Таким чином, як вбачається із зазначеної статті Закону України "Про виконавче провадження", право вибору місця виконання належить стягувачу в межах вимог ст. 20 цього Закону.
У разі, якщо не закінчився строк пред’явлення виконавчого документу до виконання (для рішень місцевих та господарських судів цей строк складає 3 роки), і цей документ відповідає вимогам, передбаченим ст. 19 Закону України "Про виконавче провадження", державний виконавець є зобов’язаним у 3-денний строк із дня надходження до нього виконавчого документа винести постанову про відкриття виконавчого провадження. Копії постанови не пізніше наступного дня надсилаються сторонам виконавчого провадження, тобто, стягувачу та боржнику, а також до суду, що виніс рішення, за яким було видано виконавчий документ.
У цій же постанові державний виконавець встановлює строк для добровільного виконання рішення, який не може перевищувати семи днів, а щодо рішень про примусове виселення – п’ятнадцяти днів, та попереджає боржника про примусове виконання рішення після закінчення встановленого строку зі стягненням із нього виконавчого збору і витрат, пов’язаних із провадженням виконавчих дій, передбачених Законом України "Про виконавче провадження".
Необхідно зазначити, що Цивільним процесуальним кодексом України і Господарським процесуальним кодексом України передбачається можливість забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно відповідача. Законом України "Про виконавче провадження" також передбачаються заходи, які можуть забезпечити подальше виконання судового рішення.
Так, відповідно до частини 4 ст. 24 указаного Закону при відкритті виконавчого провадження за заявою стягувача із метою забезпечення виконання рішення по майнових стягненнях державний виконавець постановою про відкриття виконавчого провадження має право накласти арешт на майно боржника (окрім коштів) та оголосити заборону на його відчуження. Одночасно із винесенням такої постанови державний виконавець може провести опис і арешт майна боржника.
У діяльності державних виконавців може виникати потреба в роз’ясненні резолютивної частини того чи іншого рішення, викладеної у виконавчому документі. У таких випадках згідно із частиною 1 ст. 28 Закону України "Про виконавче провадження" державному виконавцеві надається право звернутися до суду або іншого органу, який видав виконавчий документ, із заявою про роз’яснення відповідного рішення чи змісту виконавчого документа, якщо резолютивна частина даного рішення викладається у документі незрозуміло.
Оскільки від правильного розуміння державним виконавцем змісту рішення, що підлягає виконанню, залежать зміст і характер виконавчих дій, потрібних для виконання рішення, усвідомлення ним змісту рішення є необхідною передумовою здійснення виконавчого провадження.
Необхідно зазначити, що Закон України "Про виконавче провадження" надає можливість боржнику добровільно виконати рішення.
Відповідно до частини другої ст. 24 зазначеного Закону в постанові про відкриття виконавчого провадження державний виконавець встановлює строк для добровільного виконання рішення, який не може перевищувати семи днів, а щодо рішень про примусове виселення – п’ятнадцяти днів, та попереджає боржника про примусове виконання рішення після закінчення встановленого строку зі стягненням із нього виконавчого збору і витрат, пов’язаних із провадженням виконавчих дій, передбачених цим Законом.
У разі, якщо у встановлений строк для добровільного виконання рішення воно не буде виконано боржником, державний виконавець невідкладно розпочинає його примусове виконання.
Згідно зі ст. 4 Закону України "Про виконавче провадження", заходами примусового виконання рішень є:
звернення стягнення на майно боржника;
звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника;
вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні;
інші заходи, передбачені рішенням.
Однак, визначені заходи примусового виконання рішень не є вичерпними. Ними можуть бути також інші заходи у залежності від застосованих у рішенні заходів захисту цивільних прав, передбачених Цивільним кодексом України, іншими законами України. Ці заходи свідчать, що об’єктом стягнення в основному виступає майно боржника (в тому числі, за рішеннями немайнового характеру).
Процесуальний порядок застосування примусових заходів звернення стягнення на майно боржника, на заробітну плату (заробіток, доходи, пенсію, стипендію), порядок вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні, застосування інших заходів, передбачених рішенням, за яким боржник зобов’язується особисто виконати певні дії, що є врегульованими Законом України "Про виконавче провадження" (про поновлення на роботі, про відібрання дитини, виселення і вселення, примусовий обмін тощо), або утриматися від їх вчинення.
Порядок застосування кожного заходу примусового виконання рішення має специфічні риси, які мають враховуватись державним виконавцем у процесі виконавчого провадження.
Стягнення за виконавчими документами, у першу чергу, звертається на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі, кошти на рахунках та вкладах в установах банків та інших кредитних організаціях, на рахунки у цінних паперах чи депозитаріях цінних паперів.
У разі відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається на належне боржникові інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Боржник має право вказати ті види майна чи предмети, на які необхідно звернути стягнення у першу чергу. Остаточно черговість стягнення на кошти та інше майно боржника визначається державним виконавцем.
Стягнення на майно боржника звертається у розмірах і обсягах, необхідних для виконання за виконавчим документом з урахуванням витрат на виконання. У випадках, коли боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.
