Головнокомандування. Політичне положення ставало усе більш напруженим, країна втомилася від війни, опозиція росла з дня на день, але Микола II продовжував сподіватися на те, що незважаючи на все це, почуття патріотизму візьмуть верх. Він зберіг нерушиму віру в армію, він знав, що бойове спорядження, вислане з Франції й Англії, своєчасно приходило і що воно покращувало умови, у яких воювала армія. Він покладав великі надії на нові частини, створені в Росії протягом зими, і був переконаний, що російська армія могтиме приєднатися навесні до великого наступу союзників, що завдасть фатальний удар Німеччини і спасе Росію. Ще декілька тижнів і перемога буде забезпечена.
Але ледь він устиг покинути столицю, як перші ознаки хвилювання
почали виявлятися в робочих кварталах столиці. Заводи забастовали, і в такі
дні рух швидко виріс. Забастовало 200 тисяч чоловік. Населення Петрограда
піддавалося протягом зими великим позбавленням, тому що внаслідок браку
рухливого складу, перевезення продовольства і палива було сильно утруднена.
Натовпи робітників потребували хліба. Уряд не зумів ужити заходів для
заспокоєння шумування і лише дратував населення репресивними поліцейськими
мірами. Прибегли до утручання військової сили, але усе полки були на
фронті, і в Петрограді залишалися лише запасні частини, що навчалися,
сильно розкладені пропагандою, організованої лівими партіями в казармах,
незважаючи на нагляд. Відбулися випадки непокори наказам, і після трьох
днів слабкого опору війська перейшли на сторону революціонерів.
У Ставці спочатку не віддавали собі звіту про значення і масштаб
подій, що розгортаються в Петрограді, хоча 25 лютого імператор направив
послання командуючому Петроградським військовим округом генералу
С.С.Хабалову з вимогою: "Велю завтра ж припинити в столиці безладдя".
Війська відчинили вогонь по демонстрантах. Але було вже пізно. 27 лютого
місто майже все було у руках страйкуючих.
27 лютого, понеділок. (Щоденник Миколи II):" У Петрограді почалися
безладдя декілька днів тому тому; на жаль, у них стали брати участь і
війська. Огидне почуття бути так далеко й одержувати уривчасті негарні
звістки. Після обіду вирішив їхати в Царське Село пошвидче й о першій
годині попівночі перебрався у поїзд". У Думі ще в серпні 1915 року був
створений так називаний Прогресивний блок партій, що включив 236 членів
Думи з загальної кількості 442 членів. Блок сформулював умови для переходу
від самодержавства до конституційної монархії шляхом "безкровної"
парламентської революції. Тоді в 1915 р., натхнений тимчасовими успіхами на
фронті, цар відхилив умови блока і закрив засідання Думи. До лютого 1917 р.
обстановка в країні ще більш загострилася через невдачу на фронті, великих
втрат у людях і техніки, міністерської чехарди і т.п., що викликало широке
невдоволення самодержавством у значних містах і насамперед у Петрограді,
унаслідок чого Дума була вже готова зробити цю "безкровну" парламентську
революцію. Голова Думи М.В.Родзянко безупинно шле в Ставку тривожні
повідомлення, пред'являючи від імені Думи уряду всі нові наполегливі вимоги
про реорганізацію влади. Частина оточення царя радить йому піти на
поступки, давши згоду на створення Думою уряду, що буде підвласний не царю,
а Думі. З ним лише будуть погоджувати кандидатури міністрів. Не дочекавшись
позитивної відповіді Дума приступила до створення незалежного від царської
влади Уряду. Так здійснилася Лютнева революція 1917 року.
3. Останні дні династії Романових
28 лютого цар направив на Петроград із Могилева військові частини на чолі з генералом Н.И.Івановим для наведення порядку в столиці. У нічній бесіді з генералом Івановим змучений, бюрящийся за долю Росії і своєї родини, схвильований озлобленими вимогам Думи, що бунтує, цар висловив свої смутні і важкі міркування: "Я беріг не самодержавну владу, а Росію. Я не переконаний, що зміна форми правління дасть спокій і щастя народу"[1]. Так пояснив государ свої особисті уявлення Думі на створення незалежного уряду.
