Галицько-американські взаємини у цей час зводилися до діяльності в США місії Мишуги. Після невдачі Цегельського Мишуга почав діяти тільки неофіційно і вже навіть не намагався вручати вірчі грамоти. Зунрівський представник прагнув передусім мобілізувати на захист справи Східної Галичини всі сили української еміграції і від початку 1922 р. розгорнув у цьому напрямку справді бурхливу акцію. Сам він писав про це так: "Пропаганда галицької справи поширена тепер в Америці на всі можливі способи". Для поширення інформації про події у Східній Галичині у Нью-Йорку було відкрито Українське пресове бюро.
Організовувалися віча, демонстрації та пікети українців у Нью-Йорку й Вашингтоні, які набули особливо масового характеру під час роботи конференції в Генуї. Наприклад, 23 лютого "New York Times" повідомляла про пікетування українцями польського консульства. Різні українські організації висилали до Генуї численні меморіали і телеграми з вимогою визнати ЗУНР та зверталися до американського уряду з проханням посприяти у прискоренні визначення статусу Східної Галичини. 6 березня конгресмен від Пенсільванії Дж.Грехем вніс до Конгресу резолюцію в справі окупованих Польщею українських земель, зокрема, Східної Галичини. Резолюцію було відправлено на розгляд до Комісії у закордонних справах. Наприкінці травня той самий Грехем звернувся з листом до президента Гардінга, в якому представляв юриста з Філадельфії Д.Лоурі, котрий приїхав до Вашингтона з делегацією американських українців і просив цю делегацію прийняти. 20 квітня відбулася ще одна аудієнція о.Понятишина у Гюза. На початку червня у Вашингтоні зібрався з'їзд американців українського походження, в роботі якого взяло участь близько 300 делегатів. Делегацію з'їзду було заслухано в Комісії Конгресу у закордонних справах, а чотирьох членів делегації прийняли Гюз і Гардінг. Президент США заявив, що зробить усе, що буде в його силах.[6;120]
На "конечну потребу сильної, активної боротьби в краю" Мишуга звертав увагу свого уряду й пізніше. Але у 1922 р. польська влада в Галичині поступово консолідувалася, натомість вплив еміграційного уряду Петрушевича слабшав. Петрушевич зосередився на міжнародній діяльності, а українські політичні партії в Галичині були заклопотані місцевими проблемами, розв'язання яких не потребувало існування еміграційного центру. Дедалі більше галицьких політиків, розчарованих відсутністю позитивних результатів міжнародної акції Петрушевича, схилялося до необхідності брати активнішу участь у політичному житті Польщі й у такий спосіб пробувати поліпшити життя українського населення Галичини. Погіршилися відносини між віденським центром Петрушевича і Міжпартійною радою у Львові, що була утворена на початку червня 1921 р. й об'єднувала найбільші українські партії Східної Галичини (народно-трудову, радикальну і християнсько-суспільну). Водночас набирали сили радикальні націоналістичні течії, які вбачали єдиний вихід у збройній боротьбі із застосуванням терору і відмовлялися визнавати зверхність віденського центру Петрушевича.
