Незважаючи на рішення Найвищої Ради від 25 червня 1919 р. й окупацію Східної Галичини поляками, Паризька мирна конференція так і не визначилася з політичним статусом Східної Галичини. В рішенні Найвищої Ради йшлося лише про тимчасову військову окупацію Польщею території Східної Галичини. За Сен-Жерменським мирним договором від 10 вересня 1919 р. Австрія передала Антанті свої права суверенітету над Східною Галичиною. У другій половині 1919 р. внаслідок невизначеності загальної ситуації в регіоні, розбіжностей, що існували між великими державами, і демаршів Варшави декілька разів відкладалося прийняття статуту для Східної Галичини. Англія наполягала на автономії Східної Галичини і далі використовувала східно-галицьку проблему як засіб тиску у відносинах із Францією та Польщею. З огляду на складні відносини між Чехословаччиною і Польщею симпатизувала урядові ЗУНР і Прага. Чеський уряд дав дозвіл на перебування на своїй території східно-галицьких військових формувань, а представництво ЗУНР у ЧСР, хоча офіційно й не визнане, було найчисленнішим з усіх галицьких закордонних місій. Українці самої Галичини відмовлялися визнавати легітимність польської влади. Все це давало певні надії і підстави для продовження боротьби.
Навесні 1920 р. галицька зовнішня політика опинилася на роздоріжжі, її попередні орієнтації на об'єднання з Великою Україною та на федерацію з ЧСР або з небільшовицькою Росією в умовах конкретної військово-політичної і міжнародної ситуації в регіоні й загалом у Європі зазнали краху. Від листопада 1919 р. уряд ЗУНР опинився на еміграції, центром якої став Відень. Гостро постало питання вибору подальшої орієнтації, яке висвітлило чимало розбіжностей у поглядах членів УНРади. Галицькі соціал-демократи - С.Вітик, А.Крушельницький, Й.Безпалко, І.Калинович та ін. Взагалі виступали за ліквідацію галицького державного центру, очолюваного Петрушевичем. Не було єдності і всередині Національно-демократичної (трудової) партії, яка від листопада 1918 р. виявляла політичне опертя уряду ЗУНР. Частина "трудовиків" - С.Голубович, О.Бурачинський - вважала, що треба шукати порозуміння з польським урядом. Інша частина - С.Смаль-Стоцький, Ст.Дністрянський, а також їхні політичні союзники - галицькі радикали К.Трильовський, Т.Галіп - "хорували остро на соборницьку ідеологію". За таких обставин Петрушевич навіть не наважувався скликати у Відні засідання УНРади.[33;78]
З метою з'ясувати позиції великих держав у східно-галицькому питанні і відповідно виробити власний зовнішньополітичний курс Є.Петрушевич у січні 1920 р. вирушив до Парижа і Лондона особисто. До нас майже не Дійшли відомості про зустрічі і переговори Диктатора, однак наслідки його майже піврічної поїздки не забарилися. Наприкінці травня 1920 р. В.Панейка було усунуто з посади голови галицької делегації в Парижі, а незабаром уряд ЗУНР офіційно відмежувався від будь-якої причетності до утворення і діяльності проросійського Українського національного комітету.
