Зміну настроїв у Парижі миттєво вловили представники США у Польщі. Член чергової союзної місії до Східної Галичини лейтенант Р.Фостер і військовий аташе США підполковник Е.Фармен радили своєму керівництву дати дозвіл на продовження польського наступу до Збруча. Фостер повідомляв про "радість", із якою "маси селян" вітали прихід польських військ, котрі, за його словами, встановлювали порядок і захищали цивільне населення від терору. "Український режим тримався, очевидно, лише на силі..." - запевняв Вашингтон американський офіцер. Те саме писав і Фармен, зазначаючи, що "ані мир, ані порядок не може існувати, доки всі українські сили не будуть виведені з Галичини". Напередодні вирішальних засідань Ради міністрів закордонних справ 18 і 25 червня Лорд давав рекомендації Лансінгові, посилаючись саме на ці, далекі від об'єктивності, рапорти Фармена і Фостера.
Зрештою, 25 червня Рада міністрів закордонних справ ухвалила рішення про дозвіл польським військам окупувати Східну Галичину до Збруча і дала Варшаві право на використання всіх збройних сил, включно з армією Галлера. Вирішення питання про остаточний політичний статус Східної Галичини відкладалося на майбутнє. У той самий день Найвища Рада підтвердила рішення своїх міністрів закордонних справ, а через день спеціальною телеграмою повідомила Варшаву про дозвіл на використання армії Галлера в Галичині, чим поляки негайно скористалися, й у першій половині липня наступ польських військ досяг Збруча. Після рішення 25 червня українських делегатів Панейка і Марголіна було запрошено на засідання американської делегації в Парижі і повідомлено про цю ухвалу.[5;51]
Постанови найвищих органів конференції від 18 і 25 червня санкціонували вже здійснені і ще недовершені збройні акції польської армії у Східній Галичині і практично обумовили майбутній статус західноукраїнської території. США, виявляючи, особливо у квітні-травні 1919 p., невдоволення наступом польської армії та ігноруванням з боку польського уряду волі конференції, у тодішній конкретній військово-політичній ситуації на сході Європи виступили за передачу Східної Галичини Польщі і підтримали позицію Франції. Проголошення права націй на самовизначення й абстрактне врахування бажань усіх народів колишньої Австро-Угорщини поступилися перед конкретною ситуацією в регіоні і прагненням до федералізації сходу Європи. Англійські експерти вважали ці рішення провиною американців, котрі, як писав Гедлам-Морлі, "підвели нас у найважливіших питаннях". Секретар Падеревського Цехановський завдячував передусім політиці Франції, а також американцям. Є.Петрушевич надіслав 15 липня ноту протесту Найвищій Раді конференції, в якій наголосив, що "український нарід і його армія до останньої людини вестимуть боротьбу за свою державу проти польських наїздників".
2.3 Дипломатична місія Ю.Бачинського й українсько-американські відносини в другій половині 1919 р.
Позиція США в українському і східно-галицькому питаннях не зазнала зміни й у другій половині 1919 р. Вільсон, так само, як лідери інших держав - учасників мирної конференції, залишив Париж одразу після підписання Версальського миру з Німеччиною 28 червня 1919 р. Проте Найвища Рада конференції, представлена тепер міністрами закордонних справ чи їхніми заступниками, продовжувала свою роботу. В цей час американську делегацію на Паризькій конференції очолював заступник держсекретаря Франк Полк, пізніше — Генрі Байт.
