Водночас у січні Центральна Рада розпочала у Бресті переговори з Німеччиною та її союзниками, які завершилися підписанням Брестського миру 9 лютого 1918 р. За ним країни Почвірного союзу визнали проголошену IV Універсалом від 22 січня незалежність і суверенність Української Народної Республіки, встановлювали з нею дипломатичні відносини і зобов'язалися надати УНР військову допомогу в обмін на постачання української сільськогосподарської продукції.

Варто, проте, наголосити, що до укладення миру Центральну Раду спонукали не пронімецькі симпатії її лідерів, а об'єктивна внутрішня і зовнішньополітична ситуація, що склалася на той час. Це була відчайдушна спроба врятувати українську державність. В умовах внутрішнього безладдя й слабкості, а також фактичної війни з Радянською Росією, що в тій ситуації означала неминучу поразку української влади, Київ був заклопотаний насамперед ходами тактичними і дбав про те, як одержати швидку допомогу. Е.Гілд, наприклад, прекрасно розумів потребу західної фінансової та військової допомоги Центральній Раді і ще 2 грудня повідомляв своєму керівництву в Москві, що без такої допомоги перспективи України лишатимуться "песимістичними".

Центральна Рада шукала підтримки в альянтів у Яссах. Правда, робила це невдало, її делегати на переговорах з Антантою Галіп і Голицинський одразу попередили про відмову України визнавати борги царського уряду - підхід, який не відрізнявся од позиції російського Раднаркому і не міг знайти підтримки на Заході. Невиправданим був і максималізм Центральної Ради, яка в обмін на свою згоду продовжувати війну з Німеччиною вимагала не менше, як визнання Антантою української державності. Така вимога виглядала досить дивною, зважаючи на те, що тоді Центральна Рада ще сама не наважилася остаточно розірвати з Росією.

З іншого боку здавалося, що Антанта, особливо Франція, виявляла великий інтерес, аби утримати Україну у війні на своєму боці. Проте союзникам бракувало головного - можливості надати не декларовану, а реальну допомогу. Парижу і Лондону навіть не вдалося переконати виступити на боці Центральної Ради залежних від союзників Томаша Масарика і чехословацькі збройні формування в Києві. Незважаючи на звернення Центральної Ради, Масарик став на нейтральну позицію у боротьбі між українською владою та більшовиками. Отож українці мусили власними силами виходити із надзвичайно складного становища, сподіваючись на підтримку своєї справи хіба у віддаленій перспективі. Навіть більше, політика Антанти була від початку двоїстою, свідченням чого є хоча б зустріч Л.Троцького з французьким послом у Петрограді Нулансом, під час якої останній заявив, що "в разі збройного конфлікту між Радою і Советом ми не втручатимемось".[36;81] З остаточною відповіддю на вимоги Центральної Ради Антанта зволікала, а тим часом червоні війська підступили до Києва. Кількаденна нерівна боротьба закінчилася відступом української влади до Житомира та червоним терором у загарбаному Києві. Мир із німцями Центральна Рада уклала, лише зрозумівши, що допомоги від Антанти не буде. Але фактом є і те, що цей вимушений акт пізніше неодноразово використовувався антиукраїнськими силами для дискредитації українського руху на Заході.

Щодо позиції США, то вона навряд чи змінилася б навіть коли б Центральна Рада відмовилась укласти сепаратний мир. Якщо для досягнення своєї мети - утримання України у війні - Франція й Англія вислали до Києва свої військові місії, а потім пішли принаймні на визнання УНР, то Вашингтон був не готовий зробити навіть такого кроку. І тут ніяк не можна погодитись із висновком К.Варваріва, що до укладення Брестського миру "позиція Сполучених Штатів лишалася відкритою чи, принаймні, не визначеною остаточно". Посол США у Петрограді Д.Френсіс однозначно застеріг Дженкінса, який від'їжджав до Києва задовго до укладення миру у Бресті, від визнання там будь-якого уряду. Тому Дженкінс утримувався від офіційних контактів з представниками Центральної Ради і Генерального Секретаріату, лише один раз неофіційно зустрівшись із О.Шульгиним.

