Використовуючи нормативний, аналітичний, психологічний та соціологічний підходи до вивчення юриспруденції в своєму соціологічному методі, Кістяківський вірив, що зможе досягти двох цілей: поширення емпіричного базису та надання чіткості теоретичному аспекту в соціологічному підході. Це було дуже важливо — розмежувати специфічні компоненти суспільства та природи для серйозного дослідження емпіричної основи права. У нормативному ж плані не повинен був ігноруватися зв’язок між сенсом права та його метою визначення справедливості. .[№ 3, с.128]
Вивчення Кістяківський права на основі соціальної науки привело його до визначення важливої ролі соціальної науки та права в процесах соціальних змін. Він наполягав на об’єднанні не менш як трьох окремих чинників: емпірично-описового, логічно-аналітичного та морально-нормативного. Інакше кажучи, процес розвитку законів складався з двох факторів: традиційної наукової діяльності та визначення моральних норм, що походили з філософії. З цієї точки зору неокантіанський дуалізм проявлявся у формі початкового відокремлення та подальшого поєднання науки і філософії. Соціальний науковий метод Кістяківського, використаний дослідником права законодавцем, був посередником у певному часі та місці між «тим, що є» та «тим, що має бути». Саме таким чином ця методологія, використана дослідником права, діяла б як об’єднуюча сила між емпіричними та нормативними чинниками у взаємовідносинах індивіда й суспільства.
Кістяківський поділяв точку зору свого колеги Макса Вебера, що адвокати та інші практики права повинні відігравати провідну роль у формулюванні, застосуванні та прийнятті законів держави й суспільства. Базова соціологічна орієнтація Кістяківського була подібною до позиції Вебера: соціальному вченому не слід ігнорувати причинність, як і не варто вважати метод аналізу природничих наук догмою для соціологічного методу. Причинність, за соціологічною термінологією, повинна бути вільною від будь-яких антропоморфних і метафізичних рис, а також від ідеологічних поглядів. Ця форма причинності найкраще визначена терміном Вебера «об’єктивна можливість», що означає логічне обґрунтування її емпіричної суті. Для поглиблення власного визначення «об’єктивної можливості» Вебер посилається на гостру критику Кістяківський ідеологічного використання терміна «можливості» російськими суб’єктивними соціологами, які, співвідносячи «можливість» з власними ідеологічними цілями, фактично знищили саму ідею причинності в своєму методі. Підходи Кістяківського й Вебера різняться в деяких деталях щодо вивчення природи причинних відносин, але вони обидва рішуче відкидають будь-який тип «безумовної необхідності» в соціальних науках.[№5, с.374-375]
Хоча Кістяківський стверджував, що його дослідження обмежувалися пошуком лише методології, він пішов далі визначених цілей, коли наголосив на важливості пошуку уніфікованого елемента, який дозволить сприймати певне суспільство як інтегровану, індивідуальну соціальну єдність. Він твердить: «Єдність суспільства ґрунтується на створенні різноманітних груп індивідів із властивим їм емоційним життям…». Кістяківський далі визначає: «Характер уніфікованого соціального духу, що зв’язує суспільство, подібний до індивідуального духу». Кістяківський наводить приклад цього уніфікованого національного духу, коли мета німецького народу під час воєн за незалежність 1813 та 1871 років збігалася з державними цілями країни. За часів наполеонівських та франко-пруеьких війн суспільство та уряд мали єдине прагнення. На думку Кістяківського, ця загальна мета, виражена у формі загальної волі, ґрунтувалася більшою мірою на соціальній реальності, ніж на абсолютній універсальній концепції права. Його пошук «уніфікованого духу» в суспільстві полягав у _а фізично ознак індивідуальних цілей, що збігалися з цілями держави та уряду, і, з іншого боку, державних цілей, які б поділялися індивідом та суспільством. Для вирішення проблеми гармонізації індивідуальних інтересів та соціальної позиції (або ролі) пропонованих цілей суспільства й держави він обмірковував шлях, який би примирив суспільство з урядовими й державними цілями у вигляді (гіпотетичного) соціального устрою. Кістяківський не вирішив теоретичної проблеми взаємовідносин індивіда та суспільства, він лише дійшов висновку, що індивід та суспільство можуть взаємодіяти від «загального розмежування індивіда та суспільства до поєднання в гармонійне ціле, в якому кожен з них зможе доповнювати себе, а не обмежувати чи боротися один з одним».[№3, с.98]
