Заборона розпоряджатися майном є фактичним обмеженням права його власника щодо відчуження арештованого майна, яке може мати певні особливості у залежності від виду майна. Із метою застосування такого засобу існує Єдиний реєстр для реєстрації заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, до якого нотаріуси вносять відповідні відомості про накладені заборони або арешти майна. Державний виконавець, який наклав арешт на нерухоме майно, є зобов’язаним у той же день скласти відповідний документ і надіслати його державному або приватному нотаріусу за місцем знаходження цього майна, які мають статус реєстраторів, для внесення відомостей про арешт до Єдиного реєстру.
Про накладення арешту на майно, яке підлягає реєстрації (автотранспортні засоби, моторні човни, судна тощо), державний виконавець повідомляє відповідні органи, які її здійснюють.
Перед тим, як передати описане майно боржника на реалізацію державний виконавець повинен визначитися щодо його вартості.
Згідно зі ст. 57 Закону України "Про виконавче провадження" оцінка майна боржника провадиться державним виконавцем, якщо вартість майна не перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, за ринковими цінами, що діють на день проведення оцінки, окрім випадків, коли оцінка провадиться за регульованими цінами, а також у разі оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден.
Якщо оцінити окремі предмети складно або якщо боржник чи стягувач заперечує проти передачі арештованого майна боржника на реалізацію за оцінкою, проведеною державним виконавцем, останній запрошує суб’єкта оціночної діяльності – суб’єкта господарювання для визначення вартості майна. Витрати на призначення суб’єкта оціночної діяльності – суб’єкта господарювання несе сторона, яка оспорює оцінку майна, проведену державним виконавцем.
Для проведення оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських, річкових суден та майна, вартість якого перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, державний виконавець залучає суб’єкта оціночної діяльності – суб’єкта господарювання, який здійснює свою діяльність відповідно до Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні".
Про оцінку арештованого майна державний виконавець повідомляє сторони, які мають право оскаржити оцінку майна до суду в 10-денний строк із дня отримання повідомлення.
Після проведення необхідної оцінки арештоване майно, за винятком майна, вилученого за законом з обігу та зазначеного у частині п’ятій ст. 55 Закону України "Про виконавче провадження" (цінні папери, ювелірні та інші побутові вироби із золота, срібла, платини і металів платинової групи, дорогоцінних каменів і перлів, а також лом і окремі частини таких виробів), передається на реалізацію, яка здійснюється спеціалізованими організаціями, які залучаються на тендерній (конкурсній) основі, на підставі договорів між державною виконавчою службою та спеціалізованими організаціями шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах.
Якщо передане торговельним організаціям майно не буде продано протягом двох місяців, воно підлягає переоцінці. Державний виконавець переоцінює майно у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. У разі коли у місячний строк після переоцінки майно не буде продано, державний виконавець повідомляє про це стягувача і пропонує йому вирішити питання щодо залишення за собою непроданого майна.
Якщо стягувач у 15-денний строк письмово не заявить про своє бажання залишити за собою непродане майно, арешт із майна знімається, воно повертається боржникові, а виконавчий документ у разі відсутності у боржника іншого майна, на яке може бути звернено стягнення, повертається стягувачеві без виконання.
Якщо стягувач виявив бажання залишити за собою непродане майно, то він зобов’язаний у 15-денний строк із дня повідомлення державного виконавця про виявлення бажання залишити за собою непродане майно, внести на депозитний рахунок органу державної виконавчої служби різницю між вартістю непроданого майна та сумою коштів, які підлягають стягненню на його користь, якщо вартість непроданого майна перевищує суму боргу, яка підлягає стягненню за виконавчим документом. Із перерахованих стягувачем коштів оплачуються витрати, пов’язані із проведенням виконавчих дій, стягується виконавчий збір, а залишок коштів повертається боржнику.
Майно передається стягувачу за оцінкою, за якою воно було передано на реалізацію. Про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відповідного органу державної виконавчої служби, якому він є безпосередньо підпорядкованим. За фактом такої передачі державним виконавцем складається акт. Постанова і акт є підставою для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно.
Боржник має право визначити, у якій послідовності необхідно продавати майно. У разі, коли від продажу частини майна буде виручено суму, достатню для задоволення вимог стягувача, сплати виконавчого збору, витрат на здійснення виконавчих дій, штрафу, подальший продаж арештованого майна припиняється. Вимоги боржника щодо черговості продажу майна не приймаються державним виконавцем, якщо внаслідок їх задоволення виникнуть перешкоди чи додаткові труднощі для виконання, або подовжиться його строк.
У разі ж відсутності в боржника – фізичної особи достатніх коштів чи рухомого майна стягнення звертається на будинок, квартиру, інше приміщення, земельну ділянку, що є нерухомим майном. При цьому, в першу чергу, стягнення звертається на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржникові. В останню чергу звертається стягнення на жилий будинок чи квартиру.