Приїхавши до Києва, він тихо поселився в ньому як неофіційний американський спостерігач, який займався збиранням і аналізом інформації про поточні події в Україні, про що свідчать його звіти. Найперше консул цікавився боєздатністю української армії та можливістю її використання проти Німеччини. Якихось інших інструкцій Дженкінс так і не отримав, і тому навряд чи є підстави характеризувати його діяльність як "підривну". І зовсім безпідставними є спроби довести, ніби Центральна Рада одержувала через М. Гру шевського фінансову допомогу від американського уряду. Майже в кожному листі Дженкінс і Гїлд наголошували на австрійських та німецьких впливах в Україні, а Грушевського й Винниченка відверто звинувачували у зв'язках із австрійською розвідкою, протиставляючи їм симпатиків Антанти С.Петлюру і О.Шульгина. Парадоксально, але такі чутки поширювались самим О.Шульгиним та апаратом його міністерства. Читаючи звіти Дженкінса, не можна не відчути, що він прибув до Києва із заздалегідь сформованим негативним ставленням до незалежності України, для якої консул не бачив іншого шляху як федеративний зв'язок із Росією.

Отже, хоч як це парадоксально, прихід до влади більшовиків далеко не зразу вплинув на загальну американську політику. Восени 1917 р. США та їхні союзники — учасники Антанти були з головою заклопотані воєнними діями на фронтах Першої світової. Крім того, Захід явно недооцінив спроможності більшовиків утриматися при владі. А тому можливість боротися проти радянської влади в Росії, допомагаючи неросійським народам імперії, відкидалася. Наприкінці 1917 і на початку 1918 pp. дилеми "розчленування" Росії перед Вашингтоном не стояло. Навпаки, американський істеблішмент робив ставку на збереження єдності Росії, про що ясно писали ще на початку січня 1918 р. держсекретар Роберт Лансінг і його перший заступник Франк Полк.[26;70]

8 січня 1918 р. президент США В.Вільсон виступив у Конгресі й оголосив свої відомі 14 пунктів. У цьому документі було вперше викладено офіційне ставлення Сполучених Штатів до різних національних рухів Центрально-Східної Європи. Згадки про Україну та її незалежність у програмі президента Вільсона не було, і в цілому робився наголос на федералізацію сходу Європи. Тому навряд чи можна погодитися з висновком Матвія Стахова, що "політична позиція американського уряду" робила його "міцним союзником" українців у їхній боротьбі за суверенітет і незалежність своєї держави та робила "політичні шанси України дуже добрими". Програма, накреслена В.Вільсоном, не давала українцям підстав розраховувати на міжнародно-правову чи моральну підтримку з боку Вашингтона.

Втім, це зовсім не означає, що серед американських політиків панувала одностайність. Іноді лунали голоси за визнання незалежності України. Таку думку висловлював, наприклад, посол США в Росії Д.Френсіс, який зблизька бачив і відчував процеси, що там відбувалися. Прихильнішими до України були погляди американських військових. Зокрема, у січні 1918 р. військовий представник США в Румунії Ятс писав своєму міністрові оборони, що "Америка повинна визнати Українську республіку". У такому кроці Ятс вбачав єдину можливість запобігти миру з Німеччиною. Подібні погляди, проте, не були визначальними у формуванні політики США на теренах Російської імперії. Головну роль тут відігравав Держдепартамент, у стінах якого панував дух "єдиної й неподільної". Щодо міністерства оборони, то розсекречені кілька років тому звіти американської військової розвідки про становище в регіоні після приходу до влади більшовиків свідчать про розгубленість відповідних структур і відсутність у них чіткої програми дій.

1.3 Криза взаємин: 1918 p.

Повернувшись до Києва на початку березня завдяки наступові німецьких військ, Центральна Рада, проте, досить швидко не лише втратила їхню підтримку, а й позбулася влади. Роздратоване дедалі більшим хаосом в Україні і неспроможністю Центральної Ради контролювати ситуацію та виконувати свої зобов'язання перед Берліном, передусім щодо забезпечення Німеччини продуктами сільського господарства, німецьке військове командування в Україні зробило ставку на виразника інтересів заможних землевласників, консервативного генерала Павла Скоропадського. 29 квітня 1918 р. у Києві стався державний переворот, внаслідок якого було ліквідовано Українську Народну Республіку і проголошено Українську Державу на чолі з гетьманом Скоропадським.

