Форми співучасті
Курсова робота
по кримінальному праву
на тему: Форми співучасті
Київ – 1999
Зміст
Вступ 3
1. Поняття і ознаки співучасті 4
2. Форми співучасті 10
2.1. Проста співучасть 11
2.2. Складна співучасть 12
2.3. Форми співучасті за суб’єктивними ознаками 13
3. Питання відповідальності за співучасть 17
3.1. Відмінність співучасті від причепності до злочину 17
3.2. Відповідальність за вчинення злочину у співучасті 20
3.3. Спеціальні питання відповідальності за співучасть 23
Висновки 29
Список використанної літератури 30
Вступ
В кримінальній практиці досить часто трапляються випадки, коли в
одному злочині беруть участь дві або більше осіб, які діють узгоджено і
спрямовують свої зусилля на досягнення єдиного результату.
Об'єднання зусиль двох або більше осіб при вчиненні злочину підвищує
небезпечність самого злочину, полегшує його вчинення і приховування. Коли
діють дві або більше особи, то вони підтримують один одного, що, природно,
полегшує їм вчинення злочину, дає можливість з більшим успіхом
нейтралізувати опір жертви, втекти з місця події, приховати майно, здобуте
злочинним шляхом, тощо. Ось чому у деяких випадках навмисна спільна
кримінально-протиправна діяльність – співучасть – розглядається як
кваліфікуюча обставина, що тягне за собою більш тяжку кваліфікацію злочину,
або вважається обтяжуючою обставиною при призначенні покарання.
Головнішими принципами кримінального права встановлені
відповідальніть лише за наявності вини та особистий характер
відповідальності. Для того, щоб об’єктивно визначити, як і за що
відповідатимуть особи, які безпосередньо у здійсненні об'єктивних ознак
злочину не брали участі, і ті, що безпосередньо вчиняли злочин, яке
особисте покарання слід призначити кожній особі, до КК введений інститут
співучасті. Наприклад, як відповідатиме особа, яка підмовила іншу людину
вбити потерпілого або дала для цього зброю тощо? Адже ця особа
безпосередньо вбивство не вчиняла. Однак на підставі норм про співучасть ця
особа визнаватиметься підмовником або пособником вбивства і відповідатиме
поряд з виконавцем за вчинення даного злочину.
Норми КК, що регулюють поняття співучасті, форми співучасті,
відповідальність співучасників, утворюють самостійний інститут співучасті.
1. Поняття і ознаки співучасті
В уголовному праві співучастю називається навмисне спільне вчинення
злочину двома або більше особами. В ч. 1 ст. 19 КК говориться, що
співучастю визнається умисна спільна участь двох або більше осіб у вчиненні
злочину. Це формулювання вироблене внаслідок тривалих теоретичних
досліджень і у 1960 р. уперше було включено до чинного КК. Отже, співучасть
— це об'єднання, коли двоє або більше осіб вчиняють злочин спільно і
умисно.
Вчинення злочину в співучасті завжди значно перевищує суспільну
небезпеку аналогічного (тотожного) злочину, вчиненого однією особою.
Відносно групової злочинності чи злочину, вчиненого групою осіб, можна
визначити правило — чим більша злочинна група та чим міцніше вона
організована, тим більшу суспільну небезпеку вона утворює і тим більшої
кари вона заслуговує. Такий висновок грунтується на особливостях спільної
злочинної діяльності, яка забезпечує: а) більшу ефективність цієї
діяльності; б) більшу латентність (скритність) вчинюваних злочинів, в)
меншу небезпеку для злочинців бути відкритим і покараним.
В багатьох статтях Особливої частини КК співучасть визнається найбільш
небезпечною формою злочинної діяльності або виділяється в самостійний
кваліфікований склад злочину. Такі, наприклад, — бандитизм (ст. 69 КК),
масові безпорядки — (ст.71 КК), а також злочини, вчинені за попередньою
змовою групою осіб (ст. 81 — 84, 86, 862 КК).
У багатьох випадках вчинення злочину в співучасті визнається законом
(п. 2 ст. 41 КК) обставиною, що обтяжує відповідальність[1]. Слід мати на
увазі, що співучасть не утворює яких-небудь особливих інших підстав
відповідальності — підставою відповідальності тут є той же склад злочину,
але такий, що здійснюється у співучасті. Те, що норма про співучасть
розташована в Загальній частині КК, означає лише одне —ця норма
застосовується до будь-якого випадку вчинення злочину, передбаченого в
Особливій частині КК, але вчиненого у співучасті. Так, положення ст. 19 КК
застосовуються при вчиненні вбивств, грабежів, розбоїв, спекуляції,
розкрадання наркотиків, як і будь-якого іншого злочину. При розкритті
змісту співучасті слід встановлювати як об'єктивну, так і суб'єктивну
сторону, або, інакше кажучи, об'єктивні і суб'єктивні ознаки цієї форми
злочину.
Об'єктивні ознаки цієї співучасті виражені в законі словами — злочин
вчинено двома або більше особами спільно.