Проте вибух польсько-радянської війни і початкові успіхи Пілсудського та Петлюри завадили увиразненню нового курсу Петрушевича до середини 1920 р. Висловивши протест проти угод між УНР і Польщею, за якими визнавалася приналежність Східної Галичини до Польщі. Диктатор активно зондував ґрунт у європейських столицях і вичікував, чим закінчиться польсько-радянське протистояння. Переломною стала середина липня 1920 p., а саме — переможний марш Червоної армії на Варшаву, коли здавалося, що катастрофа польської армії неминуча, а також міжнародна конференція в Спа 5-16 липня 1920 р. Укладений 10 липня в Спа договір між державами Антанти і Польщею передбачав запрошення західноукраїнських представників на майбутню конференцію для вирішення статусу Східної Галичини. А відома "лінія Керзона" більше-менше відповідала етнографічному українсько-польському кордонові й лишала Східну Галичину поза Польщею. Договір викликав справжній переполох у Варшаві, а з іншого боку — негайну реакцію Петрушевича. 25 липня Диктатор видав розпорядження про організацію «Уряду Диктатора ЗУНР» з осідком у Відні. Уповноваженим для закордонних справ став С.Витвицький (з січня 1921 р. К.Левицький). Зовнішньополітичний курс було рішуче змінено. Тепер пропагувалася ідея незалежної Галицької Республіки. В листі до С.Томашівського Петрушевич висловив невдоволення діяльністю західноукраїнської делегації в Парижі, яка "постійно говорила про недостачу інструкцій, коли тимчасом вона їх одержала від Президента", і інструкція була "ясною самостійність Західної України".[32;87]
Разом зі зміною зовнішньополітичного курсу ЗУНР змінився і сам характер зовнішньої політики. На відміну од певної ідеалістичності та наївності 1919 р., у 1920 р. вона стала реальнішою і прагматичнішою. Петрушевич та його уряд покладали надії вже не на справедливість Антанти, а, по-перше, на суперечності між великими державами, які уряд ЗУНР намагався використати на свою користь; і, по-друге, на зацікавленість великих держав нафтою і концесіями у Східній Галичині. Такий "прагматизм" пояснювався і скрутним фінансовим становищем еміграційного уряду, що дедалі гіршало. У пошуках джерел фінансування своєї діяльності Петрушевич і уряд не скупилися на обіцянки західним лідерам і фірмам. На жаль, як це часто буває у таких випадках, на поверхню випливали всілякі авантюристи, котрі з допомогою уряду ЗУНР прагнули розв'язати власні фінансові проблеми, про що докладніше йтиметься далі.
Слід зазначити, що зовнішня політика верхівки ЗУНР була не так самостійною, як вимушеною реакцією на міжнародну ситуацію та політику великих і сусідніх держав. Втративши територію, галицький уряд шукав міжнародного опертя й хапався за будь-яку реальну чи гадану можливість здобути підтримку інших держав. Тому еміграційні політики навколо Петрушевича загравали з російськими білоемігрантськими колами, вступили наприкінці 1920 р. у таємні зносини з урядами Радянської України і Росії, намагалися знайти допомогу в Італії та Ватикані тощо. Пріоритетне значення Петрушевич надавав підтримці взаємин із Лондоном і Прагою, які з багатьох причин виявляли прихильність до західноукраїнської справи.
Водночас уряд ЗУНР почав приділяти набагато більше уваги взаєминам зі США. Проявилося це, передусім, у призначені до Сполучених Штатів галицького дипломатичного представництва. Декрет Петрушевича про організацію місії ЗУНР у США і Канаді було підписано 1 січня 1920 р. Враховуючи невдалий досвід попередньої української місії Ю.Бачинського, зокрема її повне ігнорування американським урядом, а також гостру потребу грошей для діяльності галицького центру в еміграції, за головну мету новій місії ставилося "придбання серед тамошніх українців... фондів на допомогу Західній Області УНР (Галичині та Буковині), а зокрема фондів для підмоги жертвам польсько-української війни, фондів на національні інституції в Галичині та Буковині та фондів на ведення політики і державних справ Західної Області УНР". Як уже згадувалось, абсолютна більшість українців емігрантів на американському континенті становили саме вихідці з Західної України, і тому Петрушевич небезпідставно сподівався на їхню матеріальну підтримку. Головою зунрівської місії було призначено відомого галицького політика, члена Національно-демократичної партії, заступника державного секретаря у закордонних справах Лонгина Цегельського. Його заступником і водночас головою місії в Канаді став проф. Іван Боберський.
11 квітня 1920 р. Цегельський приїхав до Сполучених Штатів. В інформації про приїзд Цегельського, переданій до "New York Times", Український національний комітет наголошував, що "його місія не має політичного характеру". Зрештою, більш року, до червня 1921 p., Цегельський навіть перебував не у Вашингтоні, а в Нью-Йорку. Його діяльність одразу зіткнулася з багатьма труднощами і була малопомітною до літа наступного року. На заваді стояли кілька чинників. Насамперед нову місію насторожено сприйняла українська громада. На відміну од урочистого прийняття Бачинського, Цегельського навіть не зустрічали. Американські українці добре пам'ятали невдалий досвід Бачинського та Імханицького. До того ж вони ніяк не могли розібратися, кого ж їм підтримувати: уряд Петлюри, який "віддав" Галичину полякам, чи "сепаратний" уряд ЗУНР, який "зрадив українську справу" й "об'єднався з Денікіним". Лише згодом Цегельський почав здобувати розуміння і сприяння з боку Українського національного союзу, Національного комітету та Української Греко-католицької церкви.[5;66]
Напевно, далися взнаки деякі особисті риси вдачі Цегельського. У листах-звітах до уряду він постійно скаржився на скрутний матеріальний стан представництва, що, здається, сильно псувало йому настрій і безпосередньо відбивалося на роботі представництва.
