Драгоманов вважав, що державна влада повинна враховувати той факт, що кожний індивід та кожна нація має право на самовизначення. Він писав:
«Метою людства, на відміну від завдань сучасних держав, є стан, коли більші й менші суспільні утворення будуть об'єднані заради співпраці та допомоги. Ця ідея називається анархізмом, тобто власною свободою кожного індивіда, і вільним співробітництвом людини та групи». .[№ 9, с. 48]
Драгоманов пояснював термін «анархізм», як він був уперше вжитий П'єром-Жозефом Прудоном всупереч теоріям централізованого уряду: «Прудон вказує, що синонімом слова анархія є англійське слово self-government, самоврядування. У своєму практичному використанні теорія анархізму веде до федералізму». Автономія була шляхом істинного федералізму, бо вела до незалежності загальної свободи від впливу влади. Для теоретика, який починав із незаперечної свободи індивіда та відмовлявся від авторитарності, була природною концепція федералізму, яка сприймалася як потрібна для соціальної організації. Рівноправні індивіди могли б об'єднуватися в групи, асоціації та комуни, які співробітничали б з більшими соціальними інститутами й таким чином запобігали б подрібненню суспільства. Драгоманов вірив, що федералізм має дві головні переваги: по-перше, допомагає судам і адміністративній владі бути ближче до населення, а також полегшує освітню діяльність; по-друге, адміністративні функції держави спрямовуються на інтереси людей. Драгоманов обґрунтовував свої погляди порівнянням соціально-політичного життя існуючих держав: централізованих федеральних країн — Швейцарії та Сполучених Штатів Америки.
Більш того, Драгоманов був першим українським громадським діячем, який чітко наголосив на правах українського народу за умов федерально організованого ладу. Він перший виступив на захист федералізму безпосередньо в Україні, тоді як Кирило-Мефодіївське братство розробило лише загальну програму федерального устрою. Всі ці погляди досить чітко розвинуті в праці Драгоманова «Проект Конституції Вільного Союзу українського суспільства», надрукованій у 1884 році. Основна ідея Вільного Союзу полягала у формуванні на території України (у межах Російської імперії) такої організації, яка боролася б за політичні та національні свободи. Другий аспект Вільного Союзу передбачав обов'язкове визнання української мови в особистому та публічному житті. Драгоманов запропонував також офіційні статути для регулювання відносин між місцевими органами влади й центральним державним апаратом. У своєму листі 1889 року до Джорджа Кенана Драгоманов зауважує, що сподівання на можливість запровадження американізованого федералізму в Російській імперії є наївними. Хоча федералізм мав опонентів серед консерваторів і революціонерів, однак сама ідея російської децентралізації і, відповідно, місцеве самоврядування у вигляді провінційних них земств (повітів та областей) була дуже популярною, особливо серед прихильників інституту земств. Драгоманов вважав форму місцевого самоврядування, тобто місцевого уряду, кориснішою для Росії, ніж звичайний федералізм. Він визначав свою позицію як «поміркований жирондист-американіст».
Драгоманов не підтримував войовничої політичної боротьби заради досягнення федеральних цілей. Український народ перебував не в тому становищі, коли він зміг би захиститися від імперіалістичних планів Великоросії або від тенденцій приєднання, популярних серед поляків. Хоча він підтримував прагнення польського народу до незалежності, проте з обережністю сприймав ставлення польських націоналістів до українців, особливо після невдалого повстання поляків проти російського правління в 1863 році. Драгоманов знав, що мрією польських націоналістів було відновлення незалежності Польщі в межах 1772 року, яка включала українську територію Російської імперії, а також землі, втрачені на користь Австрії й Прусії.
Богдан Кістяківський став переконаним «драгоманівцем». Натхнений федеральними й демократичними ідеями Драгоманова, він прийняв войовничість свого попередника в питанні пригноблення неросійських національностей. Про це він пише 1892 року, цитуючи коментар Драгоманова: «Дивлячись на історію всіх цивілізованих націй, ми повинні дійти висновку, що система примусової національності є тим самим унікальним феноменом соціального життя, як і система примусової релігії».[№ 3, с. 35]
2. Неокантіанство та Кістяківський
Для нас гасло «Назад до Канта!» означає, перш за все, «повернення до серйозної філософської освіти». Така освіта відсутня в нашу епоху, коли люди зачарувалися позитивізмом, і тому вкрай необхідно її відновити... Тільки широка філософська освіта допоможе нам правильно з'ясувати суть науки та її межі; саме вона може врятувати нас від згубного догматизму, який утримує думку в лещатах архаїчних формул та схем.
