Позиція Вашингтона, в якій від початку було закладено протиріччя, була складною. Виходячи з загальних принципів В.Вільсона, вона в цілому наближалася до позиції Англії, що виявилося на перших засіданнях конференції і під час конфіденційних зустрічей англійських та американських експертів. Зокрема, у накресленому експертами східному кордоні Польщі попередній кордон у Східній Галичині проходив по р.Сян, лишаючи українцям майже всю Східну Галичину, а Польщі - Перемишль і залізницю до Хирова. З іншого боку, плани федералізації сходу Європи й особисті симпатії Вільсона і Гауза до Падеревського, який став польським прем'єром, робили США у східно-галицькому питанні союзниками Франції.
Суттєво впливали на формування політики Вашингтона у східно-галицькому питанні пропольські погляди Р. Лорда, який приїхав на конференцію як голова польського відділення делегації США. Лорд брав участь у роботі Міжсоюзної місії Бертелемі, відправленої в лютому до Львова Найвищою Радою конференції з метою посередництва в укладенні польсько-українського перемир'я. Місії Бертелемі не вдалося зупинити бойові дії. Українці за основу переговорів хотіли взяти лінію Сяну, поляки лінію Збруча. 28 лютого комісія Бертелемі вручила обом делегаціям в ультимативній формі свої пропозиції. Визначена демаркаційна лінія лишала по боці поляків понад третину території Східної Галичини зі Львовом і Дрогобицько-Бориславським нафтовим басейном, який у той час повністю контролювала Українська галицька армія (УГА). "Лінія Бертелемі" була набагато вигіднішою для поляків, ніж попередні пропозиції англійських офіцерів Вейда і Джонстона, які приїздили до Галичини у січні, хоча за цей час лінія фронту кардинальних змін не зазнала. В результаті польська сторона пристала на визначені місією Бертелемі умови, тоді як галицький уряд -Державний Секретаріат - вважав запропоновану лінію неприйнятною. У відповіді союзній місії уряд ЗУНР зазначив, що демаркаційна лінія "відповідає політичним бажанням поляків", і висловив готовність до укладення перемир'я, але "на основі справедливого рішення".
Повернувшись до Парижа, Лорд поклав усю вину за продовження війни на українську сторону. Він запропонував направити саме українцям ультиматум союзників щодо негайного припинення бойових дій і застосувати силу в разі непідкорення. Внаслідок компромісу великих держав Паризька конференція ухвалила рішення направити командувачам українських і польських військ у Галичині генералам М.Омеляновичу-Павленку і Т.Розвадовському телеграми з пропозицією негайно припинити бойові дії і вислати своїх представників до Парижа для подальших переговорів.
Найважливішим геополітичним чинником, що визначав політику США у Східній Галичині, було врахування інтересів Росії. Питання східних кордонів Польщі і статусу Східної Галичини порушувало велику нерозв'язну проблему відносин із Росією. Пов'язуючи багато надій із наступом Колчака, навесні 1919 р. Вільсон і Лансінг були готові задовольнити лише ті польські вимоги, які не шкодили територіальній цілісності Росії або не йшли всупереч російським домаганням.[16;41] Останні, сформульовані Російською політичною нарадою, були офіційно викладені у березневому й квітневому меморандумах, де, зокрема, зазначалося: "Через те, що російське населення становить переважну більшість на території Східної Галичини, Буковини і Закарпатської Русі, потрібно врахувати його волю до об'єднання з російською вітчизною".
Проте польські війська, підсилені частинами з Познані, досягли у середині березня перелому на галицькому фронті і перейшли у контрнаступ, незважаючи на рішення-вимогу Паризької конференції від 19 березня про припинення бойових дій і початок переговорів про перемир'я. У новій ситуації вже уряд ЗУНР погодився на умови Найвищої Ради, натомість Варшава зігнорувала звернення великих держав. Роздратування американців відвертим нехтуванням Варшавою волі конференції, престиж якої фактично було поставлено на карту, а також вищезгадані політичні міркування визначили в другій половині березня — травні 1919 р. жорстке ставлення США До політики Польщі у Східній Галичині.[12;11] Неуспіх польсько-українських переговорів у Хирові 27 березня за посередництвом американського генерала Кернана позбавило його останніх ілюзій щодо планів польського уряду. У виступі на засіданні американської делегації і в конфіденційному звіті Вільсону Кернан протиставив готовність української сторони виконати рішення конференції й агресивні наміри поляків, підтримуваних Францією. Генерал рекомендував Блісу і Вільсону вжити жорстких заходів, зокрема економічного тиску, аби вплинути на позицію Варшави.