Порядок звернення стягнення на майно потребує уточнення і правової регламентації дій державного виконавця, а також усіх осіб, які беруть участь у виконавчому провадженні. А саме: першою і необхідною стадією виконавчого провадження є встановлення місцезнаходження наявного боржнику майна, котре залежить від певної інформації, яка має сприяти здійсненню державним виконавцем його повноважень.
Державний виконавець має право офіційно звернутися до всіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України, які у встановлений ним строк повинні надати йому безкоштовно документи або їх копії, необхідні для здійснення його повноважень, що також можуть бути використані для розшуку майна. Для впровадження цього положення державний виконавець звертається за інформацією про наявність у боржника майна або майнових прав до таких організацій як:
податкові адміністрації (за місцем проживання боржника);
державні нотаріальні контори та приватні нотаріуси;
бюро технічної інвентаризації;
органів ДАІ, що реєструють транспортні засоби;
підприємство, де працює боржник;
органи виконавчої влади та місцевого самоврядування тощо.
Черговість звернення стягнення на майно, передбачена Законом, має задовольняти основним принципам виконавчого провадження – найшвидшому та повному виконанню. На це й спрямовується перша черга майна, що підлягає стягненню. Причому, є можливість говорити про певний порядок стягнення й у самій першій черзі, а саме: кошти боржника у гривнях, лише потім – кошти в іноземній валюті, які будуть вилучені при опису; аналогічний порядок має застосовуватися щодо коштів на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших кредитних організаціях, і лише потім черга доходить до цінних паперів.
Під час проведення опису боржник має право зазначити ті види майна або предмети, на які слід звернути стягнення у першу чергу. Державний виконавець є зобов’язаним задовольнити вимоги боржника, якщо вони не порушують інтересів стягувача і не ускладнюють виконання рішення.
Право боржника на визначення першочерговості звернення стягнення на предмети (види майна) під час проведення опису включає також можливість запропонувати власну позицію щодо майна. Однак така пропозиція щодо конкретного майна не є обов’язковою для державного виконавця. Це положення виходить із того, що усі дії щодо виконання зобов’язань боржник міг здійснити у добровільному порядку, однак не вчинив. Тому державний виконавець може не тільки не погодитись із пропозицією боржника, але й визначити конкретне майно, яке підлягає стягненню, з урахуванням перспектив його наступної якнайскорішої реалізації.
Складові елементи арешту майна, які визначаються у Законі України "Про виконавче провадження" як опис; оголошення заборони розпоряджатися майном; обмеження у праві користування ним або його вилучення у боржника та передача на зберігання іншим особам, є сукупністю дій, що мають бути чітко регламентовані та мати певні підстави для застосування. [6]
Проведення опису задля виконання рішення майнового характеру має на меті звернення стягнення на майно боржника у достатньому обсязі для задоволення вимог стягувача. Отже, у цьому випадку державному виконавцю необхідно вживати заходів для найшвидшого та повного проведення виконання, тому опис майна для цього має бути певним чином організований.
Підставами накладення арешту на майно боржника є:
забезпечення збереження майна боржника, що підлягає наступній передачі стягувачу або реалізації;
виконання рішення про конфіскацію майна боржника;
виконання ухвали суду про накладення арешту на майно, що належить відповідачу.
Загальний процесуальний порядок проведення опису та вимоги до акта опису регламентуються Інструкцією про проведення виконавчих дій, при цьому сам процес проведення опису відтворюється в акті опису.
Якщо державний виконавець установив зберігачеві обмеження права користуватися майном, то це також вказується в акті опису і арешту майна із зазначенням виду, обсягів і строку обмеження.
При потребі одночасно з арештом майна в акті мають бути перелічені предмети, які залишаються боржнику, із зазначенням їх вартості, як кожного, так і загальної кількості, а також повинно бути названо інше майно, у тому числі, те, яке окремо перебуває у спільній власності боржника та інших осіб, і на яке не було накладено арешт.
Акт опису й арешту майна підписується державним виконавцем, понятими, зберігачем майна, боржником та стягувачем, іншими особами, які були присутніми при накладенні арешту на майно. У разі відмови від підпису сторін чи інших осіб, що були присутніми при виконанні, про це робиться відмітка в акті, який складається у двох примірниках. Перший залишається у державного виконавця, а другий видається боржнику під розписку на першому примірнику, що залишається у державного виконавця.
Елементи арешту (оголошення заборони розпоряджатися майном, обмеження у праві користування ним) застосовуються в основному, коли майно залишається у боржника. Фактично в даному випадку боржник або його родичі є особами, яким це майно залишається на зберігання для зменшення витрат на виконавче провадження, а отже, витрат самого боржника. Реально такий захід може мати місце, коли його можливо обґрунтувати тим, що боржник сприяє у проведенні опису, не чинить опір, визнає свій борг тощо. В іншому випадку описане майно доцільно вилучати у боржника і передавати його на зберігання іншим особам. Такий захід як заборона користування майном може і, у певних випадках, обов’язково застосовується при передачі майна на зберігання іншим особам.