Павло Новгородцев
З 40-х років минулого століття до Революції 1917 року, захист свободи та гідності особистості був провідною темою російських етичних і соціальних теорій. Відомі російські теоретики намагалися винайти інтелектуальну модель, яка сприяла б розвитку й захисту індивідуальних прав і свобод. Такі захисники прав, як Джон Локк, Джон Стюарт Мілль і Монтеск'є, в Західній Європі та Англії були справжніми реформаторами існуючого соціального та політичного устрою, тоді як у Росії інтелектуали — захисники індивідуальних прав — протистояли насамперед свавільній автократії царату й часто ставали радикальними прихильниками знищення самого уряду. Ідея прав була в центрі уваги найрізноманітніших діячів — від політичних консерваторів до лібералів, від радикалів до перших російських марксистів, від індивідуалістів-ніцшеанців до прихильників кантіансько орієнтованої індивідуалістичної етики. Серед найвідоміших захисників ідеї прав можна назвати ліберального теоретика права Бориса Миколайовича Чичеріна (1828-1904) і тих, хто перебував під впливом Канта: етичного індивідуаліста Миколу Івановича Кареєва (1850-1931), неоідеаліста, захисника природного права Павла Новгородцева (1866-1924) та колишніх марксистів — Богдана Кістяківського, Петра Струве й Миколу Бердяєва.[№ 9, с. 80]
Богдан Кістяківський прагнув вибудувати таку правову систему, яка б витримала тиск фундаментальних системних змін і водночас була б підвалиною для нового порядку. Він сподівався, що можна побудувати державу, яка базувалася б на праві, і таким чином уникнути первісного хаосу революції. Саме задля цього він і створив свою соціологічно-обґрунтовану, неокантіанську теорію права.
Кістяківський захопився концепцією індивідуалізму в роки навчання та співпраці з неокантіанцями в Німеччині. Гейдельберзькі неокантіанці виступали проти напівавторитарного монархічного уряду країни. Це були досить відомі вчені з демократичними, ліберальними й навіть соціалістичними поглядами. Оскільки наприкінці століття більшість німецьких вчених сприймали існуючу державну форму майже як ідеальну й захищали це переконання в своїх працях, неокантіанці опинилися серед дисидентів. Вони пристрасно відстоювали у власному методологічному вченні істотну відмінність між фактами й цінностями.
Незадоволення Кістяківського існуючою правовою та державною системою Російської імперії зміцнилося саме на час зустрічі з німецькими колегами, котрі брали участь у впровадженні щойно кодифікованого Цивільного кодексу Німеччини, який було прийнято в 1896 році й який набув чинності в 1900 році. Кістяківський, в своєму баченні права, зауважив відмінності між правовими формами та історичними проблемами двох країн — Німеччини й Росії, в якій він і мав намір втілити свої ідеї.
Наприкінці ХIХ століття мрію про німецьке національне об'єднання було здійснено у вигляді сформованого уряду Німецького рейху. Тому основне завдання німецької юриспруденції полягало у вивченні позитивного права та його логічного вдосконалення для подальшого застосування. Кістяківський вбачав у цьому прагнення німецької школи державного права аналізувати насамперед з точки зору права «того, що є».[№ 9, с. 48-49]
Кістяківський та інші російські теоретики права намагалися створити таку систему, яка могла б відповідати на фундаментальні зміни в їхньому суспільстві без загрози тотального знищення правового порядку. Росія переросла власні форми правового устрою та свавілля автократичного уряду. На межі століть прогресивні діячі виступали за впровадження правової системи, яка мала базуватися на засадах демократії й конституціоналізму. Для Кістяківського право було показником соціального прогресу, він вірив, що «Всі правові ідеї набувають власного колориту та забарвлення в свідомості кожної окремої нації». Ще в Німеччині, враховуючи специфіку Російської імперії, він зосередився на соціологічному методі створення реально діючих законів. Оскільки в Німеччині акцент був на існуючій системі — «того, що є» у Російській імперії завданням теоретиків права було впровадити таку систему права, яка б наголошувала на справедливості, тобто систему «того, що має бути.»
