Петра-I), що бережно беріг традиції старовини і самодержавства, як основи могутності і добробуту Росії.
У однім із перших своїх привселюдних виступів він проголосив: "Нехай же усі знають, що я, присвячуючи всі сили благу народному, буду охороняти початки самодержавства так само твердо і неухильно, як охороняв його мій покійний незабутній батько". Це були не тільки слова. "Початки самодержавства" Микола II відстоював твердо і неухильно: жодної істотної позиції за роки правління він не здавав аж до трагічного для долі Росії його зречення від престолу в 1917 році.
Офіційне святкування 300-річчя почалося зі служби в Казанським Соборі
Санкт-Петербурга. Ранком у день служби Невський проспект, по якому рухалися
царські карети, був битком набитий збудженим натовпом. Незважаючи на
шеренги содат, що стримували народ, натовп, несамовито репетуючи вітання,
прорвав кордони й оточив екіпажі імператора й імператриці. Собор був
набитий до відмови. Попереду знаходилися члени імператорського прізвища,
іноземні посли, міністри і депутати Думи. Наступні дні після служби в
Соборі були заповнені офіційними церемоніями. З усіх кінців імперії
прибували делегації в національних одягах, щоб піднести царю дари. На честь
монарха, його дружини і усіх великих князів Романових знать столиці дала
бал, на який були запрошені тисячі гостей. Царське подружжя відвідало
представлення опери Глинки "Життя за царя" ("Іван Сусанін"). Коли
з'явилися їх величства, весь зал підвівся й улаштував їм палку овацію.
У травні 1913 р. царська сім'я відправлялася в паломництво по
пам'ятним для династії місцям, щоб простежити шлях, пророблений Михайло
Романовим, із місця його народження до престолу.
У царській сім'ї ювілей знову воскресив віру в нерушимий зв'язок царя і народу і безмежної любові до помазаника Божія.
Здавалося б, усенародна підтримка царського режиму, виявлена в
ювілейні дні, повинна була зміцнити монархічний будуй. Але, насправді, і
Росія, і Європа вже стояли на краї фатальних змін. Колесо історії вже
готово було повернутися, накопив критичну масу. І воно повернулося,
вивільнюючи некеровану енергію мас, що накопичилася, що викликала
"землетрус". За п'ять років зазнали краху три європейські монархії, три
імператори або померли, або утекли у вигнання. Повалилися найстарші
династії Габсбургів, Гогенцолернів і Романових.
Чи міг хоч на мить уявити Микола II, що бачив у дні ювілею натовпи народу повні ентузіазму і поклоніння, що очікує його і його родину через 4 роки?
Царювання Миколи II співпало з початком бурхливого розвитку
капіталізму й одночасного росту революційного руху в Росії. Щоб зберегти
самодержавство і, головне, забезпечити подальший розвиток і процвітання
Росії, імператором були прийняті міри, що забезпечують зміцнення союзу з
буржуазним класом, що народжувався, і переведення країни на рейки
буржуазної монархії при зберіганні політичного всевладдя самодержавства:
заснована Державна Дума, проведена аграрна реформа.
Виникає питання: чому, незважаючи на досягнення в економічному розвитку країни, у Росії перемогли не реформаторські, а революційні сили, що призвели до падіння монархії?
Здається, що в такій величезній країні, досягнуті в результаті
економічних реформ успіхи, не могли відразу призвести до реального росту
добробуту всіх прошарків суспільства, особливо найбідніших. Невдоволення
трудящих мас вміло підхоплювалось екстремістськими лівими партіями, що
спочатку призвело до революційних подій 1905 року. Особливо стали
виявлятися кризові явища в товаристві з початком першої світової війни.
Росії просто не вистачило часу, щоб потиснути плоди економічних і
соціальних перетворень, початих на шляху переходу країни до конституційної
монархії або навіть до конституційної буржуазної республіки.
Цікаве глибоке трактування подій того часу, дана Уінстоном
Черчилем: "Ні до однієї країни доля не була так жорстока, як до Росії. Її
корабель пішов до дна, коли гавань була у виду. Вона вже перетерпіла бурю,
коли усе обрушилося. Всі жертви були вже принесені, уся робота завершена.
