самостійність людської свідомості у виборі цілей та способів своєї
поведінки, прийнятті та здійснення рішень. Звідси вчинок людини не можна
розглядати як просту реакцію на зовнішнє середовище. Конкретна ситуація
породжує вольовий акт не сама по собі, а лише “переломлюючись” через
інтереси, погляди, звички, особливості психіки та інші індивідуальні риси
особистості.
З іншого боку цілонаправлена діяльність людини була б неможливою, якби
вона не враховувала результатів своїх власних вчинків, що виражається у
формі передбачення результатів своєї поведінки. Суб’єкт, як правило,
усвідомлює можливий розвиток подій та їх наслідків. Мисленнєвий образ цих
наслідків, в свою чергу, формує, прискорює чи сповільнює прийняття рішення.
Отже, конкретний вольовий акт виникає в результаті взаємодії трьох
ліній причинного зв’язку, які Келіна С.Г. та Кудрявцев В.М. символічно
визначили як “минуле, теперішнє і майбутнє. Минуле – це весь життєвий
досвід даної людини, а також особливості її особистості; теперішнє – це
ситуація, в якій вона знаходиться в момент вчинення злочину; майбутнє
виступає у вигляді мисленнєвої моделі свого вчинку та його наслідків”[56].
Звідси витікає, що відповідальність особи за свої вчинки базується не
тільки на тому, що вона завдала своїми діями суспільно небезпечний
результат, але й на тому, що всі діяння попереднє пройшли через її
свідомість і волю, в співставленні з різними аспектами навколишньої
дійсності і стали виразом його суб’єктивних намірів, бажань та інтересів.
Виходячи з цього Пленум ВСУ постановив, що: “Визнання особи винуватою
у вчиненні злочину може мати місце лише за умови доведеності її вини”[57].
Дане положення конкретизується в ряді інших керівних роз’яснень і рішень по
конкретним справам[58]. В низ підкреслюється важливе значення принципу
винної відповідальності для вирішення питання про підстави кримінальної
відповідальності.
Принцип вини передбачає нерозривний зв’язок суб’єктивних і об’єктивних
ознак злочину. З одного боку, особа може нести кримінальну відповідальність
лише за ті свої бажання і наміри, які реально втілилися в суспільно
небезпечних діяннях. З іншого боку, ніякі шкідливі для суспільства діяння
та їх наслідки не можуть слугувати підставою кримінальної відповідальності,
якщо вони не визначалися психічним ставленням особи (у формі умислу або
необережності). Дане положення лягло в основу кримінально-правового
принципу суб’єктивної осудності, згідно з яким крім вини, яка вимагає
усвідомлення винною особою всіх ознак складу злочину.
До речі, характерним є те, що дане положення дуже рідко виділяють як
самостійний принцип кримінального права. Найчастіше воно розглядається в
контексті принципу вини[59] або взагалі ототожнюється з ним[60].
Безперечно, суб’єктивна осудність тісно пов’язана з принципом вини і
органічно з нього витікає. Але проблеми в першу чергу, правозастосовчої
практики вимагають виділити суб’єктивну осудність як самостійний принцип
кримінального права.
Згадуванні проблеми можна звести до запитання: “Чи повинне
поширюватися психічне відношення особи у формі умислу або необережності на
ті фактичні обставини, які не є елементом основного складу, але входять до
числа ознак кваліфікаційного складу злочину?”.
Так, наприклад, практика зіткнулася з цією проблемою у зв’язку з
кваліфікацією зґвалтування неповнолітньої та малолітньої за ч. 3 та ч. 4
ст. 117 ККУ. Пленум ВСУ з цього приводу роз’яснив, що застосовуючи закон
про кримінальну відповідальність за зґвалтування неповнолітньої або
малолітньої, слід мати на увазі, що кваліфікація цих злочинів за ч. 3 або
ч. 4 ст. 117 ККУ можливе лише у випадках, коли винний знав або допускав, що
вчиняє насильницький статевий акт з неповнолітньою або малолітньою, а так
само коли він міг і повинен був це передбачити. Неповнолітній або
малолітній вік потерпілої не може бути підставою для кваліфікації
зґвалтування за ч. 3 або ч. 4 ст. 117 ККУ, якщо буде доведено, що винний
сумлінно помилявся що до фактичного віку потерпілої[61]. Аналогічно
вирішується дана проблема і по іншим категоріям справ, зокрема при
кваліфікації розкрадання державного або колективного майна і викрадення
індивідуального майна громадян[62].
Як бачимо, осудними можуть бути лише ті ознаки складу злочину, які
усвідомлювались винним або які він міг і повинен був усвідомлювати. Ця
наукова позиція знайшла своє відображення у ст. ст. 8 і 9 ККУ. Ставлення
особі за вину обтяжуючих обставин вчиненого нею злочину, які вона в силу
тих чи інших обставин не могла і не повинна була передбачити, позбавлене
будь якого винного і попереджувального означення було б незаконним і
несправедливим, означало б, по суті, перехід на позиції об’єктивної
осудності, яка є чужою для національної теорії і практики боротьби зі
злочинністю.
