ФУНКЦІЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ДОКТРИН
Основою програмних настанов політичних партій і суспільно-політичних рухів
є різноманітні суспільно-політичні доктрини. Йдеться про вихідні принципи
діяльності суб'єктів політичного процесу. Ці доктрини виходять з існуючих
політичних ідеологій. В них відображене таке бачення суспільного і
державного устрою, яке відповідає інтересам соціальних груп, що стоять за
тими чи іншими партіями і рухами.
Суспільно-політичні доктрини не зводяться лише до розкриття природи і
механізмів влади в її інституціона-лістському, нормативному та ідейному
аспектах, хоча і не виключають їх. Проблема владних відносин і механізмів у
доктринах розглядається з точки зору досягнення певних політичних
інтересів, утвердження і зміцнення адекватного цим інтересам суспільного, в
тому числі державного устрою.
Суспільно-політичні доктрини — невід'ємна складова частина політичної
системи суспільства. Їхня функціональна роль неоднозначна і має кілька
аспектів. Насамперед суспільно-політичні доктрини визначають політичний
курс, стратегію і тактику тих чи інших партій і суспільно-політичних рухів,
їхню діяльність як суб'єктів політичного процесу. Доктрини знаходять своє
відображення в програмах і політичних платформах партій та суспільно-
політичних рухів і є істотною умовою дієвості їх зусиль у виборчих
кампаніях. Без перебільшення можна сказати, що вони визначають електоральну
поведінку громадян. Якість суспільно-політичних доктрин є відображенням
зрілості політичних партій і рухів.
Розглядаючи сучасні суспільно-політичні доктрини, треба мати на увазі, що
на розвиток кожної із них впливають різноспрямовані і суперечливі
тенденції, серед яких виділяються дві. Перша — до вдосконалення змісту і
логічної структури доктрини, незалежно від того, відповідає це реальній
дійсності чи ні. Друга — до приведення окремих своїх компонентів у
відповідність зі змінами в реальному стані речей. Як система поглядів на
оточуючий світ, тип світоглядності і політико-ідеологічних орієнтацій кожна
з доктрин за останні десятиріччя зазнала істотних змін. Вони еволюціонують
залежно від зрушень в економіці і соціальній структурі, культурі та
ідеології, суспільно-політичному житті. Тому, зосередивши увагу на
характеристиках суспільно-політичних доктрин, треба дотримуватися принципу
історизму, враховувати розвиток, тенденцію до оновлення на основі
переосмислення суспільно-політичної практики.
Консерватизм, лібералізм, соціалізм та інші доктрини включають у себе
різноманітні течії, мають різні напрями. У цих доктрин чимало точок
зіткнення. І це природно, оскільки жодна еволюція в сучасному
плюралістичному суспільстві не може бути результатом дій тільки однієї
політичної сили. Відбувається зіткнення інтересів, боротьба ідейних
платформ, що відображають ці інтереси. В ході боротьби різні платформи
взаємно збагачуються і коректуються. Сили, що протистоять, вбирають у себе
більш широкі інтереси. Цей процес лежить в основі руху від
заідеологізованої до реалістичної політики, який спостерігається дедалі
виразніше.
Спектр сучасних соціально-політичних доктрин широкий — від таких, що
вважають за необхідне збереження капіталістичного ладу, протидію
суспільному прогресові, аж до таких доктрин, які повністю заперечують усі
нині існуючі форми суспільного устрою.
НЕОКОНСЕРВАТИЗМ ЯК ДОКТРИНА ЗАХИСТУ ТРАДИЦІЙ І ОДВІЧНИХ ЦІННОСТЕЙ
З кінця 70-х років найбільш популярною політологічною концепцією стає
неоконсерватизм. Загалом консервативна тенденція іде від таких різних за
своїми позиціями мислителів, як Платон, Арістотель, Ціцерон, Макіавеллі,
Ніцше та ін. Писемна історія консерватизму починається з часів Великої
Французької революції кінця XVIII ст. З першої половини XIX ст.
консерватизм виступає як ідейно-політична доктрина, що відображала
здебільшого інтереси дворянства в його боротьбі проти буржуазії. Пізніше,
сприйнявши окремі положення класичного лібералізму, консерватизм стає
ідейно-політичною платформою окремих фракцій буржуазії. Він виступає також
як захисна реакція середніх і дрібних підприємців перед невблаганним
динамізмом капіталістичного розвитку, що загрожував їх існуванню.