Спеціальний порядок відчуження будинку, квартири, приміщення або земельної ділянки пояснюється гуманністю держави, оскільки це майно передбачається відчужувати лише в останню чергу. При цьому звернення стягнення на будинок, квартиру чи земельну ділянку здійснюється лише у разі належності цих об’єктів боржнику на праві приватної власності. [7]
При відсутності у боржника – юридичної особи коштів, достатніх для покриття заборгованості, стягнення звертається на інше майно, належне боржникові – юридичній особі на праві власності або закріплене за ним (за винятком майна, виключеного з обороту або обмежуваного в обороті) незалежно від того, хто фактично використовує це майно.
На зазначене майно накладається арешт, і воно реалізується у такій черговості:
у першу чергу: майно, яке безпосередньо не використовується у виробництві (цінні папери, кошти на депозитних та інших рахунках боржника, валютні цінності, легковий автотранспорт, предмети дизайну офісів та інше майно);
у другу чергу: готова продукція (товари), а також інші матеріальні цінності, які безпосередньо не використовуються у виробництві;
у третю чергу: об’єкти нерухомого майна, верстати, обладнання, інші основні засоби, а також сировина і матеріали, призначені для здійснення виробництва.
Якщо у боржника-юридичної особи є відсутнім майно, на яке може бути звернено стягнення, і здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними, виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, за яким стягнення не провадилося або було проведено частково, підлягає поверненню стягувачеві.
Однак, повернення виконавчого документа стягувачеві із вказаної підстави не позбавляє його права повторно пред’явити цей документ до виконання у межах строків, встановлених Законом.
Із вищезазначеного можна зробити висновок, що можливість отримання коштів на підставі рішення суду залежить, насамперед, від наявності у боржника ліквідного майна, на яке можна звернути стягнення.
Як свідчить практика, у багатьох випадках вжиті державними виконавцями заходи із виявлення майна боржника не дають бажаного результату, оскільки на момент пред’явлення стягувачем виконавчого документа до виконання майно, яке було у боржника, вже було продано або подаровано.
У становищі обманутих залишаються законослухняні громадяни та суб’єкти господарювання, які не хочуть, або не можуть зрозуміти, чому вони не отримують свої кошти, адже є рішення суду.
На жаль, якщо у боржника є відсутнім майно, на яке може бути звернено стягнення, і здійснені державним виконавцем відповідно до Закону України “Про виконавче провадження” заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними, державний виконавець не може виконати рішення суду і повертає виконавчий документ стягувачу без виконання.
Кримінальна відповідальність за умисне невиконання судового рішення встановлюється згідно зі ст. 382 Кримінального кодексу України тільки для службових осіб. Боржники, які не є службовими особами, за вчинення цього злочину кримінальної відповідальності не несуть, а варто було б, на нашу думку, і для них передбачити у законі таку відповідальність.
Аналізуючи окремі норми чинного законодавства, слід упевнено сказати, що громадянин (стягувач у виконавчому провадження) може сам створити умови для майбутнього реального виконання рішення суду.
Коли виникають сумніви щодо повернення грошей позичальником, необхідно забезпечити виконання договірного зобов’язання у такий спосіб як застава, яка сьогодні є популярною серед підприємців, і мало відомою серед простих громадян.
Згідно зі ст. 1 Закону України “Про заставу”, в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення із вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.
Отже, сутність застави полягає у тому, що боржник у забезпечення свого боргу віддає у заставу кредитору будь-яку річ, майно, будинок, квартиру, а у випадку неповернення боргу кредитор має право звернути стягнення на заставлене майно і за рахунок вирученої від реалізації майна суми повернути борг. Таким чином, застава надає кредитору впевненості й є гарантією того, що він отримає назад свої кошти.
Якщо з’ясовується, що в особи, із якою є наміри укласти договір позики, немає майна під заставу, це повинно бути головним аргументом проти укладання такого договору.
У разі виникнення позадоговірних зобов’язань (наприклад, було завдано шкоду під час дорожньо-транспортної пригоди), забезпечити виконання зобов’язання заставою фактично неможливо.
І тут є ще один спосіб, дієвий як при договірних, так і позадоговірних зобов’язаннях, – забезпечення позову.
Забезпечення позову застосовується тоді, коли відповідач робить або може вчинити будь-які дії, котрі згодом ускладнять або зроблять неможливим реальне виконання судового рішення.
Відповідно до ст. 67 Господарського процесуального кодексу України позов, зокрема, забезпечується: накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві; забороною відповідачеві вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про звільнення цього майна з-під арешту.
Про забезпечення позову виноситься ухвала. Ухвалу про забезпечення позову може бути оскаржено. Не допускається забезпечення позову шляхом заборони: проводити загальні збори акціонерів або учасників господарського товариства та приймати ними рішення; надавати емітентом, реєстратором, зберігачем, депозитарієм реєстр власників іменних цінних паперів, інформацію про акціонерів або учасників господарського товариства для проведення загальних зборів товариства; участі акціонерів або учасників у загальних зборах товариства, визначення правомочності загальних зборів акціонерів або учасників господарського товариства.