Військові частини генерала Іванова були затримані революційними
військами на шляху в Петроград. Не знаючи про провал місії генерала
Іванова, Микола II у ніч із 28 лютого на 1 березня теж вирішує виїхати зі
Ставки в Царське Село.
28 лютого, вівторок. (Щоденник Миколи II): "Ліг спати в трьох із
чвертю часу ранку, тому що довго говорив із Н.И.Івановим, що виїзджає в
Петроград із військами оселити порядок. Пішли з Могилева о п'ятій годині
ранку. Погода була морозна, сонячна. Вдень проїхали Смоленськ, Вязьму,
Ржев, Лихославль". 1 березня, середа. (Щоденник Миколи II): "Вночі
повернули зі станції Мала Вищера тому, тому що Любань і Тосно виявилися
зайнятими. Поїхали на Валдай, Дно і Псков, де зупинилися на ніч. Бачив
генерала Рузського. Гатчина і Луки теж виявилися зайнятими. Сором і
ганьба! Доїхати до Царського Села не вдалося. А думки і почуття увесь час
там. Як бідної Алікс повинне бути обтяжливо однієї переживати всі ці
події! Допоможи нам Господь!" 2 березен, четвер. (Щоденник Миколи II):
"Ранком прийшов Рузський і прочитав свою длинну розмову по апараті з
Родзянко. За його словами, положення в Петрограді таке, що тепер
міністерство з Думи ніби безсило що-небудь зробити, тому що з ним бореться
соціал-демократична партія в особі робочого комітету. Потрібно моє
зречення. Рузський передав цю розмову в Ставку, а Олексєєв - усім
Головнокомандуючим фронтів. До двох із половиною часів прийшли відповіді
від усіх. Суть та, що в ім'я порятунку Росії й утримання армії на фронті в
спокої потрібно зважитися на цей крок. Я погодився. З Ставки надіслали
проект Маніфесту. Ввечері з Петрограда прибули Гучков і Шульгін, із якими я
переговорив і передав їм підписаний і перероблений маніфест. О першій
годині попівночі поїхав із Пскова з важким почуттям пережитого. Навкруги
зрада і боягузливість, і обман!"[2]
Варто дати пояснення до приведених останніх записів із щоденника
Миколи II.
Після того, як царський поїзд був затриманий у Малих Вищерах, Государ
розпорядився направитися в Псков під захист штабу Північного Фронту.
Головнокомандуючий Північним Фронтом був генерал Н.В.Рузський. Генерал,
переговоривши з Петроградом і Ставкою в Могилеві, запропонував царю
спробувати локалізувати повстання в Петрограді шляхом угоди з Думою й
створення відповідального перед Думою Міністерства. Але цар відклав рішення
питання на ранок, усе ще сподіваясь на місію генерал Іванова. Він не знав,
що війська вийшли з повиновіння, і через три дні той був змушений
повернутися в Могилів.
Ранком 2 березня генерал Рузський доповів Миколі II, що місія генерала
Іванова не вдалася. Голова ДержДуми М.В.Родзянко через генерала Рузського
заявив по телеграфі, що зберігання династії Романових можливо за умови
передачи трону спадкоємцю Олексієві при регенстві молодшого брата Миколи II
- Михайла. Государ доручив генералу Рузському запросити по телеграфі думку
командуюючих фронтами. На питання про бажаність зречення Миколи II
позитивно відповіли усе (навіть дядька Миколи, великий князь Микола
Миколайович, що командує Кавказьким фронтом), за винятком командуючого
Чорноморським флотом адмірала А.В.Колчака, що від посилання телеграми
відмовився.
Зрадництво керівництва армії було для Миколи II важким ударом.
Генерал Рузський сказав імператору, що треба здаватися на милість
переможця, тому що вище командування, що стоїть на чолі війська, проти
імператора, і подальша боротьба буде марна.
Перед царем встала картина повної руйнації його влади і престижу, повна його відособленість, і в нього пропала усяка впевненість у підтримці з боку армії, якщо Глави її в декілька днів перейшли на сторону ворогів імператора.