В цілому консерватизм спрямований на збереження, підтримку таких, що
історично склалися, форм державного і суспільного життя, насамперед
морально-правових його засад. Він спирається на певні стереотипи масової
свідомості і традиціоналістські уявлення, завдяки чому має широку соціальну
базу серед представників різних верств. На користь консерватизму "працюють"
негативні явища, що супроводжують суспільний прогрес.
У процесі розвитку капіталізму не залишався незмінним зміст
консерватизму. Основні його положення еволюціонували як зворотна реакція на
зміни в ідейно-політичних течіях, що йому протистояли. Після другої
світової війни консерватизм вніс у свої доктрини ряд серйозних змін,
покликаних оновити й посилити його соціально-охоронну функцію. Зокрема, він
керується такими ліберальними принципами, як конституціоналізм, поділ
влади, загальне виборче право та інші, які раніше заперечував.
Отже, термін "неоконсерватизм" не дуже вдалий, оскільки створює
неправдиве уявлення стагнації і навіть реакційності. Поза тим
неоконсерватизм виявив значну відкритість і гнучкість, здатність засвоювати
цінні елементи доктрин. У теоретичному плані він є синтезом неолібералізму
і деяких традиціоналістських консервативних цінностей. Проте консерватори
сприймають лише такі зміни в своїх позиціях, які не зачіпають суті існуючих
інститутів, системи влади та привілеїв.
Сучасний консерватизм не має стрункої ідеології. Йдеться про "філософію
революційної турботи щодо збереження". Консерватизм не проголошує себе
відкрито ворогом будь-яких змін, тим більше, прибічником простого
повернення до минулого. Вся система його цінностей грунтується на
впевненості, що минуле краще, ніж сьогодення. Звідси прагнення до змін, але
ретроградних. Все цс визначає основні риси світосприйняття консерватизму
(Г.-К. Кальтенбруннер). Перша з них — спадкоємність як вірність традиціям і
цінностям, а отже, турбота про створення умов, за яких традиції і
спадкоємність були б сприйняті й реалізовані суспільством. Далі,
стабільність як головна умова ствердження істотної цінності орієнтації
людини. Мається на увазі і така риса, як порядок, який забезпечується
суспільними інститутами. Звідси необхідність протистояти згубному процесу
звільнення людини від інституційно обгрунтованого порядку. Істотна і така
риса, як державний авторитет. Йдеться про тс, що порядок, грунтуючись на
лояльності громадян, потребує захисту державного суверенітету. Тому держава
повинна бути не тільки сильною. Вона призначена стати провідником єдиної,
чітко вираженої політичної волі. Важливою рисою с також принцип свободи —
здатності здійснювати індивідуальну і суспільну ініціативу в межах, які
допускаються ієрархічним порядком.
У системі консервативних цінностей важливе місце посідає постулат про
ненадійність прогресу. І це не випадково. Саме в кінці XX ст. як ніколи
гостро постало питання щодо "ціни прогресу", передусім науково-технічного.
Ускладнилася його взаємодія з соціальним прогресом. Виникла проблема
збереження людського роду. Глибинні зрушення в усіх сферах змусили
замислитися над тим, чи виправданий прогрес, який веде до відчуження,
руйнування традиційних зв'язків. Звідси потяг людей до одвічних моральних
та релігійних цінностей, традицій. Отже, виник сприятливий психологічний
клімат для поширення консервативних ідей.
Найсильніша настанова неоконсерватизму — економічна, точніше — ринкова.
Через призму економічної раціональності розглядається ситуація в інших
сферах життя. Широке і гнучке використання ринкових принципів, орієнтація
на індивіда, розв'язання особистої ініціативи, підприємництво та
активність, усунення бюрократичних перешкод і водночас удосконалення,
надання максимальної гнучкості вже створеним регулюючим механізмам — усе це
найбільш адекватно враховує вимоги економіки при переході до постіндуст-
ріального, інформаційного суспільства.
Економічна програма виходить з концепції "економіки пропозицій", згідно з
якою активною основою суспільства є капіталісти. Саме вони виконують
важливі економічні функції, насамперед інвестицію у виробництво більшої
частини своїх доходів. Звідси необхідність захистити багатство від будь-
яких зазіхань, у тому числі податків. Оскільки вони неминучі, то єдино
придатною вважається регресивна податкова система. З цією метою треба
покінчити з урядовим контролем над цінами, відмінити гарантований законом
мінімальний рівень заробітної плати тощо. Для зменшення ж державного боргу
необхідне скорочення витрат на соціальні потреби. У практичній діяльності
неоконссрватизм усвідомив, що без певних соціальних амортизаторів сучасне
суспільство не може існувати.
