Отже, із закону випливає, що наявність заздалегідь даної обіцянки або
її відсутність дає можливість дати різну юридичну оцінку переховуванню і
попуску. Що ж стосується неповідомлення про злочин, то незалежно від того,
було чи не було воно заздалегідь обіцяним, воно не може утворювати собою
співучасть у злочині і завжди розглядається лише як діяльність причетна.
Вирішення питання, чи є дії особи співучастю у злочині, чи причетністю
до нього, дуже важливе. Співучасть може мати місце як на стадії попередньої
злочинної діяльності, так і в процесі вчинення закінченого злочину
виконавцем. Якщо ж злочин вже закінчено, будь-які наступні дії осіб —
заздалегідь не обіцяні ними — співучастю у цьому злочині за кримінальним
правом України визнаватись не можуть. Це положення закріплене, зокрема, в
ст. 20, згідно з якою заздалегідь не обіцяне переховування злочинів не є
співучастю, а належить до злочинів особливого роду. На підставі цього можна
не тільки обмежити коло дій, які утворюють співучасть, але й визначити
різницю між співучастю у злочині, з одного боку, і так званою причетністю
до злочину у формі переховування, недонесення та потурання — з іншого[12].
3.2. Відповідальність за вчинення злочину у співучасті
Уголовна відповідальність співучасників має загальні підстави —
наявність в діях кожного співучасника складу злочину (ч.1 ст.3 КК).
Склад злочину в діях кожного співучасника складається із ознак, що
характеризують діяльність кожного співучасника, і ознак того складу
злочину, учасником вчинення якого вони були. Дії співучасників
кваліфікуються з застосуванням ст.19 КК. Наприклад, співучасть у вбивстві
кваліфікується за ст.19 і ст. 94 КК.
Тобто відсутність деяких ознак складу злочину, що передбачає
відповідальність за вбивство (адже, наприклад, пособник потерпілого не
вбивав, безпосередньо не чинив дій, які призвели до настання смерті),
доповнюється ознаками статті, яка передбачає відповідальність за співучасть
у злочині (ст.19). Пленум Верховного суду України зокрема вказав, що якщо
особа при вчиненні одних злочинів була виконавцем, а при інших —
організатором, підмовником чи пособником, останні злочини повинні
отримувати окрему кваліфікацію з посиланням на відповідну частину ст.19 КК
України[13].
У складній співучасті відповідальність інших співучасників
(організаторів, підмовників і пособників залежить від відповідальності
виконавця злочину (так звана акцесорність відповідальності співучасників,
тобто залежність). Коли щодо виконавця певних дій відмовлено в притягненні
до уголовної відповідальності через відсутність складу злочину, то
співучасник цих дій також звільняється від уголовної відповідальності з
цієї ж підстави[14].
Деякі види спільної злочинної діяльності описані в Особливій частині
КК як окремі конкретні злочини (окремі різновиди таких злочинів), і це
означає, що при кваліфікації такої спільної злочинної діяльності положення
Загальної частини про співучасть, як правило, не застосовуються. Так, норми
закону про співучасть (ст. 19) не поширюються на осіб, що вчинили дії
організаційного, підмовницького чи пособницького характеру,
відповідальність за які передбачена, зокрема, статтями 69, 169, 1876, 208.
Норми про співучасть не застосовуються і в тих випадках, коли спільна
участь кількох осіб у вчиненні злочину, передбаченого Особливою частиною
Кодексу, надає такому злочину кваліфікованого виду. Наприклад, розкрадання
чужого майна, яке було вчинене за попереднім зговором групою осіб (ч. 2
статей 81—83, 86, 862, 140—144) визнається кваліфікованим видом
розкрадання. Ці та інші злочини (ч. 2 ст. 154, ч. 2 ст. 168, ч. 2 ст. 2172
тощо), якщо вони були вчинені за попереднім зговором групою осіб
(співвиконавство), кваліфікуються за відповідними статтями Особливої
частини без застосування ст. 19 КК.[15]
Відповідальність співучасників містить в собі питання про кваліфікацію
дій співучасників і про їх покарання.
Відповідальність співучасників, які діють в організованій групі або
злочинній організації, вирішується таким чином:
а) організатор злочину несе відповідальність за усі злочини, вчинені
будь-яким співучасником цієї групи за умови, якщо вони (ці злочини)
охоплювалися умислом організатора;
б) решта співучасників (учасників групи) несуть відповідальність за ті
злочини, в підготовці або у вчиненні яких вони брали участь;
в) дії усіх цих співучасників кваліфікуються за тією статтею Особливої
частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинення даного злочину
злочинною організацією або організованою. Тобто, особливість уголовної
відповідальності співучасників за організовану злочинну діяльність полягає
в тому, що створення такої групи (організації) містить в діях співучасників
закінчений злочин (ст. 69, 691 та ст. 1876 КК). Але учасники злочинної
організації несуть уголовну відповідальність лише за ті злочини, в яких
вони особисто брали участь. Ті особи, які не брали безпосередньої участі в
якомусь окремому злочині, підлягають відповідальності лише за членство в
цій групі (організації).
При простій співучасті, тобто при співвиконавстві, усі співучасники
несуть відповідальність за тією статтею Особливої частини КК, яка
передбачає вчинений ними злочин.
