С. запропонував П. у вигляді частини хабара 40 пляшок горілки загальною вартістю 480 тис. крб., які той 9 жовтня 1993 р. одержав, але в середині жовтня повернув (без трьох пляшок горілки, які він використав на власні потреби) і запропонував натомість передати йому 1 млн. крб., з чим С. погодився, але після цього звільнився з роботи і в Петропавлівці не з'явився, не маючи наміру давати ГІ. хабара.
Проте П. не полишив своїх намірів щодо С, і зловживаючи владою, всупереч інтересам служби, в грудні 2003 р. січні- 2004 р. неодноразово направляв повістки, зобов'язуючи С. з'явитись у прокуратуру району.
13 січня 2004 р. П. запропонував С. негайно виконати свою обіцянку, 20 січня 2004 р. попередив про необхідність передачі йому 500 доларів США чи 17 млн. грн., а лише 7 млн. крб., а решту 10 млн. крб., - до 1 лютого 2004 р. 25 січня 2004 p. С. передав П. поблизу магазину 7 млн.крб., з якими того було затримано.
Як визнав суд, всього П. одержав від С. хабар у вигляді 40 пляшок горілки вартістю 480 грн. крб. і 7 млн.крб., а решту 10 млн. крб., не встиг, оскільки його було затримано працівниками міліції.
Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України, яка розглядала цю справу у касаційному порядку за протестом заступника Голови Верховного Суду України, своєю ухвалою від 19 грудня 1996 р. змінила вирок в частині кваліфікації дій засудженого за ч. З ст. 368 КК, з таких підстав. Як встановив суд, II. мав намір одержати від С. хабара грошима в сумі 17 млн. крб., але з причин, які не залежали від його волі, одержав від нього тільки 7 млн. крб., та горілку вартістю 480 тис. крб., що разом становить 124,67 мінімальних розмірів заробітної плати. Виходячи з того, що П. не реалізував до кінця свій умисел на одержання хабара в особливо великому розмірі, судова колегія розцінила його дії як замах на одержання хабара в особливо великому розмірі і перекваліфікувала їх на ст. 14,15ч. З ст. 368 КК (особливо великим на час вчинення П. злочину вважався хабар, що в 150 разів і більше перевищував встановлений законодавством України мінімальний розмір заробітної плати).
Якщо при умислі посадової особи на отримання хабара у великому або особливо великому розмірі з причин, що не залежали від її волі, нею було отримано лише частину обумовленого хабара, та її дії слід кваліфікувати як замах на одержання хабара у великому чи особливо великому розмірі.
До зазначених питань, що виникають на практиці при кваліфікації одержання хабара у великому чи особливо великому розмірі, у ряді випадків додаються складнощі, пов'язані з визначенням вартості предмета хабара. Вони, зокрема, виникають, коли предметом хабара виступають послуги матеріального характеру, матеріальні цінності, іноземна валюта.
Грошову оцінку предмета хабара необхідно визначати і у випадках, коли в якості хабара було передано майно, яке той, хто дав хабар з тих чи інших причин не купляв (викрадене майно, подарунок, знахідка). Відповідно до роз’яснення Пленуму Верховного Суду України при визначенні вартості предмета хабара слід виходити із мінімальних цін, за якими у даній місцевості на час вчинення злочину вільно можна було придбати річ чи отримати послуги такого ж роду і якості.
Повторність одержання хабара передбачає вчинення цього злочину особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачений ст. 168-170, тобто одержання хабара, дачу хабара і посередництво у хабарництві. Не може розглядатися злочин, вчинений повторно, одержання хабара у декілька прийомів за виконання чи невиконання обумовлених з тим, хто дає хабар, дій. Вчинене таким чином діяння слід розглядати як продовжувальний злочин. (Гак, Верховний Суд України виключив ознаку повторності із звинувачення по справі стосовно старшого оперуповноваженого кримінального розшуку К., який одержав від громадянина О. у два прийоми певну суму грошей за обіцянку прийняти рішення про звільнення від кримінальної відповідальності її сина.