Щодо політичної сфери, то тут проголошується ідея "звуження зворотного
зв'язку", тобто можливості громадян впливати на політичні процеси. Звідси
апеляція до "сильної" в політичному плані держави. Основний наголос
робиться на функції прямого насильства як головній формі реалізації влади,
що передбачає насамперед поступовий демонтаж демократичних інститутів.
Вважається, що якість управління і демократія несумісні, знаходяться в
стані війни. Надлишок демократії рівнозначний дефіциту управління.
У концентрованому вигляді орієнтація на заперечення демократії втілюється
в теорії демократичного панування еліт. Згідно з цією концепцією, політичне
рівноправ'я і народний суверенітет не є абсолютними цілями.
У сфері міжнародних відносин неоконсерватизм спирається на концепцію
"політичного реалізму". Розстановка сил у сучасному світі до останнього
часу розглядалася як біполярне протистояння наддержав. Єдино можливою
формою такого протистояння проголошувалося нарощування воєнної могутності.
Міжнародні відносини обов'язково характеризуються жорстокою боротьбою за
владу між державами, які свої власні інтереси ставлять вище від усіх інших.
Тому і зовнішня політика визначається як боротьба за владу (Г. Моргентау).
Вся світова історія, згідно з такою концепцією, складалася з того, що
держави готувались до воєн, брали активну участь у них або відроджувались
зі стану організованого насильства у вигляді війни.
Поряд з цим виявляється здатність нсоконсерватизму зважати на нові реалії
у сфері міжнародних відносин. Досить сказати, що у 80-ті роки в питаннях
війни і миру, міжнародної безпеки не тільки ліві сили відійшли від своїх
небезпечних догм. Багато тверезих консервативних політиків зробили істотні
кроки в цьому напрямі.
Вже цс дає підставу стверджувати, що неоконсерватизм перебуває на етапі
певної кризи, що створюються умови для існування та розвитку інших ідейно-
політичних доктрин. насамперед неолібералізму.
СУЧАСНИЙ ЛІБЕРАЛІЗМ
У період становлення капіталістичного ладу і утвердження панування
буржуазії була висунута система поглядів, політичних орієнтацій, що
отримали назву "класичного лібералізму". Вона грунтувалася на політичних
ідеях Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Канта, А. Сміта, В. Гумбольта, А.
Токвіля та інших.
Були обгрунтовані демократичні права і свободи, недоторканість особи,
свобода приватної власності і промислової конкуренції, політика вільної
торгівлі, невтручання держави в економіку. Великого значення надавалося
поділові влади як гарантії щодо державного свавілля і "деспотизму натовпу".
Проблема співвідношення особи і держави в цій доктрині розв'язувалася на
основі положення -про право як реалізацію природного прагнення особи до
свободи.
Громадянська свобода тлумачилась як повна незалежність приватного життя
індивіда від політичної влади, як свобода совісті, слова, зборів і друку,
місця проживання і заняття. Йшлося про досить чітке розмежування і
виділення громадянського суспільства і держави як самостійних сфер
суспільного життя. Політична свобода, а отже, держава як її головний
гарант, у цілому повинні служити лише засобом забезпечення громадянської
свободи. Гарантіями проти зловживання владою вважалися, по-перше, сила
громадської думки, зосередженої в парламенті, по-друге, поділ і рівновага
різних гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової.
Великого значення надавалося утилітаризму (І. Бентам), згідно з яким
завдання держави — забезпечення "найбільшого щастя для найбільшої кількості
людей". Цього можна досягти політикою вільного розвитку капіталістичних
відносин, невтручання держави в економіку, демократизації всіх державно-
правових інститутів.
У процесі еволюції капіталізму, утвердження панування монополій
з'ясувалося, що ці ідеї не забезпечують гармонійного розвитку суспільства.
У зв'язку з цим були переглянуті важливі положення класичного лібералізму.
Значна увага приділялася реформам з метою обмежити свавілля монополій і
полегшити становище найбільш знедоленої частини населення. Були
сформульовані нові принципи Шж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науманн, Дж. Джеліотті.
Дж. Дьюї та ін.), що одержали назву нового, демократичного, або
соціального, лібералізму.