Діяльність місії обмежувалась також вищенаведеними інструкціями уряду, які не дозволяли здійснювати якісь заходи перед урядом США. Лише у вересні-жовтні 1920 р. такий стан речей дещо змінився. У зв'язку з початком польсько-радянських переговорів у Ризі уряд Петрушевича посилив свою міжнародну діяльність. До Риги було відправлено галицьку делегацію (К.Левицький, О.Назарук, Л.Мишуга, Е.Брайтер). Сам же Петрушевич, аби заручитися підтримкою Антанти, докладав чимало зусиль у Лондоні. У вересні Петрушевич написав з Лондона Цегельському, що "було би дуже бажане, щоб Ви посвятили з 4 до 6 тижнів на подорож до Вашингтона з метою особистих авдієнцій у представників американського Уряду. Сучасний момент є для нас майже переломний і ми мусимо ще раз з'ясувати наші національні і державні домагання... Слово З'єдинених держав може сильно заважити на теренах цього суду". Незабаром Цегельському були дані повноваження представляти інтереси Західноукраїнської Республіки перед урядом США.
У жовтні уповноважений уряду ЗУНР у закордонних справах С.Витвицький надіслав Цегельському докладну інструкцію, в якій головне завдання місії визначалося так: "станути на становищі самостійної державності Східної Галичини, і старатися приєднати уряд Злучених Держав Америки, щоби він підпер наші змагання". Зокрема, йшлося про необхідність популяризувати західноукраїнську справу в пресі, щоб звернути на неї увагу Білого дому. З огляду на те, що уряд ЗУНР, як уже зазначалось, у своїй зовнішній політиці почав робити більший наголос на економічне зацікавлення великих держав природними ресурсами Східної Галичини, Цегельський намагався передусім налагодити контакти з представниками американського бізнесу і використати їхні лобістські можливості для впливу на позицію Держдепартаменту. Галицький уряд, зацікавлений здобути визнання хоча б однієї великої держави, вимагав від Цегельського "приспішити" таке визнання з боку Вашингтона і був готовий піти на майбутні суттєві поступки іноземному капіталові в Галичині.
3.2 Галицька дипломатична місія в США у 1921 р.
Рік 1921 і два наступні роки принесли нові зміни у розташування сил на міжнародній арені. На європейському континенті крок за кроком зводилася на ноги скривджена у Першій світовій війні Німеччина. Закінчилася громадянська війна в Росії, а введення НЕПу поступово сприяло стабілізації і зміцненню радянської влади. У квітні 1922 р. Німеччина і Радянська Росія уклали Рапальський договір, який заклав підвалини німецько-радянського співробітництва у міжвоєнні роки. Погіршилися франко-британські відносини: до тертя між Англією і Францією в їхній політиці щодо Німеччини додалися різні підходи до кризи на Близькому Сході, коли Англія підтримала греків, а Франція — Туреччину. Нарешті, вся Європа переживала гостру економічну кризу 1921-1922 pp.[23;70]
В листопаді 1920 р. відбулися президентські вибори в США. Переміг кандидат від Республіканської партії Воррен Дж. Гардінг. Свою виборчу кампанію він проводив під гаслами "Америка для американців" і "повернення до нормального стану". США вирішили зосередити увагу переважно на внутрішніх справах, а в зовнішній політиці - на Південній Америці і Далекому Сході, повернувшись до вже традиційної політики "тихоокеанського ізоляціонізму". Американська громадська думка була рішуче налаштована проти великих фінансових витрат на зовнішньополітичні акції. Пріоритетом у міжнародній політиці США дедалі більше ставали економічні міркування: створення сприятливих умов для американського експорту, захист американських інвестицій за кордоном і контроль над постачанням у США дешевої сировини та необхідних корисних копалин. Поразка Німеччини і послаблення Великобританії, здавалося, забезпечили життєві національні стратегічні інтереси США. Проте дедалі могутнішим потенційним суперником у Південно-Східній Азії та на Тихому океані ставала Японія, отримання якої висувалося на перший план американської зовнішньої політики. В умовах відсутності прямої зовнішньої загрози національній безпеці іншим важливим напрямком зовнішньої політики Білого дому стало скорочення озброєнь, насамперед морських. Зокрема, головною зовнішньополітичною акцією адміністрації Гардинга стала Вашингтонська конференція з роззброєння.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17