Іншим важливим напрямком роботи західноукраїнської місії в США було проведення позики "Національної Оборони". Мишуга постійно їздив по українських поселеннях в Америці, виступав на вічах і зборах, закликаючи американських українців підтримати боротьбу уряду ЗУНР. Його наполегливість і самовідданість переломили початкову настороженість українців США. Коли наприкінці травня 1922 р. позику було закінчено, Мишузі вдалося зібрати для уряду 110747 дол. В листі до Українського національного союзу в Нью-Йорку Петрушевич висловив "сердечну подяку" українській еміграції в США, яка "дала прилюдний доказ своєї національної свідомости і політичної солідарности"
Зібрані гроші, однак, не могли забезпечити потреби і тривале існування уряду, і вже 15 серпня Мишуга, виконуючи доручення Петрушевича, оголосив утворення "Фонду негайної допомоги рідному краєві". Проте нова ініціатива уряду ЗУНР не зустріла розуміння серед американських українців, які, не бачачи конкретних результатів діяльності Петрушевича та його оточення і не маючи звітів уряду про використання зібраних коштів, відмовлялися давати пожертви на новоутворений фонд. 1 вересня Мишуга інформував уряд, що "акція фонду йде так тяжко... багато протиакцій, вимагають скорочення місій, зокрема в Парижі". За перший місяць існування фонду було зібрано лише 3500 дол. З Відня продовжували вимагати "якнайсильнішого матеріального підпертя з боку Америки," і Мишуга робив усе, що було в його силах (за час своєї діяльності місія Мишуги зібрала разом 138500 дол.), проте фінансовий стан зунрівського центру невпинно погіршувався.[13;45]
З огляду на це тривали контакти уряду ЗУНР із Боером, незважаючи на відкликання Цегельського. У січні 1922 р. до Відня приїхав представник Боера адвокат Джералд Мак Тайг, аби здобути від Петрушевича підтвердження підписаних Цегельським угод. Достовірної інформації про переговори і домовленості між Мак Тайгом і членами галицького уряду ми не маємо. Зберігся лист Петрушевича до Боера, який свідчить, що президент УНРади дав згоду на продовження вже оголошеної позики на 1 млн. канадських дол., але тепер на інших умовах, які не передбачали заставу державного майна Західноукраїнської Республіки. Проте вже влітку того року Петрушевич видав розпорядження про ліквідацію "державної" позики, що її проводила "Sun Trust Company", і заміну облігацій цієї позики на облігації позики "Національної оборони" в Канаді. Разом із тим, Петрушевич листовно запевнив Мак Тайга про свою готовність "дати американським нафтовим, фінансовим або залізничним групам... найширші привілеї", якби вони надали реальну допомогу у справі визнання незалежності Галицької республіки. Мова, зокрема, йшла про концесії для американської нафтової компанії "Standard Oil", від імені якої, ймовірно, виступали Мак Тайг і Боер.
У березні Мак Тайг прибув до Відня вдруге, цього разу разом із Боером. 13 березня їх обох прийняв Петрушевич. Під час зустрічі Боер твердо обіцяв солідну політичну підтримку впливових американських компаній у справі визнання Західноукраїнської Республіки з боку США, Великобританії та Канади. Схоже на те, що обіцянки й аргументи Боера таки вплинули на Петрушевича. Це не в останню чергу полегшувалося безнадійністю становища галицького уряду: кожен шанс здавався рятівним. Платою за обіцяну політичну підтримку стала згода Петрушевича на виділення компаніям, інтереси яких представляв Боер, трьох концесій на території майбутньої незалежної Західноукраїнської Республіки. Серед них була 25-літня концесія на будівництво у Східній Галичині залізниць; концесія на "засновання і ведення корпоративного банкового інтересу в тім же краю, з правом творення філій, одержування депозитів, набування і посідання будинків і недвижимостей, уділювання позичок і зачетів і предпринимання всего, чого вимагатимуть повище згадані справи, однак згідно з загальними законами, установленими правительством тої ж країни по осягненню її визнання"; а також 25-літня концесія на експлуатацію 55% родовищ усіх нафтових теренів Східної Галичини. Чинність двох останніх концесій обумовлювалася визнанням ЗУНР з боку Великобританії протягом двох наступних років. В іншому разі уряд ЗУНР лишав за собою право відмовитися від угоди про концесії.[25;71]
Економічний фактор, передусім нафта, взагалі мав суттєвий вплив на формування політики західних країн у Східній Галичині, де не бракувало природних багатств і корисних копалин (ліс, поташ, сіль), і особливо нафти.
У 1921-1923 pp. зросло зацікавлення галицькою нафтою з боку капіталу американського. Сучасні дослідження зовнішньої політики США доводять, що після Першої світової війни американський істеблішмент був найбільше стурбований перспективою залежності США від зовнішніх джерел нафтопостачання. Нафта ставала життєво необхідною для американської промисловості і флоту, і приватні компанії інтенсифікували пошук альтернативних джерел її постачання. "Standard Oil Company" висловила польському уряду свою готовність узяти в оренду нафтові промисли в Дрогобичі. Польська дослідниця З.Закс стверджує, що "інші американські фінансові групи встановили контакт з урядом ЗУНР". Зокрема, в розписаній позиці Цегельського "була заангажована фінансова група, пов'язана з Колбі". Британську політику в Галичині американці розглядали як прагнення витіснити звідти франко-американські нафтові інтереси.
