3. Гуманітарна домінанта пов’язана з ідеєю захисту і реалізації прав людини. Вона суттєво впливає на механізм політичної влади, посилюючи особистісний вимір усіх соціополітичних реалій, засобів рішення соціальних проблем і досягнення політичних цілей. Дана ціннісна домінанта збагачує зміст традиційних політичних цінностей (напр., демократії, плюралізму, стабільності тощо). Зокрема, в безпеці особи увага концентрується на її людяному розумінні, а змістовне розуміння поширюється, завдяки врахуванню економічного, правового, психологічного, культурного й екологічного аспектів.
4. Екологічна домінанта особливо насичує політику в ХХ ст.; вона впливає на цілі та програми політичних партій і рухів, стає компонентом прогресивної, "рефлексивної” державної політики, лягає у підгрунтя глобальних світових екологічних рухів. Але слід враховувати, що зворотна сторона цієї ціннісної домінанти – це загроза технологічного регресу та екологічної стагнації, тому “спекуляція” та популізм на цій ідеї – неприпустимі; вона потребує фахової і сумлінної політичної уваги.
Політичні цінності характеризуються трьома ознаками: 1) реалізація їх можлива лише в ході спільних дій (зусиль) людей; 2)активний характер впливу на всі сторони і механізми державної влади; 3) мають безпосередній зв’язок із єдиним інтересом соціальної спільності.
Згідно засобів впливу і глибини включення до політичного буття, їх поділяють на дві групи: цінності – цілі та цінності – засоби.
Серед найбільш значних цінностей - цілей слід назвати: добробут; безпеку (правову, екологічну, техногенну, військову, інформаційну, економічну); порядок (державно-політичний, соціальний, правовий); прогрес (розвиток соціальний, технологічний, культурний); справедливість соціальна і моральна; рівність ( у можливостях, у правах, політична, соціальна); легітимність; легальність (законність); свобода.
Доцільно відмітити, що цінності – цілі мають значні відмінності у змістовному навантаженні в різних ідейно – політичних системах. Так, наприклад, інтерпретація “свободи” чи “рівності” в “лівих” ідеологіях (комунізму, “демосоціалізму”) принципово не співпадає з розумінням їх у неоліберальній чи неоконсервативній традиції.
Відомо, що неоконсерватизм значно зблизився наприкінці ХХ ст. із лібералізмом у розумінні деяких ціннісних пріоритетів, і цім чимало сприяв трансформації останнього в неолібералізм. Тепер їх ціннісні позиції щодо соціального прогресу, прав людини, її соціально-економічної активності та доктрини “відповідальної рефлексуючої держави” майже співпадають.
З іншого боку, вважається неподоланою суперечлива опозиція “свободи” і “рівності”. Ідеологи наголошують, що лібералізм захищає свободу на шкоду рівності, а соціалізм (комунізм)- відстоює рівність за рахунок свободи. Але ж сучасний соціалізм (демосоціалізм) і неолібералізм шукають можливості розв’язання цього протиріччя. Сучасний лібералізм будує рішення цієї проблеми, утворюючи нову теорію соціальної справедливості, яка прагне поєднати право і мораль. Соціалізм же кінця ХХ ст. рішення проблеми сполучення свободи і рівності бачить через реалізацію принципу громадської власності, тобто реальної рівності людей в їх праві на власність; “свободний розвиток кожної за ідеалами соціалізму, - є умовою свободного розвитку всіх”. Логіка цих ідейних та політико- практичних пошуків все більше зближує за принциповими позиціями неолібералів і соціал-демократію сучасності, що відкриває оптимістичні прогнози на майбутнє.
Цінності - засоби та їх політичне втілення виступає умовою реалізації тих чи інших фундаментальних ідеалів, що визначають характер політичного процесу.
До цінностей такого розряду відносять феномен влади, мир, війну, революцію, реформу, насильство і авторитет.
