Проте вже від початку між урядами українських республік існували серйозні суперечності, котрі дедалі більше загострювались. Вони були викликані двома головними причинами. По-перше, різним міжнародним становищем і, відповідно, різними зовнішньополітичними пріоритетами, а по-друге, міжпартійною боротьбою. Головну небезпеку для ЗУНР від перших днів її утворення становила агресія з боку Польщі. Директорії УНР було не під силу втручатись у події на польсько-українському фронті у Східній Галичині. Вона навіть не була у стані війни з Польщею, хоч та вела війну не лише у Східній Галичині, а й окупувала західні землі УНР на Волині. Директорія сама ледь утримувала фронт проти Червоної армії і, крім того, відчувала постійну загрозу з боку білої Росії.
Велику роль у погіршенні відносин між урядами УНР і ЗУНР відігравала також міжпартійна боротьба. Якщо До складу Ради народних міністрів УНР входили переважно представники наддніпрянських соціалістичних партій УСДРП і УПСР, галицький Державний Секретаріат складали члени ліберально-поміркованих національно-демократичної і радикальної партій. Різне розуміння політики й тактики часто призводило до взаємної недовіри і звинувачень. Галичани вважали владу Петлюри надто лівою і з підозрою ставилися до її соціалістичних експериментів. Наддніпрянські соцпартії, зі свого боку, гостро критикували владу "буржуазії" Галичини, її "відірваність" од народу й небажання здійснювати широкі соціальні зміни. Мало того, галицькі соціал-демократи, які були в опозиції до уряду ЗУНР, розраховували на підтримку соціалістичних партій Великої України, а східноукраїнські праві партії відверто симпатизували Державному Секретаріатові і воліли відповідних змін у себе.
Намагання дистанціювати на міжнародній арені галицьку справу від загальноукраїнської досить швидко обернулося неузгодженістю дій і конфліктами всередині української делегації в Парижі. Ініціаторами такого повороту у травні 1919 р. стали галицькі представники на мирній конференції Василь Панейко і Степан Томашівський. Заснувавши окреме бюро без відома Г.Сидоренка, вони фактично діяли самостійно. Коли ж їхня закулісна діяльність стала відомою решті членів української делегації і стала предметом обговорення на внутрішньому засіданні делегації, Панейко прямо заявив, що в галицькому питанні він "має право виступати сам і без делегації". Внутрішні чвари і неузгодженість зовнішньополітичних дій українців перешкоджали діяльності української делегації в Парижі і сприяли формуванню у світі негативного ставлення до України. Але цей чинник не варто перебільшувати. Конфлікти, протилежні орієнтації та особисті чвари роздирали й інші національно-визвольні рухи. Наприклад, загальновідомою є боротьба між двома гілками польського національного руху - ПНК Р.Дмовського і Ю.Пілсудським. Зокрема, під час Першої світової війни взаємні напади супроводжували діяльність у США Падеревського і представника Пілсудського Є.Сосновського.
Конфлікти між групою Р.Дмовського і посланцями Ю.Пілсудського тривали й на Паризькій конференції. Це, одначе, не завадило полякам домогтися позитивних для них рішень.
Причина ж зміни курсу галицькими представниками полягала насамперед у тому, що в Парижі стала цілком очевидною безнадійність позитивного вирішення загальноукраїнського питання. Це стало помітним вже з перших кроків дипломатичної місії УНР у Парижі. Українська делегація прибула на конференцію без формального запрошення, так і не була визнана і могла розраховувати лише на неофіційні зносини з іншими делегаціями, її голова Г.Сидоренко, якого Директорія послала до Парижа ще наприкінці листопада 1918 p., майже два місяці не міг дістати візи від французького уряду. Лише 20 січня 1919 р. він, разом із сином Є.Петрушевича - Антоном, приїхав до Франції через Італію. В.Панейко, долаючи перешкоди французьких властей, зміг дістатися Парижа у другій половині березня, а решта членів делегації (С.Томашівський, С.Шелухін, О.Шульгин, В.Дідушок та інші) ще пізніше.[26;70]
Після приїзду Сидоренко одразу порушив питання про визнання УНР і української делегації в Парижі, але зустрів прохолоду і настороженість.