В другій половині 1922 р. Є.Петрушевич за посередництвом все того ж Боера спробував заручитися підтримкою колишнього держсекретаря, а тепер власника юридичної фірми Б.Колбі, якому, про що вже йшлося на початку, Боер від імені уряду ЗУНР запропонував виступити в Женеві на сесії Ліги Націй на захист незалежності Західноукраїнської Республіки. Колбі зацікавився пропозицією, тим більше, що прохання галицького уряду підкріплювалося чеком на 10 тис. дол., який було переслано для Колбі.
Зрештою, 7 жовтня 1922 р. Колбі відплив до Лондона. На жаль, до нас не дійшла інформація про заходи Колбі в Європі. Очевидним є те, що йому так і не вдалося виступити в Лізі Націй. У Лондоні Колбі пояснили, що будь-яке питання може бути внесене до порядку денного сесії Ліги Націй лише країною — членом організації, якою США, як відомо, не були. Одинокий документ про перебування Колбі в Лондоні, який пощастило віднайти у відділі рукописів Бібліотеки конгресу США, - це записка, адресована Колбі Б.Дагдейлом із британської Спілки Ліги Націй, у якій він, запевняючи у симпатіях Лондона до намірів Колбі та Вільсона, радив, однак, обговорити східно-галицьку проблему в міністерстві зовнішніх справ Франції.[25;90]
Наприкінці 1922 і на початку 1923 pp. польсько-українська боротьба на міжнародній арені за Східну Галичину вийшла на фінішну пряму. Обидві сторони робили все можливе, аби остаточно розв'язати на свою користь східно-галицьку проблему. Зрозумівши після Генуезької конференції, що без певних, принаймні формальних, поступок розраховувати на зміну позиції Лондона не випадає, польський уряд почав працювати над проектом автономії для Східної Галичини. Завдання було нелегким, адже проект мав, з одного боку, здобути нарешті підтримку всіх великих держав, передусім Великобританії, а з іншого — задовольнити варшавський сейм. У серпні проект автономії було розроблено. Згідно з ним, територіальна автономія пропонувалася не Східній Галичині в цілому, а окремо трьом адміністративним одиницям - Львівському, Тернопільському і Станіславському воєводствам, кожне з яких обирало би свій сейм і мало би свого воєводу (так звана "воєводська автономія"). До компетенції воєводських сеймів належали питання місцевого бюджету, промисловості, сільського господарства і торгівлі, а також освіти (крім університетської) та віросповідання. Рішення сеймів набували чинності лише після затвердження їх президентом Польщі або місцевим воєводою. Крім того, сейм кожного воєводства ще й поділявся на польську та українську курії. Намір був очевидним: запобігти можливому домінуванню української більшості над польською меншістю. Та навіть такий вихолощений проект автономії наразився на спротив польських законодавців. Народні демократи, які складали більшість у сеймі, домоглися внесення до проекту поправок, за якими воєводське самоврядування поширювалося не лише на три східно-галицькі воєводства, а на всі адміністративні одиниці Польщі. 26 вересня поправки були затверджені сеймом.
Такі повідомлення Джибсона не відповідали дійсності. Реакція Парижа і Рима на проект автономії справді була в цілому позитивною: це відповідало їхній попередній політиці підтримки Варшави у Східній Галичині. Проте Лондон поставився до проекту негативно, особливо до ідеї надати автономію трьом окремим східним воєводствам, що, на думку Форін Офісу, зводило автономію нанівець. Навіть більше, у вересні 1922 р. представники Великобританії знову поставили питання Східної Галичини на обговорення Політичної комісії Асамблеї Ліги Націй, яка ухвалила ще одне рішення про необхідність якнайскоріше визначити статус Східної Галичини.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17
