Прийомні батьки є законними представниками прийомних дітей і діють без спеціальних на те повноважень як опікуни або піклувальники.
Прийомні діти - діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, влаштовані на виховання та спільне проживання до прийомної сім'ї. На їх влаштування до прийомної сім'ї потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити. Прийомні діти проживають і виховуються у прийомній сім'ї до досягнення 18-річного віку, а в разі навчання у професійно-технічних, вищих навчальних закладах I-IV рівнів акредитації - до його закінчення. За ними зберігається право на аліменти, пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, які вони мали до влаштування до прийомної сім'ї. Прийомні діти мають право підтримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами, крім випадків, коли це може завдати шкоди їхньому життю, здоров'ю та моральному вихованню.
Дитячий будинок сімейного типу - окрема сім'я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, для забезпечення сімейним вихованням та спільного проживання не менш як п'яти дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
Батьки-вихователі - подружжя або окрема особа, що не перебуває у шлюбі, які взяли дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, для виховання та спільного проживання. Батьки-вихователі несуть обов'язки по вихованню та розвитку дітей нарівні з рідними батьками, вони є законними представниками дітей і діють без спеціальних на те повноважень як опікуни або піклувальники.
Батькам-вихователям для потреб дитячого будинку сімейного типу позачергово надається обладнаний індивідуальний житловий будинок або багатокімнатна квартира за нормами, встановленими законодавством.
Вихованцями дитячого будинку сімейного типу є діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування.
На влаштування дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування, до дитячого будинку сімейного типу потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити. Вихованці проживають і виховуються у дитячому будинку сімейного типу до досягнення 18-річного віку, а в разі продовження навчання у професійно-технічному, вищому навчальному закладі I-IV рівнів акредитації - до його закінчення. За ними зберігається право на аліменти, пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, які вони мали до влаштування до дитячого будинку сімейного типу. Вихованці мають право підтримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами, крім випадків, коли це може завдати шкоди їхньому життю, здоров'ю та моральному вихованню.
Рішення про створення дитячого будинку сімейного типу приймається районною, районною в містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, виконавчим комітетом міської (міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення) ради в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Між батьками-вихователями та органом, який прийняв рішення про створення дитячого будинку сімейного типу, на основі типового договору укладається договір про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу. Цей орган зобов'язаний контролювати виконання батьками-вихователями своїх обов'язків щодо виховання та утримання дітей.
Положення про дитячий будинок сімейного типу і типовий договір про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу затверджуються Кабінетом Міністрів України.
ЛЕКЦІЯ 9. ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО. ЖИТЛОВЕ ПРАВО
9.1. Загальна характеристика земельного права. Земельний кодекс України
Земельне право як галузь права — це система юридичних норм, які регулюють відносини з використання та охорони земель як природного об’єкта, умови і засобу виробництва з метою організації і раціонального, використання та охорони, охорони прав та законних інтересів суб'єктів земельних відносин.
Метод земельного права (сукупність засобів і способів впливу правових норм на учасників земельних відносин) складається із встановлених земельно-правовими нормами прав та обов'язків учасників земельних правовідносин і застосовування до них заходів державного примусу при невиконанні ними правових норм. Для сучасного земельного права характерним є поєднання імперативного і диспозитивного методів правового регулювання.
Імперативний метод полягає у встановленні державою обов'язкових для виконання приписів і заборон та заходів юридичної відповідальності за їх невиконання. Сьогодні імперативні способи регулювання земельних відносин застосовуються в основному до відносин, які складаються у сфері державного управління землями (ведення державного земельного кадастру, землеустрою, моніторингу земель і т.п.).
У сучасний період на зміну імперативному методу все більше приходить диспозитивний метод регулювання земельних відносин, який передбачає можливість учасників земельних відносин самостійно визначати модель своєї поведінки, але в межах, визначених законом.
Для земельного права останніх років став характерним і метод екологізації, який виражається в закріпленні вимог щодо покращення екологічної ситуації, екологічних принципів використання земель, захисту їх від негативних впливів виробничої та іншої діяльності.
Принципи земельного права – це нормативно-керівні засади регулювання усіх видів земельних відносин, а також реалізації земельно-правових норм. Принципи земельного права зафіксовані в ст. 5 Земельного кодексу, до яких відносяться:
· поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;
· забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;
· невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження землею;
· забезпечення раціонального використання та охорони земель забезпечення гарантій прав на землю;
· пріоритету вимог екологічної безпеки.
В нормах земельного законодавства закріплені й інші принципи, до яких можна віднести:
· принцип пріоритету сільськогосподарського землевикористания;
· використання земель за цільовим призначенням;
· платності землевикористання;
· державного контролю за дотриманням земельного законодавства та ін. Норми земельного права містяться у джерелах земельного права - нормативно-правових актах, що включають норми, які регулюють земельні суспільні відносини. За своєю юридичною силою джерела земельного права поділяються на закони і підзаконні нормативно-правові акти.
Серед законів, які регулюють відносини, особливе місце належить Конституції України. Вона має найвищу юридичну силу і є джерелом усіх галузей права України, в тому числі і земельного. У Конституції врегульовані лише найважливіші земельні відносини, зокрема, щодо власності на землю. Так, у ст. 13 зазначено, що земля та інші природні ресурси є об'єктами права власності українського народу; ст. 14 закріплює, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою.
До інших законів - джерел земельного права можна віднести Земельний кодекс України, Закони України "Про оренду землі", "Про плату за землю", "Про природно-заповідний фонд України" та інші.
Ядром усієї системи джерел земельного права є Земельний кодекс України, який був прийнятий 25 жовтня 2001 року. Він є нормативно-правовим актом кодифікованого характеру, основою розвитку всього земельного законодавства України. Він конкретизує положення Конституції України щодо регулювання земельних відносин, визначає основний зміст практично усіх інститутів земельного права. Земельний кодекс починається із загальних положень, які визначають завдання та принципи земельного законодавства. Детально визначено в кодексі:
· повноваження Верховної Ради України в галузі земельних відносин;
· органів місцевого самоврядування;
· виконавчої влади в галузі земельних відносин.
Кодексом закріплено основи правового режиму всіх категорій земель, порядок державного управління в галузі використання та охорони земельних ресурсів, врегульовано порядок виникнення, реалізації та припинення права власності та інших прав на землю.
9.2. Види земель та їх правовий режим
Усі землі, які знаходяться в межах України, складають її земельний фонд, який передбачає наявність загального правового режиму усіх земель незалежно від форми власності на землю та її цільового призначення. Разом з тим, існують і істотні відмінності між землями, що зумовлено різними способами їх використання, різним цільовим призначенням, особливостями правової охорони і т. Ін. За даними та іншими критеріями землі можуть поділятися на окремі види. Залежно від виконуваних функцій, землі поділяються на використовувані та невикористовувані. Використовувані, у свою чергу, поділяються на землі, що використовуються як просторова база для розміщення різних об'єктів виробничого, невиробничого та іншого призначення, як засіб виробництва у сільському господарстві, а також землі, які виконують природно-заповідні, рекреаційні, оздоровчі функції.
Важливе правове значення має поділ земель за основним цільовим призначенням на категорії.
Категорія земель - це частина земельного фонду України, яка характеризується основним цільовим призначенням та особливостями правового режиму.
Основні категорії земель:
· землі лісового фонду;
· землі водного фонду;
· землі оздоровчого призначення;
· землі рекреаційного призначення;
· землі історико-культурного призначення;
· землі сільськогосподарського призначення;
· землі житлової та громадської забудови;
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46
