Кістяківський відстоював точку зору, що соціальні науки можуть і повинні творити точний інструмент вивчення об'єкту дослідження. Він називав свій філософський підхід «науковим ідеалізмом», у якому ідеалізм та наука мають однаково важливу роль. Шукаючи засоби вивчення суспільства, Кістяківський зауважував, що велика точність соціальної науки можлива тільки за умови прийняття методології чистої науки як моделі для соціології.
За його концепцією, емпіричний світ перебував у взаємовідносинах і компромісах між нормативним планом ідей та потребами щоденного життя. Кістяківський зосереджувався насамперед на проблемі взаємодії наукових методів вивчення емпіричної реальності та соціальних і особистих цінностей, які неможливо було дослідити науковим шляхом. Для Кістяківського відкривалася безмежна продуктивна сфера вивчення соціальних змін та соціальних основ права під кутом зору розбіжностей між емпіричним світом та планом моральних цінностей і сподівань людини. .[№5, с. 36]
Роль особистості в соціальному дослідженні й потенційному формуванні соціальної політики на основі соціологічних досліджень чітко простежувалася в його неокантіанських поглядах. Кістяківський пояснював: «Розвиток або узагальнення однієї альтернативи й заперечення іншої може здійснюватися лише індивідом...». Колега Кістяківського Макс Вебер, неокантіанець, з яким він мав спільний погляд на соціологію та право, підкреслив той же момент у передмові до журналу «Архів соціальних наук і соціальної політики» за 1904 рік, коли він, Едгар Джаффе й Вернер Зомбарт стали редакторами часопису:
«Скористатися результатами... (соціального) аналізу для прийняття рішення не є завданням науки; це насамперед завдання діючої, вольової людини, бо вона зважує та вибирає серед наявних цінностей, виходячи з власної свідомості й особистого погляду на світ».[№9, с. 84]
Кістяківський називав свій підхід до соціального аналізу «науково-філософським ідеалізмом». Його форма неокантіанського ідеалізму не набула метафізичних або містичних рис; натомість він виправдовував ін'єкцію ідеалізму в своє вивчення суспільства досить прагматичним способом — доводячи, що ідеали та норми суспільства встановлюються за активної участі його членів.
Слово «науковий» в «науково-філософському ідеалізмі» засвідчує, що Кістяківський поділяв віру позитивістів у силу науки для всебічного вивчення життя людини й водночас не сприймав самодостатності позитивізму. Він відчував, що позитивістські соціальні теоретики, насамперед один із засновників позитивізму Огюст Конт «...переоцінювали суспільство й тому відкидали будь-яку окрему цінність індивіда (особистості)». Він також доводив, що марксистський матеріалізм, як і позитивізм, заперечував дії індивіда, пояснюючи всю людську діяльність з точки зору причинного зв'язку соціальних та економічних умов:
«...науковий соціалізм, тобто марксизм, доводив, що все життя людини визначається з природною необхідністю під впливом соціальних умов, які виникають і розвиваються за законом причинності. Навіть боротьба свідомості, відповідно до цієї теорії, відображає визрівання нових соціальних умов, і тому сама соціальна ідея повинна сприйматися лише як результат суспільної необхідності».[№ 9, с. 84]
Кістяківський визначав індивіда як самомотивованого діяча в суспільстві й шукав баланс між визначальними силами держави й суспільства та силами незалежних вчинків і ідей особи:
«Встановлення спеціальних законів оцінки або норм призводить до автономії особистості, а ця автономія свідчить про свободу людини взагалі й індивіда зокрема. Далі, з факту незалежної оцінки й автономії випливає принцип справжньої цінності індивіда та рівної цінності людини серед собі подібних. Врешті-решт, орієнтуючись на власну свободу й незалежність як особисту поведінку, індивід створює ідеали й потребує їх реалізації в оточуючому суспільстві».[№ 9, с. 85]