Г.Сидоренко поставив питання про визнання української делегації і перед делегацією США. У звіті до уряду Сидоренко стверджував, що мав з цього приводу переговори з Гаузом, і далі на оптимістичній ноті продовжував: "мені удалось добитися того, що в Раді Чотирьох ініціативу по визнанню України взяла в свої руки Америка... ". Голова делегації УНР від перших днів приїзду до Парижа надсилав Е.Гаузові копії всіх своїх нот і звернень до конференції. Однак у досі неопублікованому, хоч і часто цитованому в історичній літературі, докладному щоденнику Е.Гауза є багато різноманітної інформації про його зустрічі, перебіг конференції, особисті оцінки автора тощо, але нічого немає про українське питання. У найкращому разі представник УНР одержував від помічника Гауза А.Фрейзера відписки із запевненнями, що справу буде уважно розглянуто.
Допомогти українській справі на конференції, зокрема вплинути на позицію урядів Англії, Канади і США, намагалася в міру своїх можливостей українська еміграція на американському континенті. Американській делегації в Парижі надсилалися петиції й телеграми з вимогами зупинити польську агресію в Галичині, визнати делегацію УНР в Парижі і т. ін. До Парижа прибули представники українців США Кирило Білик і конгресмен від штату Нью-Джерсі Джеймс Геміл. Завдяки посередництву Геміла Біликові вдалося отримати аудієнцію у Гауза, але той погодився на неї лише тому, що Білик був громадянином США. Правда, після тривалих спроб Геміл і Білик змогли влаштувати неофіційну зустріч Сидоренка і Панейка із Гаузом. Вона відбулася 13 травня, але єдина згадка про зустріч у щоденнику Гауза - це його зауваження, що "в окрузі Геміла мешкає багато українців і, привівши до мене українських делегатів, він думав задовольнити своїх виборців".
На загал, конференція була вельми заклопотана подіями в Росії, хоча російське питання також не стояло на порядку денному роботи конференції. Можна не помилившись стверджувати, що тінь Росії висіла над усіма дебатами на конференції. Для великих держав було очевидним, що остаточний мир у Європі навряд чи буде можливий без участі Росії в процесі врегулювання. Проте в Росії тривала громадянська війна, і питання - з якою Росією мати справу - лишалося без відповіді. А діяти треба було негайно, адже небезпека поширення революції на інші європейські країни як ніколи зросла: у березні 1919 р. радянську владу було проголошено в Угорщині, у квітні революційна пожежа перекинулася в німецьку Баварію.[26;99]
Отож українське питання на конференції розглядалося лише в контексті загальноросійських проблем. Як уже згадувалося, взимку 1919 р. плани використати війська УНР у боротьбі проти більшовизму виношували французи. Вашингтон і Лондон від самого початку досить скептично ставилися до цих планів свого союзника. Принаймні посол США у Франції Шарп іще в лютому передавав до Вашингтона, що французьке командування в Одесі переоцінює можливості використання армії Петлюри. У березні 1919 р. франко-українські переговори в Одесі остаточно зайшли у глухий кут. Евакуація урядом УНР Києва і поразки українських військ від Червоної армії звели нанівець значення Директорії для Антанти як можливого фактора у боротьбі з більшовиками.
В урядах країн Антанти і США зміцніла зневіра в силу українського національного руху і можливості Директорії контролювати територію і чинити опір радянським військам. 31 січня 1919 р. посольство США в Лондоні переслало до Вашингтона копію меморандуму "Ситуація в Україні", підготовленого Департаментом політичної розвідки британського Форін Офісу. В кінці листа посольство підсумовувало, що загальна ситуація в Україні вказує на те, що "жодних надій не можна покладати на сепаратистський рух Петлюри, і що будь-яка допомога цьому рухові закінчиться поразкою, як це вже було наприкінці 1917 р. Справжньою небезпекою в Україні є більшовизм, і його можна перемогти, лише підтримуючи російську Добровольчу армію генерала Денікіна". Аналогічну думку висловлювала американська військова місія в Одесі. Окремі прихильні до української влади рапорти, як, наприклад, звіт американського майора Л.Мартина у травні 1919 р. після поїздки до Галичини та Східної України, в якому він писав, що Директорія є "компетентною" і "ефективною", не робили погоди у Вашингтоні і Парижі.