Об'єктивні ознаки співучасті полягають у тому, що:
1) співучасть є тільки там, де у злочині беруть участь хоча б двоє
осіб (законодавець називає мінімальну кількість учасників злочину, хоча їх
може бути і більше). Причому кожна з цих осіб повинна бути наділена
ознаками суб'єкта злочину, тобто бути особою осудною і досягти віку
кримінальної відповідальності. Співучасті немає, там, де діюча особа не має
властивостей суб'єкта (малолітній, неосудний). При використанні допомоги
неповнолітнього при вчинені злочину хоча б іще не досягнувшого віку
уголовної відповідальності, може виникнути співучасть, якщо ця особа уже
спроможна надати значної допомоги. Так, Пленум Верховного суду України в
постанові від 27 березня 1992 р. «Про судову практику у справах гро
згвалтування та інші статеві злочини» зазначив, що дії учасника
згвалтування підлягають кваліфікації за ч. 3 ст. 117 Кримінального кодексу
як вчинення групового згвалтування і в тому разі, коли інші учасники
злочину через неосудність, недосягнення віку, з якого настає уголовна
відповідальність, або інших передбачених законом підстав не були притягнуті
до уголовної відповідальності[2] ;
2) співучасть — це діяльність спільна. Спільність як об'єктивна ознака
співучасті включає до себе такі три моменти:
а) злочин здійснюється спільними зусиллями усіх співучасників. Роль,
функції кожного з співучасників можуть різнитися, але при цьому злочин — це
наслідок загальної, спільної діяльності усіх співучасників, кожний з них
зробив у вчинення злочину свій внесок;
б) наслідки, які досягаються в результаті вчинення злочину, є єдиними,
неподільними, спільними для усіх співучасників. За ці наслідки
відповідальність несуть усі співучасники, незалежно від тієї ролі, яку
кожний з них виконував у злочині. Якщо троє осіб вчинили вбивство, то кожна
з них повинна нести відповідальність за ціле вбивство, а не за 1/3
вбивства, хоча вона безпосередньо і не вбивала жертву. Тому особа, яка
підкупила вбивцю, так само як і особа, яка дала для цього зброю,
відповідають за вбивство, вчинене виконавцем. Обсяг відповідальності
кожного співучасника і визначається в принципі тим, що вчинив виконавець
злочину;
в) між діями співучасників і тим злочином, який вчинив виконавець, має
місце причинний зв'язок, причому опосередкований, бо спільний результат
досягається лише шляхом свідомої діяльності виконавця. Діяльність кожного
співучасника повинна у часі передувати тому злочину, який вчиняє
виконавець, вона створює для виконавця реальну можливість вчинити даний
злочин. Виконавець же перетворює цю можливість у дійсність, спричиняючи
необхідний наслідок. Дійсно, той, хто підмовив особу вбити потерпілого, і
той, хто дав для цього зброю, тим самим створили для вбивці реальну
можливість вчинити задумане. Однак перетворення цієї можливості у дійсність
залежить від дій виконавця. Тому саме причинний зв'язок тут носить
опосередкований характер. Якщо такий причинний зв'язок відсутній, то немає
такої об'єктивної ознаки співучасті, як спільність, а отже, немає і
співучасті.
Суб'єктивні ознаки співучасті — це умисна спільна участь у вчиненні
злочину. В законі суб'єктивна сторона співучасті у злочині виражена такими
словами — злочин вчиняється умисно і спільно. Лише за наявності умислу
співучасник підлягає відповідальності не тільки за дії, які він сам вчинив,
але й за результат дій усіх інших співучасників. Умисний характер
співучасті передбачає також усвідомлення співучасниками того, що їхніми
спільними злочинними діями або за допомогою таких вчиняється один і той
самий злочин. Поза цим положенням кожен із тих, хто бере участь у злочині,
вчиняє самостійний злочин і відповідає в межах діяння, вчиненого ним
особисто[3]. З цього випливає, що:
а) співучасть можлива лише в умисних злочинах;
б) усі особи, які беруть участь у злочині (усі співучасники), діють
умисно.
Ці ознаки потребують певної конкретизації. Насамперед із закону
випливає однозначний висновок: співучасть у злочинах, що вчиняються з
необережності, неможлива. Питання про співучасть в необережних злочинах
порушувалося в науці досить давно. Так, ще у минулому столітті деякі
криміналісти відстоювали можливість співучасті в необережних злочинах. У
радянський період відомий вчений А. Н.Трайнін доводив наявність співучасті
в необережних злочинах. Таку точку зору висловлюють і зараз, зокрема в
Україні. Пожвавлення дискусії з цього питання викликане значним зростанням
необережної злочинності, особливо в сфері «людина – машина», наприклад, на
авто-мототранспорті. Усе частіше доводиться стикатися з випадками
необережного співзаподіяння. Наприклад, водії автомашин, що їдуть по шосе з
порушенням правил дорожнього руху, весь час обгоняють один одного,
внаслідок чого на одному з обгонів відбувається зіткнення машин і одержують
травми пасажири, які в них їхали. В цьому випадку винні діють з
необережності, спільно заподіюючи небезпечні наслідки. Однак такі спільні
дії не можна визнати співучастю через те, що тут відсутнє об'єднання
злочинної волі діючих осіб. У таких випадках кожний із співзаподіювачів
несе відповідальність за свої дії самостійно.
При співучасті не тільки злочин має бути умисним, а й усі співучасники