Неокантіанське акцентування уваги на цінності індивіда як складової частини будь-якого соціального або філософського вчення приваблювало Кістяківського ще й тому, що було реакцією на основні тенденції — позитивізм і марксизм. Якби індивід мав функції самовизначення та моральної відповідальності при створені законів, його роль у суспільстві аж ніяк не залишалася б невиразною, як це було характерне для марксизму та позитивістів у їхніх дослідженнях суспільства та соціальних змін.
Кістяківський свій розрив з марксизмом переконливо обґрунтував у дисертації «Gesellschaft und Einzelwesen» (Суспільство та індивід), надрукованій в Берліні 1899 року. Він відзначав великий вплив двох важливих моментів марксизму на свою роботу. По-перше, марксистські праці звертаються до методологічних та гносеологічних характеристик, унікальних для соціальних наук; по-друге, вони включають різноманітні аспекти соціальних наук, які лишалися непоміченими вченими в минулому. Проте Кістяківський критикує марксистський підхід до соціально-наукового аналізу, який настільки покладався на причинний зв'язок у тлумаченні соціальних феноменів, що перетворився на цілком детерміністський світогляд. Соціальні теоретики, котрі сповідували ідеї позитивістів або марксистські позитивістські традиції, визначали цей «чисто науковий метод» таким чином: 1) емпіричне чуттєве спостереження; 2) вимірювання; 3) індуктивне міркування на підставі двох вищенаведених процесів. Такий підхід не дозволяв теоретикам включити до свого дослідження ціннісні судження індивіда.[№ 9, с. 82]
Перебуваючи під впливом лідерів Гейдельберзької школи руху «Назад до Канта», передусім філософа Вільгельма Віндельбанда із Страсбурзького університету. Кістяківський був переконаний, що дослідження суспільства потребує як вивчення емпіричних фактів і подій, так і застосування суджень про їхню значущість. Німецький неокантіанський рух спричинив появу дванадцяти шкіл, які боролися між собою. Провідними були Марбурзька та Гейдельберзька. Марбурзька школа, очолювана Германом Когеном, який зосереджувався на природознавстві, приділяла увагу розвиткові системи моральних норм, які не обмежуються історією та наукою. Гейдельберзька школа (відома також як Баденська школа), заснована Віндельбандом, досліджувала філософські й методологічні основи соціальних наук. На думку теоретика права Арнольда Брехта, чинники, що сприяли розвитку неокантіанства в контексті інтелектуальної боротьби проти позитивізму у XIX столітті, були «...не у вигляді двох різних ідеологій, а у тому, що передувало цьому явищу протягом двох десятиріч: у посиленні теоретичного припущення, що неможливо зробити науковий вибір між абсолютними цінностями»..[№5, с. 36]
Хоча усі неокантіанці поділяли погляд на природничі та соціальні науки, по суті вони відрізнялися лише у визначенні соціальних наук і особливо соціології. Кістяківський і більшість російських вчених наближалися до гейдельберзьких неокантіанців, оскільки власна зацікавленість правом і філософією вела його до вивчення суспільства (а пізніше — соціології права), дисципліни, більшою мірою емпіричної, аніж ідеалістичної за своїм спрямуванням. У своїх пошуках соціально-наукової методології Кістяківський наполягав на розмежуванні емпіричного вивчення «того, що є» з нормативною, суб'єктивною концепцією «того, що має бути». Ані наука, ані формальна логіка поодинці не в змозі забезпечити ефективний метод вивчення суспільства — індивідуальний і, більш узагальнено, творчий та суб'єктивний осередок людства. У цьому була відмінність вивчення природних явищ за допомогою чистої науки й незримих людських цінностей у соціальних науках.[№3, с. 36]