1 квітня Лорд і американський експерт, член Комісії у польських справах І.Боуман, підтримані Блісом, запропонували Вільсону направити польській стороні ще одну ноту з вимогою припинити бойові дії та утворити "неупереджену тимчасову комісію", яка б стала посередником в укладенні перемир'я. Наступного дня на пропозицію президента США Найвища Рада (або як її ще називали за вирішальний вплив Великобританії, Франції, США та Італії - "Рада 4-х") ухвалила таке рішення.[5;82] Було створено комісію у справі польсько-українського перемир'я на чолі з південноафриканським генералом Ботою. Навіть Лорд, попри свої польські симпатії, підготував у цей час меморандум, де визнавав вину Варшави за невиконання телеграм союзників. Американці здійснили ще одну спробу зупинити бої, коли Східну Галичину відвідали капітани В.Бахман і С.Рейслер. Офіцери зустрілися з політичним і військовим керівництвом ЗУНР, і за їхнім посередництвом галицький уряд іще раз запропонував полякам переговори. Результат лишився той самий: поляки проігнорували це звернення. Пробуючи вплинути на позицію Варшави, наприкінці квітня Вашингтон на якийсь час припинив постачання Польщі військового майна. Боуман говорив польському представникові в Парижі Е.Ромеру, що перетворення Польщі на агресивну імперіалістичну державу спричиняє зміну політики США у польському питанні. 1 травня Вільсон дав доручення Лансінгові зустрітися з Падеревським і висловити йому стурбованість Сполучених Штатів діями поляків у Галичині та надію, що переведена з Франції польська армія генерала Ю.Галлера не буде використана на українському фронті. Американці наголошували, що від поведінки поляків тепер залежатиме позиція конференції у визначенні польського кордону. Дещо пізніше Вільсон на засіданні Ради 4-х навіть запропонував у разі тривання польського наступу звернутися до польської делегації з вимогою залишити конференцію.
Водночас у квітні американці призначили до Варшави свого посла Г.Джибсона і погодились на транспортування до Польщі армії Ю.Галлера. Така непослідовна політика пояснювалася, з одного боку, прагненням посилити Варшаву перед загрозою війни з Радянською Росією, а з іншого — небажанням остаточно розв'язувати на користь Польщі проблему Східної Галичини, враховуючи претензії білої Росії та успіхи Колчака на фронті. Останнє обумовлювало тривале зволікання конференції з розв'язанням довгострокової проблеми статусу Східної Галичини і польсько-українського кордону. Відтак питання лишалося відкритим. Разом з тим делегація США та інші держави Антанти були одностайними в тому, що Західноукраїнська республіка не може стати самостійною державою, і такий варіант конференція навіть не розглядала. З огляду на поразки Директорії й армії УНР та на загальне негативне ставлення Заходу до незалежної української державності, фактично відпав варіант прилучення Східної Галичини до УНР. Отож лишалося або віддати Східну Галичину Польщі, або чекати закінчення громадянської війни в Росії і сподіватися на перемогу Росії некомуністичної, аби приєднати західноукраїнські землі до неї.
По приїзді держсекретаря ЗУНР у закордонних справах В.Панейка до Парижа в другій половині березня представники Польщі на конференції дещо втратили свою монополію на інформацію про події на польсько-українському фронті. Галицький уряд покладав великі надії на Конференцію. За словами М.Лозинського, українці вірили, що мирна конференція вирішить справу "згідно з своїми принципами свободи і самовизначення народів" і "вимірить нам справедливість".