Слід мати на увазі, що одночасне одержання посадовою особою хабара від декількох осіб слід кваліфікувати як вчинене повторно тоді, коли хабар передається за вчинення дій в інтересах кожної особи, яка дає хабар, а посадова особа усвідомлює, що вона одержує хабар від декількох осіб.
На практиці повторне одержання хабара інколи кваліфікується не лише ч.2 ст. 368, а ще за ч.1 цієї статті. У цьому зв'язку Пленум Верховного Суду України вважав за необхідне роз'яснити таке: оскільки цією ознакою охоплюється як перший, так і наступні злочини, кваліфікувати перший злочин додатково ще і за частиною першою статей 368, 369 чи ст. 370 КК не потрібно. Це не стосується тих випадків, коли особа одні злочини вчинила в якості виконавця, а інші - в якості виконавця, повинні отримувати окрему кваліфікацію з посиланням на відповідну частину ст.14,15 чи статті 26.
Одержання хабара, так само як і дача хабара і посередництво в хабарництві не можуть кваліфікуватися як вчинені повторно у випадках:
• якщо судимість за раніше вчинений злочин знята або погашена в передбаченому законом порядку;
• якщо на момент вчинення особою нового злочину минули строки давності притягення її до відповідальності за раніше вчинений злочин;
• якщо особа була звільнена від відповідальності за раніше вчинений злочин у встановленому законом порядку.
III. Застосування покарання за отримання хабара
Крім вищезгаданого слід звернути увагу на питання принципу застосування покарання за отримання хабара та звільнення від кримінальної відповідальності за хабарництво.
Перша проблема, яка виникає при зверненні до інституту звільнення від кримінальної відповідальності за хабарництво зводиться до доцільності його існування: наскільки виправданим є збереження цього інституту в нашому законодавстві; чи не може держава у боротьбі з хабарництвом обійтися без подібних компромісів з учасниками акту дачі-одержання хабара, а якщо ні, то якими мають бути його межі ?. Сьогодні очевидно, що таке обґрунтування наявності інституту звільнення від кримінальної відповідальності за хабарництво було продиктовано ідеологічними міркуваннями.
Існування цього інституту обумовлене латентним характером акту дачі-одержання хабара, суттєвими складнощами, які виникають у процесі розкриття хабарництва та доведення вини учасників цього акту. Отже, основне його призначення - сприяння розкриттю фактів хабарництва та викриттю хабарників. У більшості випадків акт дачі-одержання хабара може бути розкритий, а вина учасників цього акту доведена лише за наявності правдивих свідчень хоча б одного з учасників зазначеного акту. Виходячи з цього, боротьба з хабарництвом може бути ефективною лише за умови, якщо хтось із учасників відносин, що складаються при дачі - одержанні хабара, буде зацікавлений у їх легалізації. За обставин, коли і дача хабара, і його одержання, а також умисне сприяння їм у будь-якому вигляді (за наявності ознак співучасті) визнаються кримінально караними діяннями, говорити про таку зацікавленість когось з осіб, безпосередньо чи опосередковано причетних до вчинення хабарництва, напевне не доводиться.
Як відомо, в основі усвідомленої поведінки людини лежить інтерес. Отже, щоб домогтися бажаної поведінки когось із учасників згаданого акту, необхідно створити певний стимул для такої поведінки, зацікавити ту чи іншу особу діяти відповідним чином. Суттєвим стимулом такого роду зацікавленості у сфері кримінально-правових відносин може бути або ж повне звільнення від кримінальної відповідальності, або ж суттєве пом’якшення кримінально-правових наслідків, насамперед, покарання.