У Росії тривала громадянська війна. З червня 1919 р. епіцентр боротьби змістився на південь, де з Кубані та Дону наступ у Центральну Росію і в Україну розпочала Добровольча армія генерала А.Денікіна. На неї країни Антанти і покладали свої головні надії у другій половині 1919 р. Ще на початку липня Директорія й уряд УНР перебували на Поділлі, де знесилені війська УНР контролювали невелику територію. Відносини між Директорією і галицьким Державним Секретаріатом загострилися до краю. Намагаючись врятувати становище, Є.Петрушевич іще 9 червня проголосив себе "Диктатором ЗУНР". Рада народних міністрів УНР і наддніпрянські соціалістичні партії не визнавали диктаторства Петрушевича, вважаючи акт його проголошення неконституційним і фактичним державним переворотом, хоча в самій Директорії влада теж поступово зосередилася в руках самого Петлюри. Перспективи Директорії посвітлішали, коли після тривалих переговорів між Петлюрою та Петрушевичем останній дав згоду на перехід УГА на територію наддніпрянської України для спільних воєнних дій проти червоних військ, а пізніше - і проти армії генерала Денікіна. Добре зорганізована і боєздатна 40-тисячна Галицька армія могла надати суттєву допомогу військам УНР. Об'єднавши сили, обидві українські армії перейшли в наступ на Київ.
У діяльності української делегації на Паризькій конференції важливе місце посідало питання військового майна (одяг, засоби транспорту, медикаменти), яке де-легація купила у червні в Американської ліквідаційної комісії на суму 8 млн. дол. у кредит. Проте вивезти до України вкрай потрібне майно так і не вдалося. З цього приводу 7 серпня Г.Сидоренко звернувся до голови ліквідаційної комісії Е. Паркера з меморандумом, де зазначалося, що "позбавити українців купленого в США майна означає допомагати ворогам демократії і зміцнювати більшовиків". Паркер передав меморандум голові делегації США Полку, а той для експертної оцінки — Р.Лорду. Останній у притаманній йому манері пояснював: "Меморандум української делегації - це безліч перебільшень і перекручень, базованих на припущенні, що існує велика українська держава, яка простягається від Карпат до Кавказу і Каспію, - держава, яка ніколи не існувала і, дуже ймовірно, ніколи не існуватиме. ...Серед урядів, які постали на теренах померлої Російської імперії, навряд чи знайдеться інший, який виявив так мало справжньої сили чи перспектив свого сталого утвердження, як український". З огляду на таку "експертну оцінку" і в умовах, коли по Україні переможно марширували частини Добровольчої армії Денікіна, зрозумілою стає відмова Вашингтона передати урядові УНР закуплене військове майно.
Американська делегація на мирній конференції й далі підримувала Росію "єдину й неподільну" та ігнорувала національні рухи на території імперії. У приватній розмові з представниками російської еміграції в Парижі Ф.Полк підтвердив наставления Вашингтону, що "дезінтеграція Росії матиме негативні наслідки". Українцям важко було перебороти упередженість Сполучених Штатів і розраховувати на їхню допомогу. На мирній конференції цього не пощастило зробити ні Г.Сидоренку, ні графові Михайлу Тишкевичу - новому голові делегації, якого Петлюра призначив у серпні замість Сидоренка.
Яскравим прикладом такої упередженості став фактично повний провал дипломатичної місії УНР до США на чолі з відомим українським політиком, автором "Ukraina Irredenta" Юліаном Бачинським. Ще у січні 1919 р. Рада народних міністрів ухвалила законопроект про призначення такої місії. Уряд УНР надавав їй великого значення. В поясненні до законопроекту говорилося, що "місія до Сполучених Держав буде мати надзвичайну державну вагу. Через це вона повинна бути поставлена в особливі умови щодо персонального складу і видатків на утримання". Про значення, яке уряд УНР надавав місії до США, свідчить і той факт, що її було зараховано до першого розряду, так само як місії у Парижі, Лондоні, Берліні, Берні і Москві. Планувалося, що до складу місії увійдуть 9 чоловік: голова, три радники, секретар, два аташе і два урядовці. Головою спочатку було призначено Є.Голицинського, а у квітні 1919 р. — Бачинського. Проте американський уряд дав дозвіл на в'їзд лише голові місії і секретареві. (Секретарем був В.Козакевич; 4 травня 1920 р. Бачинський виключив його зі складу місії "за грубе порушення урядової дисципліни" і натомість призначив М.Стечишина). Після кількамісячного чекання у Відні і Копенгагені, коли Бачинський і Козакевич навіть думали повертатися назад в Україну, вони, нарешті, 1 серпня 1919 р. прибули до Вашингтона.[15;11]
Одразу по прибутті Бачинський заявив в інтерв'ю "Народній Волі", газеті просоціалістичного Українського робітничого союзу: "Ми певні того, що Злучені Держави будуть першою демократичною державою, яка признає справедливість наших домагань". Проте вже за кілька місяців та сама газета цитувала Бачинського, що з перших тижнів перебування в США він переконався, що "українська справа в Америці стоїть дуже не добре". Бачинський не забарився звернутися з листом до Лансінга, повідомивши про своє призначення, метою якого було "досягти від уряду США визнання Української Демократичної Республіки та встановити торговельні зносини між американською й українською республіками". Про прибуття української місії і звернення до Лансінга повідомляла американська преса, зокрема "New York Times". Відповідь держсекретаря не стала несподіваною.