Питання полягає в тому, яким чином Кістяківський сподівався шляхом розмежування індивіда та суспільства об’єднати їх в одне ціле? Якщо вдатися до методологічних термінів, він наполягав на примиренні споконвічно різних досліджень реалій Sein і Sollen. Хоча Кістяківський відкидав метафізичну темряву, він жив і працював за часів, коли ідея загальної волі була досить актуальною. Наприкінці XIX століття відродження ідеї природного права та форм загальної ідеї було панівним у Західній Європі й в Російській імперії; воно було складовою частиною пошуку ідеалів, аби позитивні закони набули стандарту справедливості. Жорж Рурвич, відомий соціолог права, досліджував взаємодію соціалістичного індивідуалізму з концепцією загальної волі. Кістяківський вважав цю концепцію доречною тільки за умови поширення волі індивіда як складової частини суспільства. Це можна здійснити за допомогою відомого кантівського «категоричного імперативу»: «Діяти таким чином, щоб максима твоєї волі завжди сприймалася як принцип універсального законодавства». Насправді ідеалізована концепція Кістяківського про потенційну соціальну та політичну гармонію дозволила б емпіричним даним — позитивним — скористатися нормативними для поєднання «того, що є» з «тим, що має бути». Хоча він заперечує теорію загальної волі Руссо, що базується на абсолютному ґрунті «природного права», у власному методі Кістяківський застосовує ідеалізм Руссо, щоб розв’язати проблему примирення норм та емпіричних даних заради розвитку системи права. [№9, с.99]
Теорія соціальної науки та закону Кістяківського стала підґрунтям соціологічної концепції права й потенційно — форми загальної волі, яка б забезпечила моральні стандарти суспільства та його законів. Його специфічний неокантіанський метод сприймався як відмінний від усталеного й суперечливий неокантіанськими колами в Німеччині внаслідок віри Кістяківського в можливість відкриття так званого уніфікованого духу та об’єднання позитивних і нормативних аспектів у дослідженнях суспільства. Такої, досить проблематичної, концепції Кістяківський дотримувався аж до 1912 року, коли він відверто визнав свою помилку в критиці метафізичного ідеалізму й той факт, що його власна концепція уніфікованого духу увесь час була близькою до метафізики.
Хоча інші неокантіанці — Макс Вебер і Еміль Ласк — шукали чинники для двох категорій Sein і Sollen, вони ніколи не погоджувалися з думкою про їх об’єднання або взаємодію. Вони об’єднували вивчення суспільства з вивченням права тільки для розвитку засобу сприйняття реальності, а не для остаточного визначення системи ідеалів. Вебер пояснював: «…це не може бути завданням емпіричної науки: визначати обов’язкові норми та ідеали, які потрібно негайно застосовувати в практичній діяльності». У соціально-науковій методології Вебера концепція «ідеального типу» формується на засадах індивідуальних ціннісних суджень. Вебер чітко розмежовує ці ідеї з емпіричною реальністю, яку потрібно вивчати, бо, як він вказує: «…цілком природно побоюватися, що ідеальний та реальний типи можуть плутатись один з одним». Еміль Ласк, у свою чергу, ніколи чітко не визнавав своє бачення права або як засіб реалізації індивідуальних цінностей, або як засіб реалізації соціальних цінностей. Для Ласка право не було цими двома категоріями; тобто будь-якою групою людей, які вільно та інтуїтивно погоджувалися з цілями, котрі для загального суспільства залишалися ідеальними. Як уже зазначалося, Ганс Кельзен — лідер Віденської школи неокантіанців — під впливом марксизму протистояв будь-яким спробам поєднати соціальні та юридичні аспекти в дослідженні права. Він обстоював, що юриспруденція була суто нормативною наукою. Кельзен став пристрасним критиком підходу Кістяківського до соціальної науки та права. Як неокантіанець, Кельзен погоджувався з розмежуванням нормативного та емпіричного аспекту дослідження права, але доводив, що намагання Кістяківського безпосередньо пов’язати соціальні науки із законом неможливо досягнути в конкретній формі.