Політичні цінності не відповідали б своїй природі та призначенню, якщо б їх тлумачення та використання цілком не залежало від характеру тих політичних сил чи персон, що їх застосовують. Отже, головне розуміти, що саме в ціннісній системі координат люди обирають “канали” взаємодії з політичним середовищем, тут укладаються грунтовні постулати ідеологічних систем, і тут формуються найважливіші ознаки всіх типів політичних культур і субкультур.
Політичні цінності, як вже зазначалось, не вичерпуються лише духовно високими, позитивними категоріями. Доцільно розібратися в сутності деяких анти-цінностей в політиці, які, нажаль, є нерідким явищем.
Політичний і правовий нігілізм має відношення до таких анти-цінностей. Як не парадоксально, нігілізм діалектично сполучається з іншою анти-цінністю наївним політико–правовим ідеалізмом. Ці різновекторні за суттю і майже несумісні феномени досить “мирно” зживаються і разом утворюють тяжку картину політико-юридичної безкультурності, неуцтва і темряви.
Нігілізм як родове поняття відображає негативне відношення суб’єкта до певних цінностей, норм, поглядів, ідеалів. Це одна з форм соціальної поведінки та світосприйняття. Нігілізм – різноманітний, він може бути моральним, релігійним, ідеологічним, політичним і правовим. Загальною рисою всіх форм нігілізму є заперечення. Але нігілістичне заперечення не співпадає з діалектичним запереченням: останнє як закон діалектики обов’язково веде до утворення нової якості (форми) тощо; нігілістичне ж заперечення є нищівною позицією до будь-якого об’єкта. Крім того, тут акцентується не стільки факт заперечення, скільки його ступінь: інтенсивність, категоричність, безкомпромісність характеру самого заперечення.
Політичний і правовий нігілізм є різновидами соціального нігілізму. Політичний нігілізм не заперечує всю політику взагалі, а скоріше окремі її усталені форми та інститути (державність, плюралізм, ідеологію, політичну свідомість тощо). В силу цього нігілістична позиція в політиці веде до екстремізму, до неприйняття курсу реформ, до різних форм соціального протесту та принципового абсентеїзму; політичним нігілізмом були насичені анархістські програми та ідеї, сьогодні ж він виступає рисою політиків, що схильні до популізму, до вкрай радикальних методів політичної дії (як правого, так і лівого крила).
Правовий нігілізм полягає в загально-негативному, неповажному ставленні до права, у запереченні його верховенства, первинності закону та необхідності нормативного порядку.
Витоками і важливими чинниками розростання політико-правового є не тільки соціально-економічна криза, політична невлаштованість і громадські негаразди “транзитних” суспільств, але й деформації у політичній і правовій свідомості людей, їх неосвіченість у цій сфері, серйозні вади у слідчо-прокурорській та міліцейській практиці та, часто, безпорадність і “мнима незалежність” судів. Форма виявлення правового нігілізму такі: навмисні безпосередні порушення чинного законодавства; розповсюдження масового невиконання і недотримання юридичних приписів (норм) будь-якого характеру; зростання числа юридичних колізій, “війна законів”, тобто видання суперечливих чи взаємовиключних правових актів; навмисна підміна законності політичною, ідеологічною чи державно-прагматичною доцільністю; конфронтація представницької та виконавчої гілок влади на всіх рівнях; порушення конституційних прав і свобод людини, громадянина (особливо природних); національно-етнічний нігілізм, який на рівні правової політики дозволяє ущемлювати культурні потреби національних меншин; врешті, теоретичні форми нігілізму в правознавстві та політології виявляються у псевдо-наукових підходах – догматизму і вульгаризації наукових ідей, доктрин. Отже, як видно з цих форм – виявів, змістовні вирази нігілізму в праві та політиці надзвичайно близькі й по суті споріднені.
Ще один феномен, що підпитується політичною і юридичною неосвіченістю є політико-правовий ідеалізм як анти-ціннісна позиція. Він означає надзвичайну, необгрунтовану переоцінку інститутів політики і права через деформовану правосвідомість, дефіцит політико-правової культури чи належність до фанатично-ідеалістичної субкультури в політиці.