Розуміючи безперспективність надій на західне визнання та підтримку української незалежності й опинившись у стані війни на два фронти (проти російських Червоної та білої Добровольчої армій), восени 1919 р. Петлюра й уряд УНР спрямували зусилля на пошук інших союзників. Ще від початку року в політичних колах УНР плекалась ідея зближення з Польщею та Румунією. Союзом із ними Директорія сподівалась, окрім іншого, змінити ставлення до себе Антанти і США. Активними поборниками цієї концепції виступали посол УНР у Румунії К.Мацієвич, дипломатичний представник ЗУНР в Австрії (від 1920 р. посол УНР у Швейцарії) М.Василько і дипломатичний представник УНР у Парижі М.Тишкевич, під тиском Пілсудського 2 грудня 1919 р. А.Левицький передав польській стороні декларацію, де говорилося, що кордон між Польщею й Україною має проходити по Збручу, а "політичне становище Східної Галичини розв'язується Польським Урядом в порозумінню з представниками українського народу, мешкаючого в тій провінції".
Російська політична еміграція на Заході робила чимало, аби дискредитувати український національний рух, посіяти зневіру в його силу і перспективи. Скажімо, російський посол у Румунії переконував американську місію, що українців досі підтримує Берлін і що буцімто у жовтні до Кам'янця-Подільського прибуло три німецькі літаки, які "привезли Петлюрі гроші". Російський посол у США Борис Бахметьев звертався до Лансінга з вимогою заборонити німецьким і австрійським банкам відкривати рахунки "так званих українських урядів". Характерним для позиції Держдепартаменту є один із документів, який належить до внутрішнього листування: "Незаперечним фактом є те, що сепаратний рух в Україні зобов'язаний своїм походженням австрійській пропаганді, яка проводилася під час війни нашим спільним другом — львівським архієпископом Шептицьким, чи як там його прізвище".І хоча окремі американські відвідувачі України звітували своєму керівництву, що без об'єднання зусиль і Петлюра, і Денікін зазнають поразки від більшовиків, переважало переконання, що "Петлюра й українські сепаратисти не мають реальної підтримки і дуже швидко будуть зліквідовані". Вашингтон вважав, що Україна є невіддільною частиною Росії, а український рух "не має жодних етнологічних чи економічних підстав". До того ж союзники Петлюри - Варшава і Бухарест - дбали не так про піднесення української справи перед великими державами, як про власні вигоди з проектованого союзу: Польща воліла зречення Директорією Східної Галичини, а Румунія - Бессарабії. Бачинський мав рацію, коли писав Тишкевичу, що остаточне становище у Східній Європі залежатиме не від волі урядів Антанти, а від тих сил, які ведуть там боротьбу.
Разом із поразками Денікіна кінець 1919 р. приніс і зміну курсу західних держав щодо Росії. Ініціатором став Ллойд Джордж. Британський прем'єр виступив за припинення збройної підтримки російської контрреволюції та розвиток торгівлі з Радянською Росією. Його позиція знайшла підтримку у Парижі і Вашингтоні. Відмова од збройної боротьби в Росії позбавляла останніх шансів уряд Петлюри.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17