Розпач і зрада опанувала владою, коли задача була уже виконана. Довгі
відступи закінчилися, снарядний голод переможений; озброєння притікло
широким потоком; більш сильна, більш численна, краще постачена армія
сторожила величезний фронт; тилові збірні пункти були переповнені людьми.
Алексєєв керував армією і Колчак - флотом. Крім цього, ніяких важких дій
більше не було потрібно: удержувати, не проявляючи особою активності сили
супротивника, що слабшають, на своєму фронті; іншими словами - триматися;
от і усе, що стояло між Росією і плодами загальної перемоги. Цар був на
престолі; Російська імперія і російська армія трималися, фронт був
забезпечений і перемога явна"1.
Відповідно до поверхневої моди нашого часу царський лад прийнято трактувати як сліпу, що прогнила, ні на що не спроможну тиранію. Але розбір тридцятьох місяців війни з Австрією і Німеччиною повинний би виправити ці легковагі уявлення. Силу Російської імперії ми можемо виміряти по ударах, що вона пережила, по невичерпних силах, що вона розвила, і по відновленню сил, на які вона виявилася спроможна.
У управлінні державою, коли кояться великі події, вождь нації, хто
б він ні був, осуджується за невдачі і прославляється за успіхи. Чому
відмовляти Миколі II у цьому суворому іспиті? Тягар останніх рішень лежав
на ньому. На вершині, де події перевершують розуміння людини, де усе
несповедимо, давати відповіді припадало йому. Стрілкою компаса був він.
Воювати або не воювати? Наступати або відступати? Йти вправо або вліво?
Погодитися на демократизацію або триматися твердо? Піти або устояти? От
поле боїв Миколи II. Чому не віддати йому за це честь? Самовідданий порив
російських армій, що спас Париж у 1914 р.; подолання болісного
безснарядного відступу; повільне відновлення сил; брусиловські перемоги;
вступ Росії в кампанію 1917 р. непереможної, більш сильної, чим коли-
небудь,; хіба у всім цьому не було його частки? Незважаючи на помилки, той
будуй, яким він керував, котрому своїми особистими властивостями він
надавали життєву іскру, до цього моменту виграв війну для Росії.
"От його зараз сразят. Цар сходить із сцени. Його і всіх його
люблячих зраджують на страждання і смерть. Його зусилля применшують; його
пам'ять ганьблять. Зупинитеся і скажіть: а хто ж інший виявився придатним?
У людях талановитих і сміливих, людях честолюбних і гордих духом, відважних
і владних недоліку не було. Але ніхто не зумів відповісти на ті декілька
питань, від яких залежала життя і слава Росії. Тримаючи перемогу вже в
руках, вона пала на землю".
Важко не погодитися з цим глибоким аналізом і оцінкою особистості
російського царя. Більш 70-ти років правилом для казенних істориків і
літераторів у нашій країні була обов'язкова негативна оцінка особистості
Миколи II. Йому приписувалися всі принизливі характеристики: від
підступництва, політичної незначності і патологічної жорстокості до
алкоголізму, розпусти і морального розкладання. Історія розставила усе на
свої місця. Під променями її прожекторів усе життя Миколи II і його
політичних опонентів просвечена до найменших подробиць. І при цьому світлі
стало ясно, хто є хто.
Ілюструючи "підступництво" царя, радянські історики звичайно наводили приклад, як Микола II знімав деяких своїх міністрів безо всякого попередження. Сьогодні він міг милостиво розмовляти з міністром, а завтра надіслати йому відставку. Серйозний історичний аналіз показує, що цар ставив справу Російської держави вище окремих особистостей ( і навіть своїх родичів), і якщо, на його думку, міністр або сановник не справлявся зі справою, він прибирав його поза залежністю від старих заслуг.
У останні роки царювання імператор відчував кризу оточення (брак надійних, здібних людей, що розділяли його ідеї). Значна частина самих здібних державних діячів стояла на західницьких позиціях, а люди, на яких цар міг покластися, не завжди мали потрібні ділові якості. Звідси постійна зміна міністрів, що із легкої руки недругів приписували Распутіну.