Після встановлення з допомогою німецьких військ влади Скоропадського Антанта і США втратили і решту інтересу до долі України. Не встигнувши посісти чільного місця в порядку денному міжнародної політики, 1918 р. українське питання майже зникло для Заходу. Прийшовши до влади на німецьких багнетах, уряд гетьмана фактично позбавив себе можливості вибору зовнішньополітичної орієнтації, окрім опертя на Німеччину та її союзників. Як згадував у своїх спогадах міністр закордонних справ гетьманської держави Дмитро Дорошенко, "відносини до Німеччини були влітку 1918 року основним питанням не тільки нашої закордонної політики, але й питанням самого нашого існування, як держави".[22;65] Зрозуміло, що за такого політичного курсу не випадало розраховувати на порозуміння з США й Антантою, хоча Дорошенко і стверджував далі, що "думка про висилку місій до держав Entente була у нас весь час". Коли російські соціалісти-революціонери разом із "білими" реакціонерами-монархістами утворили в Уфі Директорію для спільної боротьби проти Раднаркому, Антанта почала робити головну ставку на Директорію.

Саме в цей несприятливий для України час формувалися підходи США до побудови Центрально-Східної Європи. З весни 1918 р. значно інтенсифікувала свою роботу "Inquiry". В одній із доповідей, що стосувалася північно-східного кордону Польщі, професор Лорд безапеляційно стверджував, що серед білорусів та українців не спостерігається "жодної форми національного руху". В листопаді 1918 р. Лорд доводив, що "немає причини для створення незалежної України", бо "ні раніше, ні тепер там не було й немає великого бажання до відокремлення" від Росії, і що обидва народи "пов'язані економічно, мають єдину церкву, літературу та ідеали". 21 вересня 1918 р. свій проект територіального врегулювання представив держсекретар Роберт Лансінг. Він планував приєднати Україну до Російської федерації. Правда, згідно зі спогадами радника Вільсона, людини, яка мала на президента великий вплив, полковника Едварда Гауза, у вересні 1918 р. він обстоював протилежний погляд. Принаймні у своєму щоденнику Гауз стверджував, що запропонував Вільсону відокремити від Росії Сибір, а європейську частину Росії поділити на три частини. Обгрунтував це Гауз тим, що Росія є "занадто велика" для безпеки світу. Проте Вільсон, як стверджує Гауз, рішуче заперечив проти такого плану. За поділ Росії виступав також сенатор-республіканець від штату Массачусетс Генрі Кебот Лодж.[19;13]

Наприкінці жовтня 1918 р. видавець "New York World" Ф.Кобб і секретар "Inquiry" В. Ліпман на прохання полковника Гауза підготували коментар-пояснення до 14 пунктів президента Вільсона. Коментар, який повинен був конкретизувати загальні положення програми Вільсона з урахуванням тих міжнародних змін, що відбулися від моменту появи 14 пунктів, здається, відповідав ідеям Гауза. Пояснення до пункту 6, у якому йшлося про Росію, ставило під сумнів правомірність ототожнення території власне Росії з територією Російської імперії. Треба пам'ятати, що на час появи цього меморандуму радянська влада в Росії проіснувала вже рік, що не могло не відбитися на оцінках авторів документа. 14 пунктів президента передбачали утворення незалежної Польщі, а коментар резервував аналогічне право для "фінів, литовців, латишів і також, можливо, для українців". Коментар пропонував, щоб мирна конференція визнала теперішні уряди цих народів. Водночас автори пояснення радили заохочувати федеративні зв'язки між новими державами, включно з можливістю їхньої федерації з Росією, що також збігалося з уявленнями Гауза. Є свідчення, що Вільсон в основному погодився з аналізом, зробленим у меморандумі, але подальша конкретизація відкладалася до мирної конференції. До від'їзду в Європу президент США утримався від чіткішого визначення свого ставлення до проблем організації Центрально-Східної Європи, що залишало йому простір у вирішенні конкретних питань під час роботи конференції.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17