2.1 Позитивізм і природне право
На відміну від індивідуалізму соціологів-суб'єктивістів, індивідуалізм Кістяківського цілком ґрунтувався на неокантіанській філософії. Він пояснює походження своїх поглядів на індивідуалізм та активну роль самовизначення індивіда таким чином:
«Нещодавнє відродження індивідуалізму супроводжувалось або, точніше, було зумовлене відродженням філософського ідеалізму, який завжди був дуже тісно пов'язаний з поняттям індивідуалізму. Цей зв'язок знову підтверджено сучасним поверненням до філософського ідеалізму, який набув поширення в 60-х роках минулого століття і який проявився нині як заклик «Назад до Канта», а згодом перетворився на рух неокантіанства. Це відіграло велику роль у відтворенні індивідуалізму... бо привело до актуалізації природних прав, які у давнину були прийняті раз і назавжди».[ №9, с.88]
Відродження ідеї природних прав супроводжувалося зростанням усвідомлення, що невід'ємні права людини, за існуючого конституційного ладу залишаються більшою мірою номінальними, ніж практичними. Так чи інакше, «природні права» — абсолютний стандарт у визначенні справедливості та прав людини — розглядалися як підвалини європейської юридичної системи. Однак на практиці перевага віддавалася позитивним соціальним законам, а не нормативним «природним законам», що розглядалися як загальні принципи формування правової системи.
У теоріях видатних філософів права — Регеля, Канта, Руссо, Локка та Гоббса — позитивні закони, тобто закони, що застосовувалися до суспільства, співставлялися із «законами природи». Тому цей термін уживався для визначення фундаментальних, раціональних принципів суспільної поведінки, які служили орієнтиром для законодавців, що творили закони для конкретних суспільств. Інакше кажучи, природа керувалася «законами природи», а громадянське суспільство — урядом, який формулював і застосовував позитивні закони.
Для неокантіанських теоретиків права (Еміля Ласка, Георга Єллінека та Богдана Кістяківського) закон був соціальним феноменом, що містив у собі як емпіричний позитивний аспект Sein, тобто тканину суспільства і право в юридичному значенні, так і нормативний аспект Sollen— комплекс норм. Таким чином, культурний феномен під назвою «право» складався з двох аспектів: юриспруденції та соціальної теорії права. Поділяючи погляд теоретика Єллінека, який перший запропонував цей методологічний дуалізм при,: визначенні права, Кістяківський скептично ставився до будь-якої; правової системи, що презентує себе у вигляді абсолютного набору законів, які, на той же час, були характерними для соціально-політичних умов певного суспільства. На його думку, європейська юридична система на практиці зазнала краху, тому що ті, хто застосовували право, намагалися перетворити закони на абстрактні й абсолютні правила на всі випадки життя, змішуючи позитивні закони суспільства з цінностями та нормами, які мають охоплюватися правом. Неокантіанське розмежування «того, що є» і «того, що має бути» є радикальним відступом як від схоластичної ієрархії цінностей, у якій позитивне право сприймалося як втілення вищого «природного права», так і від змішування філософії права з наукою права в системі Гегеля. Розмежування Sein і Sollen лише підкреслювало відмінність підходів, а не заперечувало важливості цінностей для права. Кістяківський визнавав, що органістичні теорії суспільства досить проблематичні, однак він вказував на їхню цінність для розвитку системи дослідження законів суспільства.