Роль і значення Распутіна, ступінь його впливу на Миколу II були штучно роздуті лівими, що у такий спосіб хотіли довести політичну незначність царя. Не відповідали дійсності брудні натяки лівої преси об якихось особливих відношеннях Распутіна і цариця. Прихильність царського подружжя до Распутіну була пов'язана з невиліковною хворобою їхнього сина і спадкоємця престолу Олексія гемофілією - незвертеностю крові, при котрої будь-яка ранка могла призвести до смерті. Распутін, володіючи гіпнотичним даром, шляхом психологічного впливу умів швидко зупиняти кров у спадкоємця, чого не могли зробити кращі дипломовані доктора. Природно, що люблячи батьки були вдячні йому і намагалися тримати його поруч. Сьогодні вже ясно, що багато скандальних епізодів, пов'язані з Распутіним, були сфабриковані лівою пресою з метою дискредитації царя.
Звинувачуючи царя в жорстокості і безсердечності, звичайно призводять у приклад Ходинку, 9 січня 1905 року, страти часів першою росіянкою революції. Проте, документи свідчать, що цар не мав ніякого відношення ні до транедії Ходинки, ні до розстрілу 9 січня (Кривавій неділі). Він жахнувся, коли дізнався про цю біду. Недбайливі адміністратори, із вини яких відбулися події, були усунуті і покарані.
Смертні вироки при Миколі II провадилися, як правило, за збройний
напад за владу, що мала трагічний вихід, тобто за збройний бандитизм.
Усього по Росії за 1905-1908 р.м. по суді (включаючи військово-польові)
було менше чотирьох тисяч смертних вироків, переважно бойовикам-терористам.
Для порівняння, безсудні убивства представників старого державного
апарата, священнослужителів, громадян дворянського походження, інтелігенції
тільки за півроку ( із кінця 1917 до середини 1918 р.) віднесли життя
десятків тисяч чоловік. З другої половини 1918 року рахунок стратам пішов
на сотні тисяч, а згодом - на мільйони безневинних людей.
Алкоголізм і розпуста Миколи II такі ж безсоромні вигадки лівих,
як його підступництво і жорстокість. Усі, хто знав царя особисто,
відзначають, що він пив вино рідко і мало. Через усе життя імператор проніс
любов до однієї жінки, що стала матір'ю його п'ятьох дітей. Це була Аліса
Гессенська, німецька принцеса. Побачивши її якось, Микола II протягом 10
років пам'ятав про неї. І хоча батьки з політичних розумінь прочили йому в
дружини французьку принцесу Олену Орлеанську, він зумів відстояти свою
любов і навесні 1894 р. домогтися заручини з улюбленої. Аліса Гессенська,
що прийняла в Росії ім'я Олександри Федорівни, стала для імператора коханою
й інше до трагічного кінця їхніх днів.
Звичайно, не треба ідеалізувати особистість останнього імператора.
У нього, як і у всякої людини, були і позитивні і негативні риси.
Але головне обвинувачення, що йому намагаються винести від імені
історії - політична безвольність, у результаті якого в Росії наступив
розлад російської державності і крах самодержавної влади. Тут потрібно
погодитися з У.Черчіллем і деякими іншими об'єктивними істориками, що на
аналізі історичних матеріалів того часу вважають, що в Росії на початок
лютого 1917 р. була тільки один по справжньому видатний державний діяч, що
працював на перемогу у війні і процвітання країни, - це імператор Микола
II. Але він був просто відданий.
Інші політичні діячі більше думали не про Росію, а про свої
особисті і групові інтереси, що вони намагалися видавати за інтереси Росії.
У той час спасти країну від розвалу могла тільки ідея монархії. Вона була
заперечена цими політиками, і доля династії була вирішена.
Сучасники й історики, що обвинувачують Миколу II у політичній безвольності вважають, що будь на його місці інша людина, із більш сильною волею і характером, то історія Росії пішла б по іншому шляху. Може бути, але не варто забувати, що навіть монарх масштабу Петра I із його надлюдською енергією і геніальністю в конкретних умовах початку ХХ сторіччя навряд чи б досяг інших результатів. Адже Петро I жив і діяв в умовах середньовічного варварства, і його методи державного управління зовсім не підійшли б до суспільства з початками буржуазного парламентаризму.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