12 травня комісія Боти вручила польським і українським представникам свій проект перемир'я, який передбачав демаркаційну лінію, що залишала нафтові райони українцям. Цей варіант практично відновлював січневі пропозиції місії Вейда. Виклавши письмово свої застереження, українська делегація погодилась на умови комісії. Однак, незважаючи на запевнення Боуманом українських делегатів, що "поляків буде примушено до перемир'я", Дмовський відхилив проект комісії, і 14 травня польські війська перейшли в наступ на всьому фронті. Невтішні вістки з фронту і фактична бездіяльність конференції викликали розпач і розгубленість серед членів української делегації. В ноті від 21 травня вона прямо порушила питання, "чи держави Антанти мають волю і змогу спинити польську офензиву", і заявила, що вважає "безцільним оставатися довше в Парижі". До такого демаршу делегація, щоправда, не вдалася.
В другій половині травня уряд ЗУНР серйозно розглядав можливість укладення союзу з Прагою. На засіданнях Державного Секретаріату 19 й 25 травня 1919 р. дискутувався проект утворення федерації з ЧСР і відведення на її територію частини армії.[1;64] З травня до Парижа було відправлено листа за підписом голови уряду С.Голубовича, в якому уряд ЗУНР пропонував Раді 4-х розташувати у Східній Галичині і на Буковині контингент союзних військ. У разі неможливості цього Держсекретаріат наполегливо прохав, аби Чехословацькій Республіці було надано мандат від імені союзників "на заняття території аж до остаточного вирішення мирною конференцією справи кордону між Польщею і Західною Україною". Прагу безперестанку відвідували українські делегації, які зустрічалися з Масариком та іншими чеськими керівниками. Представник Є.Петрушевича Т.Окуневський відбув до Парижа, де вів переговори з чехословацькою делегацією про можливість "нав'язання тісних державно-політичних взаємовідносин між Україною і Чехословаччиною аж до українсько-чеського державного союзу (конфедерації)" з подальшим "створенням конфедерації слов'янських держав". Однак такі зусилля уряду ЗУНР та Директорії не зустріли відгуку у Празі.
Фактично доля ЗУНР залежала від розвитку подій на польсько-українському фронті і загальної ситуації в регіоні. Виявляючи певний час негативне ставлення до польського наступу у Східній Галичині, США були неспроможні активно діяти у Східній Європі через відсутність там їхніх військових сил. Тому вони були змушені визнавати "довершені факти" - фактичну окупацію поляками частини Східної Галичини - і підтримувати в регіоні тих лідерів, чия політика найбільше відповідала їхнім власним ідеям. У випадку Польщі таким політиком був Падеревський. Вільсон прямо говорив про уряд Падеревського як єдину гарантію стабільності Польщі і вважав, що його треба підтримувати незалежно від ставлення до політики Варшави на сході. Про можливі негативні наслідки відставки Падеревського слав телеграми з Варшави Джибсон.
А головне, наприкінці травня - на початку червня становище на сході Європи зазнало кардинальних змін. Значно посилившись після прибуття армії Галлера, польські війська зламали відчайдушний опір Української галицької армії і досягли своєї головної мети у Східній Галичині окупували нафтові райони і зустрілися з румунськими військами на Покутті, що забезпечило польсько-румунський кордон. Водночас розпочався відступ Колчака, російська Червона армія окупувала майже всю Україну, а влада Директорії практично не виходила за межі Кам'янця-Подільського. Лише Польща здавалася спроможною протидіяти поширенню революції в Європі, і її вага в очах західних урядів зростала.
Як наслідок, на початку червня 1919 р. стала очевидною зміна позиції Вільсона у східно-галицькому питанні. Американський президент почав дедалі більше солідаризуватися з президентом Франції Жоржем Клемансо. Відповідно, на засіданнях Комісії у польських справах Лорд теж підтримав думку французів, що Львів і нафтові райони мали залишитися Польщі. І хоча на засіданні української делегації 6 червня В.Панейко стверджував, що американці в розмовах запевняли, що "заняття поляками Галичини зовсім ще не передрішає справи приналежності державної Галичини до Польщі", реальна військово-політична ситуація на сході Європи спонукала Вашингтон до підтримки Варшави.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17