Отже, проголошений у сучасного кримінальному праві концептуальний
постулат відповідальності за вину, який втілювався в принцип кримінального
закону, є важливим положенням Кримінального кодексу, що покликане ще більш
глибоко втілювати правозастосовчу практику принцип особистої
відповідальності. Саме на цьому принципі базується справедливе призначення
покарання, яке виражається в урахуванні психічного ставлення особи до
вчиненого нею злочину. Саме цей принцип лежить в основі застосування не
тільки норм Особливої частини ККУ, але й ряду інститутів Загальної частини
ККУ “стадії злочинної діяльності, співучасть у вчиненні злочину,
добровільна відмова від доведення злочину до кінця, звільнення від
кримінальної відповідальності і покарання”.
РОЗДІЛ 5 . ПРИНЦИП ГУМАНІЗМУ
Гуманізм – це, в першу чергу моралістична позиція, яка виражається у
визнанні цінності людини як особистості, поваги до її гідності основних
прав, свобод та законних інтересів. Визначення гуманістичних ідей для
національної правової системи не викликає сумніву. Вони лежать в основі
суспільних відносин, що регулюються і охороняються правом, впливають на
методи правового регулювання, визначають положення учасників правових
зв’язків.
В той же час існує чи мало специфічних проблем щодо реалізації
принципу гуманізму у сфері кримінального права. Перш за все виникає
питання: по відношенню до якого кола суб’єктів діє принце гуманізму? В
кримінально-правовій літературі не виникає сумніву думка про те, що
гуманізму у кримінальному праві поширюється у рівній мірі як на злочинця
так і на потерпілого, свідка тощо. При цьому акцент робиться на захист прав
і свобод саме тих “хто постраждав ”[63]. І в той же час дане питання
виходить з поля зору науковців, і вся увага конструюється на гуманному
ставленні саме до злочинця. Однак таке своєрідне ігнорування особистості
потерпілого видається несправедливим, зважаючи на існуючи проблеми щодо
даного питання у діючому кримінальному законодавстві.
Як бачимо вітчизняна наука, сформулювавши принцип гуманізму,
традиційно пов’язувала його саме у забезпеченням інтересів винного. А це
дає підстави сформулювати самостійний принце захисту особистості, її прав
свобод та законних інтересів від злочинних посягань, а існуючий принцип
гуманізму уточнити, інтерпретувавши його як принцип гуманного становлення
до злочинця.
Діюче кримінальне законодавство не відповідає ідеї визнання людини, її
життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою
соціальною цінністю, яка закріплена у ст. 3 Конституції України. В переліку
об’єктів кримінально - правової охорони особистість її правами і свободами
вказується після інтересів держави та суспільства, про що свідчить ст. 1, 7
КК та розміщення розділів у самому кодексі і посягання на особисту
власність до сіх пір визнається менш небезпечним діянням , аніж злочини
проти державної та колективної власності. Цей ряд прикладів можна було б
продовжувати. Коржанський М.Й. підмітив, що кримінальний закон взагалі не
має згадки про потерпілого[64].
Діючий КК не визнає життя і здоров’я потерпілого в якості факторів, що
відіграють вирішальну роль в кримінальної відповідальності посягаючого. В
ньому втілений принцип підвищення покарання за посягання проти життя і
здоров’я в залежності від багатьох обставин, переважна більшість з яких
пов’язанно не з потерпілим, а з особистістю винного і характером скоєного
ним діяння. Саме життя, якщо орієнтуватися на ст.ст.93,94 в кримінально
правовому разумінні нічого не варте.
У зв’язку з цим доцільно було б відмовитися від орієнтування
на обтяжуючі обставини оскільки перелік таких обставин безмежний,
ними можуть бути у кожному конкретному випадку різни ситуації, які може
використати злочинець для досягнення своєї мети. Крім того, оперування
обставинами, що обтяжують відповідальність, тим більше при конструюванні
складів злочинів вимагає їх співрозмірності по ступеню небезпеки, що
зробити практично неможливо. Враховуючи це, суд немає сам визначити, які
обставини можна визнати обтяжуючими або пом’якшуючими, якщо злочин було
вчинено під впливом цих обставин.
Слід також звернути увагу на те, що обтяжуючі обставини, зазначені ст.
, іноді стають більш важливими показниками суспільної небезпеки злочину,
ніж завдана шкода, що є не логічним: підтверджується не гуманізм чинного
кримінального законодавства. Не випадково на практиці виникають
ситуації, коли злочинець скоює по зовнішнім ознакам небезпечну крадіжки за
попередню змовою групою осіб, з проникненням в приміщенням (ч. 3 ст. 140),
але по суті не заслуговує такої оцінки, так як викрадені були, наприклад,
декілька пачок паперу або шматок м’яса.
Отже, на даний момент у кримінальному законодавстві України діє
концепція покарання злочинця. Концепція захисту, особливо прав, свобод та
інтересів особи наш закон не знав, хоча кара за злочин може і повинна бути
бути засобом захисту, а не тільки покарання, як це витікає із змісту ст. 22
КК України. Карати – щоб захищати , а не карати – щоб покарати.
Принцип гуманізму у кримінальному праві безпосередньо пов’язаний з
визначенням як мети правосуддя, так і тих засобів, які має кримінальна
юстиція у вирішенні завдань, що стоять перед нею. Кримінальна юстиція може
і повинна впливати на злочинця, а також на громадян з метою попередження з
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10