Кістяківський вбачав у суто нормативному визначенні права Кельзена неадекватну правову форму для застосування в таких державах, як Російська імперія, де закони були проголошені у формі абсолютів, що нав’язувалися згори. Його власний неокантіанський метод розвивався від марксизму до наукового соціального аналізу, індивідуалізму та гуманізму. Громадяни повинні брати на себе відповідальність за свою історію, а не використовувати її як виправдовування своєї долі. Богдан Кістяківський, так само як і філософ Володимир Соловйов, підкреслював абсолютні етичні стандарти та індивідуальну відповідальність. Однак він відкидає ідеї етичних анархістів (наприклад, Льва Толстого), які виступали за скасування існуючих соціальних, політичних та правових інститутів. Для Кістяківського право — культурний феномен, який, в ідеалі, повинен бути моральним виявом принципу справедливості. [№ 5, с.398]
ВИСНОВОК
Неможливо недооцінити роль, яку відіграла наукова спадщина Богдана Кістяківського на встановлення радянської, а згодом і української юридичної думки. Він був один із не багатьох в світі який поштовхував думки, без яких, зараз, неможна уявити діяльність будь-якої держави. Він був одним із найвидатніших теоретиків права, іде якого актуальні і зараз, і знаходять своє відображення у діяльності закордонних вчених(яскравим прикладом цього може служити праця С. Хейман). Все це свідчить про геніальність Кістяківського, і, на мою думку, його ідеї значно випереджали час.
Стосовно теорії права Кістяквського можна сказати теж саме. Вона спиралася на новітні європейські правові, філософські та соціальні ідеї і була спрямована на модернізацію правової системи Російської імперії. Але була сприйнята урядом як шкідлива. Вона несла в собі поєднання в основному соціологічних ідей з широкими індивідуальними правами, які зазнали широкого розповсюдження в Європі.
Неможливо не звернути увагу на те , що наукова спадщина Б. О. Кістяківського по суті не розкрита. Та й зрештою, саме існування такого видатного вченого як Кістяківський зараз мало кому відома. Певна річ, це наслідок не визнання та не розуміння ідей тодішньою владою, але ж пройшла велика кількість часу. А в українській юридичній думці ґрунтовного аналізу ідей так майже і немає, а з думкою Кістяківського в свій час рахувалися видатні вчені того часу.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бичук І. Місце правової держави в соціологічній теорії Богдана Кістяківського// Вісник Київського університету ім. Т. Шевченка. Сер. Соціологія. Психологія. Педагогіка. – 2006. -- №24-25. -- С. 57-60
2. Гринюк Р.Ф. Проблеми аналізу взаємодії держави і права в концепції правової держави Б. Кістяківського// Бюлетень Міністерства Юстицій України. – 2003. -- №11. – С. 97-105
3. Депенчук Л. Богдан Кістяківський. – К.: Основи, 1995. – 174 с.
4. Кампо М. Ідеї правової держави Б. Кістяківського і сучасність// Людина і політика. – 2000. -- №3. – С. 79-82
5. Кістяківський Б.О. Философия и социология права. – СПб.: Из-во Русского Христианского ин-та, 1998. – 799с.
6. Максимов С.І. Б. Кістяківський – видатний український філософ права.// Вісник Академії правових наук.—1997. -- №1. -- С.126-136
7. Методологічні вимоги Б.О. Кістяківського до історико-юридичних досліджень політико-правових явищ// Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: матеріали ХІІІ регіональної науково-практичної конференції 8-9 лютого 2007 року. – 2007. – С.113-114
8. Тимошенко Плюралістична теорія держави Б.О. Кістяківського// Право України. – 2005. -- №3. – С. 122-125
9. Хейман С. Кістяківський: Боротьба за національні конституційні права в останні роки царату. – К.: Основні цінності, 2000. – 304 с.
Размещено на
