ
За клопотанням прокурора, обвинуваченого, його захисника чи законного представника суддя має право повернути справу на додаткове розслідування для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, якщо окремий розгляд справи щодо них неможливий[16].
Питання про наявність таких підстав вирішується з урахуванням доказів, що є у справі, інших конкретних її обставин, а також вимог ст. 94 КПК, в якій визначено приводи і підстави до порушення кримінальної справи. Зокрема, приводами до порушення кримінальної справи є:
1) заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян;
2) повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним;
3) явка з повинною;
4) повідомлення, опубліковані в пресі;
5) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину.
Справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину[17].
З’ясовуючи можливість розгляду справи щодо іншої особи в окремому провадженні, суддя повинен керуватися вимогами ст. 26 КПК ( 1001-05 ), маючи на увазі, що справи про злочини, вчинені у співучасті, мають розглядатись, як правило, в одному провадженні. Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття кримінальної справи, про відмову в її порушенні щодо іншої особи або про виділення справи щодо такої особи в окреме провадження не є перешкодою для повернення справи на додаткове розслідування. Встановивши при розгляді клопотання про повернення справи на додаткове розслідування, що відповідно до вимог ст. 26 КПК ( 1001-05 ) справа щодо іншої особи може бути розглянута в окремому провадженні, суддя (суд) залишає це клопотання без задоволення. У таких випадках після розгляду справи за наявності до того підстав суддя (суд) на виконання вимог ст. 278 КПК ( 1003-05 ) повідомляє своєю постановою (ухвалою) прокурора про вчинення злочину.
Перш за все варто звернути увагу на конституційно закріплене положення щодо забезпечення доведеності вини при здійсненні правосуддя, яке повинно бути в кожному випадку реалізовано в стадії судового розгляду справи[18]. За загальним правилом у визначених законом випадках суддя направляє справу на додаткове розслідування в разі необхідності погіршення становища підсудного чи притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб за клопотанням відповідних учасників процесу, а в усіх інших чи визначених законом випадках – за власною ініціативою чи за клопотанням учасників процесу[19].
Оскільки відомо, що одним із завдань кримінального судочинства є охорона прав та інтересів фізичних осіб, а Конституція України в ст. 3 закріпила, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, що утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов’язком держави[20]. Враховуючи ці положення, можна дійти висновку, що будь-які порушення прав і свобод людини, в тому числі й під час досудового розслідування, є недопустимими і повинні бути негайно усунуті. Оскільки в суді першої інстанції їх усунення не завжди є можливим, то інститут повернення справ на додаткове розслідування якраз і служить виконанню такого важливого завдання, оскільки відіграє велике значення в кримінальному процесі України і є необхідним для правильного вирішення кримінальних справ.
На думку В.Т. Маляренка, закріплення в КПК України права суду за власною ініціативою та у визначених законом випадках за клопотанням учасників процесу повертати справу для проведення додаткового розслідування свідчить про незнання або нерозуміння чи небажання розуміти того цивілізаційного шляху в кримінальному процесі, яким ідуть інші держави. Він наголошує, що суди при розгляді кримінальних справ постійно встановлюють факти фальсифікації слідчими доказів і процесуальних документів; у кожній третій справі про тяжкі й особливо тяжкі злочини обвинувачені скаржаться на застосування до них незаконних методів слідства, а незважаючи на те, що з 2001 р. законом істотно обмежено повноваження судів щодо забезпечення повноти розслідування обставин справи, вони нерідко вимушено і всупереч закону перебирають на себе функцію обвинувачення, оскільки прокурори не завжди спроможні якісно зробити це самотужки[21].
Ще однією підставою повернення справи на додаткове розслідування є наявність підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею КК ( 2341-14 ), якою передбачено відповідальність за більш тяжкий злочин, чи для пред'явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред’явлене, допускається тільки за клопотанням прокурора або потерпілого чи його представника. Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття кримінальної справи в частині обвинувачення особи у вчиненні більш тяжкого злочину чи про відмову в порушенні відповідної справи, як і постанова щодо обсягу обвинувачення, не є перешкодою для повернення справи на додаткове розслідування з цих підстав. Клопотання прокурора про повернення справи на додаткове розслідування із зазначених підстав може бути задоволене лише тоді, коли він відповідно до ст. 277 КПК ( 1003-05 ) не вправі змінити обвинувачення в суді.
Повернення судом справи на додаткове розслідування - це один із способів «розвалення» чи «розхитування» кримінальної справи, як кажуть в органах слідства та в судах, - «спустити її на гальмах»[22]. Тобто при поверненні певної кримінальної справи на додаткове розслідування інколи можна говорити не тільки про неповноту дослідження обставин справи чи якісь процесуальні проблеми, але й наявність інтересу окремих осіб в тому, щоб посіяти сумнів у допустимості окремих доказів та їх достатності, віддалити вирішення справи і таким чином пом'якшити сприйняття гостроти та небезпечності вчиненого як в суспільстві, так і судом, а за рахунок цього розраховувати на більш м'яке покарання або на уникнення відповідальності взагалі. Про це свідчить хоча б той факт, що абсолютна більшість справ, повернутих на додаткове розслідування, потім повертаються в суд, але через значний проміжок часу[23].