Навіть після усунення від влади В.Винниченка і В.Чехівського Вашингтон і далі сприймав Директорію та Раду народних міністрів УНР як "лівий уряд", на який не можна покладатися. В лютому 1919 р. Шарп писав до Держдепартаменту, що Петлюра і його уряд "ближче до більшовизму, ніж будь-хто, і їм не можна вірити". Не змінилось і ставлення до українського руху як до інтриги німців. Дійшло до того, що Держдепартамент, аби довести зв'язки українців із Берліном, доручив посольству США у Стокгольмі з'ясувати, звідки фінансується тамтешня українська місія. Посол незабаром відповів: "Посольство не змогло знайти якихось свідчень, що українська місія має контакти з Німеччиною, проте мої британські колеги переконані, що вона фінансується з Берліна, а її єдиною метою є створення проблем".[33;41]
У другій половині березня остаточно зазнала краху французька політика на півдні України і Париж був змушений вивести звідти свої війська. Водночас у перших числах березня в Сибіру розпочався наступ білогвардійської армії Колчака. Разом з успішним початком наступу пожвавішали російські еміграційні політики в Парижі. Ще у грудні 1918 р. на зустрічі політичних діячів і дипломатичних представників колишньої Росії було утворено Російську політичну нараду (РПН) під головуванням князя Львова, її завдання полягало в тому, щоб "виражати російські національні погляди" і "підносити голос на захист інтересів Роси". Для представництва інтересів Росії на Паризькій конференції РПН виділила делегацію у складі Г.Львова, В.Маклакова, С.Сазонова та інших. І хоча формально російська делегація не брала участі в роботі конференції, вона, на відміну од делегації УНР, мала досить помітний вплив. Антанта пов'язувала великі надії з наступом Колчака і, відповідно, зважала на думку РПН у Парижі. Наприклад, на засіданні Комітету у польських справах 9 березня представник Італії, колишній посол Цієї країни в Росії Торретта наголосив, що, визначаючи східний кордон Польщі, треба враховувати інтереси відновленої небільшовицької Росії, а за основу взяти декларацію Тимчасового уряду 1917 р.
Отже, починаючи від березня 1919 р. Антанта і США змістили акцент у боротьбі з Радянською Росією з прямої інтервенції власними силами на підтримку антибільшовицьких сил у самій Росії. Найефективнішою такою силою союзники вважали російську білу контрреволюцію, на яку й було зроблено головну ставку, незважаючи на погляди окремих політиків, наприклад полковника Гауза, який виступав за необхідність надавати військову допомогу всім силам, які боролися з більшовиками. В першій половині 1919 р. головні надії покладалися на адмірала Колчака. З червня 1919 р. на зустрічі Лансінга з українськими представниками А.Марголіним і Т.Окуневським, який приїхав до Парижа на доручення уряду ЗУНР для переговорів із чехами, держсекретар підкреслив однозначну вимогу Вашингтона - визнання українським урядом верховного командування Колчака. З огляду на відверто антиукраїнську позицію білої Росії і небажання її лідерів миритися з існуванням самостійної України у будь-якій формі, підпорядкування Колчакові було для українського уряду цілком неприйнятним. Позиція Директорії лишалася непохитною. 18 липня міністр закордонних справ УНР Володимир Темницький писав із цього приводу Сидоренку в Париж: "...Правительство непохитно стоїть за суверенність та самостійність України. Всякі балачки, буцім правительство готове робити якісь концесії в сторону федеративної Росії, не мають найменшого грунту".[18;70]
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17