При співучасті з розподілом ролей питання про відповідальність
вирішується таким чином:
а) виконавець (співвиконавці) відповідають затією статтею Особливої
частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений ними злочин;
б) решта співучасників (організатори, підмовники, пособники)
відповідають за злочин, який вчинив виконавець (співвиконавець);
в) у зв'язку з цим дії усіх співучасників, за винятком виконавця
(співвиконавців), кваліфікуються за тією статтею Особливої частини КК, за
якою кваліфіковані дії виконавця, але з обов'язковим посиланням на
відповідну частину ст. 19 КК.
Отже, кваліфікація діяння співучасників у принципі завжди визначається
діями виконавця, за винятком деяких випадків, про що буде сказано нижче.
При вирішенні питання про відповідальність співучасників слід
враховувати обставини, що посилюють або пом'якшують відповідальність, але
характеризують лише особу співучасника, навіть якщо решта співучасників
знали про їх наявність. Вони можуть бути поставлені за вину лише тому
співучаснику, на боці якого вони є. Інакше кажучи, «особисті» обставини
(наприклад, повторність, рецидив) не можуть впливати на відповідальність
інших співучасників.
Згідно з ч. 7 ст. 19 КК, крім усіх інших обставин, суд, призначаючи
покарання співучасникам, повинен обов'язково враховувати характер і ступінь
участі особи в злочині.
Характер участі — це та роль, яку виконує співучасник у злочині (чи
був він співвиконавцем або підмовником, чи поєднував він в одній особі
кілька ролей тощо).
Ступінь участі — це ступінь інтенсивності, вираженості тієї чи іншої
ролі при вчиненні злочину. Інтенсивність тієї чи іншої ролі може бути
різного ступеня і цю обставину має ураховувати суд, визначаючи конкретну
міру покарання співучаснику. Так, можна бути активним посібником, а можна
сприяти вчиненню злочину під впливом погроз, шантажу, примусу. Очевидно, що
ступінь участі цих посібників у злочині різний, що й повинен ураховувати
суд[16].
3.3. Спеціальні питання відповідальності за співучасть
Крім розглянутих загальних виникає й низка так званих спеціальних
питань відповідальності за співучасть. До них відносяться:
1) Посередня винність (або посереднє заподіяння чи посереднє
виконання). Має місце там, де фактичним (так би мовити, фізичним)
виконавцем злочину виступає особа, яка не підлягає кримінальній
відповідальності внаслідок неосудності або недосягнення віку кримінальної
відповідальності.
В таких ситуаціях особа, яка фактично вчиняє злочин, не несе
кримінальної відповідальності внаслідок її неосудності або недосягнення
певного віку. Відсутня в таких випадках і співучасть у злочині. Так званий
підмовник або посібник чи організатор, тобто особи, які використовують
неосудного або особу, яка не досягла віку кримінальної відповідальності,
розглядаються як виконавці вчиненого злочину. Тут особа, яка фактично
вчинила злочин (тобто неосудний або малолітній), виступає своєрідним
знаряддям чи засобом вчинення злочину.
2) Співучасть у злочинах з спеціальним суб'єктом. Такі злочини
характерні тим, що їх можуть вчинити лише особи, наділені ознаками
спеціального суб'єкта. У Загальній частині КК питання відповідальності
спеціяльного суб’єкта не вирішена, вона передбачена лише щодо військових
злочинів. Так, в ч. 3 ст. 231 КК зазначається, що співучасть у військових
злочинах осіб, не згаданих в цій статті (тобто не військовослужбовців),
тягне відповідальність за відповідними статтями цієї глави, тобто глави
Особливої частини КК про військові злочини.
Теорія і практика поширюють це положення й на інші злочини з
спеціальним суб'єктом, вважаючи, що особи, які не є спеціальними
суб'єктами, можуть виступати як співучасники злочинів з таким суб'єктом.
Виконавцем цих злочинів може бути тільки спеціальний суб'єкт. А
організатором, підмовником, посібником можуть бути й інші особи, не
наділені ознаками спеціального суб'єкта. Щоправда, іноді об'єктивна сторона
таких злочинів описується в законі (диспозиції) так, що вона не виключає як
співвиконавців (субсидіарних суб'єктів) і осіб, які не є спеціальними
суб'єктами. Наприклад, при згвалтуванні співвиконавцем цього злочину може
бути і особа жіночої статі. Це прямо випливає з характеру об'єктивної
сторони цього злочину — вона полягає не тільки в статевих зносинах, а й у
застосуванні насильства чи погроз до потерпілої. З цих положень можна
сформулювати кілька висновків:
а) суб'єктом злочину з спеціальним суб'єктом може бути лише особа,
якій властиві ознаки спеціального суб'єкта (наприклад, суб'єкт одержання
хабара — це тільки службова особа, ознаки якої описані в ст. 164 КК);
б) що виконавцем злочину з спеціальним суб'єктом може бути тільки цей
спеціальний суб'єкт;
в) спираючись на положення ч. 3 ст. 231 КК, з якої визнається
можливість співучасті у військових злочинах осіб, які не є їх суб'єктами,