Із зовнішньої сторони правовий ідеалізм не є дуже помітним, але він є не менш шкідливим для держави і суспільства, та має деструктивні наслідки. Ідеалістична переоцінка права веде до його фетишизації, або волюнтаризму деяких правозастосовників у їх професійній діяльності; свою уседозволеність вони виправдовують незайманістю, “чистотою” і силою Права. А їх належність до його “легіонів” ніби-то надає неосяжних можливостей та прав на безпечну істину. Такі дії та позиції, зрозуміло, лише компрометують Право, винищують його соціально-ціннісну компоненту.
Правовий ідеалізм деяких юристів, депутатів народив у певної частини нашого суспільства “кризу довіри” щодо законодавства, чи ширше – конституційно-парламентських шляхів розв’язання застарілих і гострих нових проблем: ”найкращій закон нічого не вартий, якщо він практично не виконується” – саме так зіткаються правовий нігілізм з правовим ідеалізмом.
Правовим ідеалізмом страждають чимало відданих політиків, коли вони перетворюють на широкомасштабні та резонансні політичні кампанії програми дій по боротьбі з корупцією, злочинністю, чи возводять у головні цілі досить кризових держав негативне оновлення всього законодавства (конституції, законів, кодексів тощо) у “політично-ангажовані строки”.
Зовсім вже безпорадною виступає така ідеалістична політична утопія, як прагнення до утворення Раю на Землі політичними засобами. Така ідеалістична абсолютизація світу і технологій політики певним чином надає їм благородства і шляхетності; але реально – веде до відриву політичної надбудови від базисних відносин, від практичних подій, деформує політичні засоби, посилює популістські тенденції в політичному процесі, винищує варіативність політичних технологій, адже на користь будівництва цього “Раю” стає можливим пожертвувати конкретними завданнями поточної політики. Врешті, політичний ідеалізм може привести до вкрай несприйнятливих ірраціональних форм політико-ідеологічного фанатизму.
Невід’ємною частиною формування, фіксації та відтворення ідентичності будь-якої нації та держави як соціокультурної та політичної спільноти є національно-державні символи та ідеали. Вони виступають своєрідними елементами зв’язку в політичній культурі. Символ являє собою концентрований вираз основної ідеї, явища чи поняття, який заснований на його структурній схожості з цими останніми. Однією з форм символу є емблема, до якої видатний російський філософ О.Ф.Лосєв відносив і державну символіку. Окремим видом емблеми є герб, прапор та інші атрибути, які втілюють перш за все ідею національно-державної єдності та величності. Символи можна зображувати умовно-графічно (християнський хрест, серп та молот, нацистська свастика тощо), фігурами людей або іншими (Маріана у Франції, дядя Сем у США, ведмідь в Росії, страус в Австралії).
На поведінку людей часто значно більше впливають не стільки самі дії уряду, політичних партій та діячів, скільки пануюча у суспільстві система символіки, що орієнтує людей на конкретний тип соціальних відносин. Самі по собі символи, не пов’язані з реальністю, з центральною ідеєю, пануючою у суспільній свідомості, не можуть правильно пояснити істинні механізми та мотиви, які визначають та регулюють поведінку окремих індивідів та соціально-політичних угруповань. Часто різного роду символи створюються штучно, на основі неповного, упередженого трактування тих чи інших соціальних та суспільно-політичних процесів та явищ. І все ж таки загальна мова символіки свідчить про єдність політичної культури даного суспільства.
Як відмічав О. Шпенглер, єдність будь-якої культури базується на загальній мові її символіки. Кожний народ створює та шанує власні національно-державні символи. Вони будуються на традиції, в якій важливе місце посідає різного роду прапори, герби, інші атрибути самоідентифікації. Частина символів формується спонтанно в процесі життєдіяльності всіх або більшості членів національного співтовариства, а друга частина створюється і цілеспрямовано впроваджується елітами. Від моменту виникнення національної держави політичні лідери створювали та використовували національні символи для обгрунтування власного політичного курсу. Те ж саме можна сказати і про більшість держав сучасного світу.