Кістяківський наголошував на неокантіанському розмежуванні методології наук про природу й культуру. На його думку, на початку вивчення права як культурного феномену необхідно позбутися будь-яких абсолютних концепцій, бо вони намагаються довести, що право походить від природного права. Він зазначав, що за останнє десятиріччя стало модним використовувати природне право для визначення суспільних явищ:
«...ідея полягає в тотожності законів, єдиних для суспільства та природи. Та це поверхове визначення термінів «право» й «природне право», бо не існує загальних законів природи. Наука визначає кожен з них як закон механіки, астрономії, фізики, хімії або психології. Концепція природного права, таким чином, об'єднує всі ці різні закони в одну групу. Але немає вищої форми природного права... Ми зможемо визначити причинний зв'язок природного права тільки тоді, коли проаналізуємо різні його типи. Ця загальна низка типів природного права не є власне законом, а скоріше — нормами людського пізнання». [ №9, с. 90]
Ґрунтуючись на власному розумінні неокантіанського розмежування емпіричних і нормативних аспектів наукових досліджень, Кістяківський визнавав можливість того, що індивідуальні ціннісні судження можуть впливати на сприйняття індивідом природи та будь-якого аспекту емпіричної реальності. Ця плутанина могла потім вплинути на соціологічні дослідження, якщо вказані нормативні судження, що сприймаються як закони природи, будуть застосовуватися до суспільства. Кістяківський пояснював, що єдині закони, які існують в природі, є обмеженими, передбачуваними феноменами в рамках чистої науки. Таким чином, він наполягав:
«...аби позбутися будь-яких непорозумінь, людина має цілком відмежуватися від законів природи, бо жоден з них, який ми сприймаємо у вузькому значенні, тобто закон механіки, фізики, хімії або психології, не можна безпосередньо застосовувати до соціальних процесів. Якщо ми коли-небудь відкриємо закони соціального життя, то вони в першу чергу будуть вважатися законами суспільства, і таким чином можуть бути віднесені до вищої методологічної концепції, яка, можливо, називатиметься природним правом». [ №9, с. 91]
Пошук загальних принципів права, які ми згодом називатимемо законами суспільства, має ґрунтуватися на вивченні соціальних засад права. Кістяківський пише:
«...науково-соціальне дослідження права повинно... виходити з вивчення права, що є втіленим у правових відносинах. Отже, слід вивчати право, яке живе серед людей і проявляє себе через національну поведінку, діяльність та соціальні обставини— і не слід (виключно) звертатися до права, яке випливає із статей легальних кодексів». [ №9, с. 91]
Соціологічний аналіз суті права має передбачати теоретичні й практичні цілі як для розуміння правових відносин, тобто яким чином закон можна застосувати на практиці, так і для того, щоб впевнитися, що закон є виявом справедливості.
Коли теоретик-соціолог зосереджується на вивченні статей правових кодексів, як це притаманно позитивістській юридичній школі, він сприймає структуру правових норм усталеними й вважає, що саме вони є змістом закону. Оскільки такий підхід до права трактував формальні принципи правової системи й саму внутрішню логіку розвитку законів як основних елементів правової науки, його важко було застосувати в реальній ситуації соціальних змін. Ясна річ, цей підхід був покликаний зберегти й обґрунтувати існуючий уряд. Частіше використання аналітичного позитивізму в юриспруденції поєднувалось із зростанням національної держави як єдиного джерела політичної й правової влади.
Аналітична юриспруденція, будучи панівною правовою формою європейського права XIX й початку XX століття, діяла як закрита, самоврядна система цінностей. Отже, вона не потребувала постійної взаємодії з навколишнім світом для перевірки цінностей, на яких ґрунтувалася, та заради зміни статей або змісту законів. Кістяківський характеризував догматичну юриспруденцію лише як описову науку, бо кодексні статті умисне не змінювалися з огляду на потреби певного суспільства або ситуації. Оскільки Кістяківський не погоджувався із твердженням, що позитивні закони є власне стандартами юриспруденції, що можуть змінюватися тільки в межах власної системи, він та інші правові теоретики, зокрема неокантіанці, говорили про необхідність моральної оцінки як юридичного стандарту для позитивістських законів, що ними користувалося суспільство. Так, він обстоював, що моральну оцінку, тобто критерій, може бути визначено тільки людьми. Замість пошуку історичних виправдань індивід має сам нести відповідальність за власні вчинки.[ №3, с. 53]