Безумовно, створення такого стимулу дещо не узгоджується із загальними принципами кримінальної відповідальності, оскільки при його реалізації особа, яка вчинила злочин, не несе встановленої законом відповідальності за нього, а звільняється від такої відповідальності. Однак таке рішення вбачається виправданим з огляду на його мету і умови прийняття. Власне кажучи, йдеться про свого роду крайню необхідність. Держава вимушена іти на кримінально-правовий компроміс з учасниками акту дачі-одержання хабара для того, щоб розкрити факт хабарництва і притягнути до відповідальності найбільш небезпечних учасників хабарництва. Таким чином, можна зробити висновок про те, що інститут спеціального звільнення від кримінальної відповідальності за хабарництво є необхідною умовою, обов'язковим правовим засобом ефективної протидії хабарництву.
Друга проблема, яка виникає в процесі аналізу цього інституту, полягає у виборі суб'єкта такого звільнення. Оскільки учасників акту дачі-одержання хабара завжди є щонайменше двоє, один з яких дає хабара, а інший його отримує, то постає питання: кого з учасників акту дачі-одержання хабара доцільно стимулювати до позитивної посткримінальної поведінки, з ким з них краще іти на кримінально-правовий компроміс для досягнення зазначеної мети?.
Відповідно до чинного кримінального закону України (ч. З ст.370 КК) таким суб'єктом може бути лише хабародавець. Інші учасники акту дачі-одержання хабара (хабарник, посередник в хабарництві, співучасники цих осіб і хабародавця) не мають шансів підпасти під дію положень, викладених у ч. З ст. 370 КК.
Ситуацію, за якої закон передбачає можливість з усіх суб’єктів хабарництва звільняти від кримінальної відповідальності лише хабародавця не можна вважати правильною. Суспільна небезпека хабародавця за всіх інших рівних обставин є вищою, ніж суспільна небезпека посередника. Останній виступає лише з'єднувальною ланкою між хабародавцем хабарником, до того ж лише у випадку, коли вони вирішили діяти через посередника. Посередник не діє за власною ініціативою, а лише виконує волю однієї із сторін у акті хабарництва. Більше того, якщо без хабародавця або хабарника дачу-одержання хабара уявити неможливо, то без посередника цей злочин може цілком обійтися. Крім того, зазначена ситуація є аналогічною з правової точки зору й такою, що перешкоджає ефективному розкриттю найбільш тяжкого виду хабарництва одержання хабара-і викриттю найбільш небезпечної в хабарництві фігури - хабарника. Якщо поглянути на зазначену позицію з правових позицій, то виникає певний нонсенс: хабародавець за певних обставин звільняється від кримінальної відповідальності, а, скажімо така менш небезпечна фігура як посередник - ні.
З огляду на це компроміс з посередником є рішенням не лише припустимим, але й бажаним. Нормативно це могло б виглядати як доповнення ст.369 КК частиною 3 відповідного змісту. Свого часу автором пропонувалася редакція доповнення, яке зводилося до такого: "Посередник звільняється від кримінальної відповідальності, якщо він діяв в інтересах особи, стосовно якої завідомо для нього мало місце вимагання хабара, або якщо після передачі хабара він добровільно заявив про це до порушення проти нього кримінальної справи».
На сьогодні таке доповнення вбачається вже не зовсім правильним. Справа в тому, що воно стосується лише посередника, який діє в інтересах хабародавця. Зазначена вище пропозиція формувалася по аналогії з положеннями ч. З ст. 170 КК якщо звільняється хабародавець, то на приблизно таких же умовах повинен звільнятися і посередник, який діє в його інтересах.
Аналіз кримінально-правової літератури, останніх пропозицій по вдосконаленню кримінального законодавства, вивчення практики застосування чинного КК та досвіду інших країн схиляє до того, щоб визнати за можливе звільнення від кримінальної відповідальності також і посередника, який діяв в інтересах хабарника, незважаючи на те, що звільнення від відповідальності останнього законом не передбачене. За доцільність звільнення від кримінальної відповідальності посередника незалежно від того, в чиїх інтересах - хабародавця чи хабарника - він діяв, ще у 70-х роках висловився О.Я.Свєтлов, який в рамках докторської дисертації спеціально досліджував питання відповідальності за посадові злочини.