Государ цю ніч із 1 на 2 березня довго не спав. Ранком він передав
генералу Рузському телеграму з повідомлення голови Думи про свій намір
зречення від престолу на користь сина Олексія. Самий він із сім'єю мав
намір як приватна особа мешкати в Криму або Ярославської губернії. Декілька
часів пізніше, він наказав покликати до себе у вагон професора С.П.Федорова
і сказав йому: -Сергій Петрович, відповісти мені відверто, хвороба Олексія
невиліковна?" Професор Федоров відповів: -Государ, наука говорить нам, що
ця хвороба невиліковна. Бувають, проте, випадки, коли особа, одержима нею,
досягає шанобливого віку. Але Олексій Миколайович, проте, буде залежати
завжди від усякого випадку. Государ смутно сказав: - Це саме те, що мені
говорила Государиня... Ну, якщо це так, якщо Олексій не може бути корисний
Батьківщині, як би я того бажав, то ми маємо право зберегти його при собі."
Рішення було їм прийнято, і ввечері 2 березня, коли приїхали з Петрограда
представник Тимчасового Керівництва А.И.Гучков - військові і Морські
міністри і член виконкому Думи В.В.Шульгін, він передав їм акт зречення.
Акт про зречення був видрукуваний і підписаний у 2-х примірниках.
Підпис царя був зроблений олівцем. Час, зазначений в Акті, - 15 часів,
відповідало не фактичному підписанню, а часу, коли Миколою II було прийняте
рішення про зречення. Після підписання Акта Микола II виїхав назад в
Ставку, щоб попрощатись з армією.
3 березен, п'ятниця. (Щоденник Миколи II): "Спав довго і міцно.
Прокинувся далеко за Двинськом. День стояв сонячний і морозний. Говорив
із своїми про вчорашній день. Читав багато про Юлія Цезаря. У 8.20 прибув
у Могилів. Всі чини штабу були на платформі. Прийняв Олексєєва у вагоні. У
9.30 перебрався у дім. Олексєєв прийшов з останніми звістками від
Родзянко. Надається, Миша (молодший брат царя) зрікся на користь виборів
через 6 місяців Установчого збору. Бог знає, хто його підказав підписати
таку гидоту! У Петрограді безладдя припинилися - аби так продовжувалося
далі"1.
Так, через 300 років і 4 роки після шістнадцятирічного хлопчика, що неохоче прийняв престол на прохання російського народу (Михайло I), його 39- літній нащадок, теж по імені Михайло II під тиском Тимчасові Уряду і Думи втратив його, пробувши на престолі 8 часів із 10 до 18 часів 3 березня 1917 року. Романовська династія припинила своє існування. Наступає останній акт драми.
8 березня 1917 р. колишній імператор після прощання з армією приймає рішення виїхати з Могилева і 9 березня прибуває в Царське Село. Ще до від'їзду з Могилева представник Думи в Ставці повідомив, що колишній імператор "повинний вважати себе як би заарештованим".
9 березня 1917 р., четвер. (Щоденник Миколи II):" Незабаром і
благополучно прибув у Царське Село - 11.30. Але боже, яка різниця, на
вулиці і навкруги палацу, усередині парку вартові, а усередині під'їзду
якісь прапорщики! Пішов наверх і там побачив Алікс і дорогих дітей. Вона
виглядала бадьорою і здоровою, а вони усе ще лежали хворі в темній кімнаті.
Але самопочуття в усіх гарне, крім Марії, у якої кір. Нещодавно почалася.
Погуляв із Долгоруковим і попрацював із ним у садку, тому що далі виходити
не можна! Після чаю розкладали речі"1.
З 9 березня по 14 серпня 1917 р. Микола Романов із сім'єю живе під арештом в Олександрівськом палаці Царського Села.
У Петрограді посилюється революційний рух, і Тимчасовий уряд,
побоюючись за життя царствених арештантів, вирішує перевести їх усередину
Росії. Після довгих дебатів визначають містом їхній поселення Тобольск.
Туди і перевозять сьома Романових. Їм дозволяють узяти з палацу необхідні
меблі, особисті речі, а також запропонувати обслуговуючому персоналу за
бажанням добровільно супроводжувати їх до місця нового розміщення і
подальшої служби.
Напередодні від'їзду приїхала глава Тимчасового Уряду А.Ф.Керенський і
привіз із собою брата колишнього імператора - Михайло Олександровича. Брати
бачаться і говорять востаннє - більше вони не зустрінуться (Михайло
Олександрович буде висланий у м.Перм, де в ніч на 13 червня 1918 р. він
убитий місцевою владою).
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
