Розмір винагороди за факторинговими операціями залежить від
ризиковості операції., діючої процентної ставки та строків настання платежу
і становить, як правило, від 10% до 20% суми боргу. Перед укладанням угоди
фактор перевіряє кредитоспроможність боржника. За відсутності прямих
фінансових відносин між боржником та фактором, кредитоспроможність
оцінюється з використанням непрямої інформації, а також інформації, наданої
кредитними інститутами, які обслуговують боржника.
Згідно з чинним Законодавством кредитор має повідомити боржника про
свою поступку вимогою, але не зобов’язаний надавати останньому угоду між
початковим кредитором і фактором про поступку вимоги. Проте якщо новий
кредитор звертається з претензією та позовом до боржника, він має довести,
що саме йому початковий кредитор поступився вимогою. Таким доказом є
письмова угода між ним: і початковим кредитором про поступку вимогою.
2. Облік, або дисконтування векселів. Зміст цієї операції полягає в
тому, що банк, придбавши вексель за іменним індосаментом, терміново його
оплачує пред’явникові, а платіж отримує лише з настанням зазначеного у
векселі строку погашення. Економічна сутність операції дисконтування така:
держатель векселя достроково реалізує його банку, тобто комерційний кредит
перетворюється на банківський. За достроковий платіж банк утримує з
номінальної суми векселя певну винагороду на свою користь, тобто оплачує
вексель за мінусом знижки. Різниця між сумою, що її заплатив банк,
придбавши вексель, і сумою, ку він отримає за цим векселем у строк платежу,
називається дисконтом.
3. Форфейтинг — кредитування зовнішньоекономічних операцій у формі
викупу в експортера векселів та інших боргових вимог, які акцептував
імпортер. Продавцем вимог у разі форфейтингу може бути підприємство, яке
виконало зобов’язання за контрактом і має намір рефінансувати дебіторську
заборгованість, аби зменшити кредитний ризик та підвищити ліквідність
(платоспроможність). Форфейтинг здійснюється, к правило, за участю
банківської установи і також є одним зі способів перетворення комерційного
кредиту в банківський.
Окрім того, до заходів, які мають на меті рефінансувати дебіторську
заборгованість, належить і комплекс процедур з примусового стягнення
заборгованості, зокрема й за позовом до арбітражного суду.
Усі схарактеризовані вище санаційні заходи так чи інакше спричинють
зміни в окремих статях активу балансу.
Зменшення вихідних грошових потоків
Одним із головних напрямків підвищення платоспроможності та
відновлення фінансової стійкості підприємств, що перебувають у фінансовій
кризі, є зменшення вихідних грошових потоків. Вихідні грошові потоки
підприємства можна класифікувати таким чином:
1) оплата товарів, робіт, послуг, які становлять собівартість
продукції;
2) оплата товарів, робіт, послуг, які не належать до валових витрат;
3) здійснення реальних та фінансових інвестицій;
4) сплата, податків та інших платежів до бюджету;
5) повернення капіталу, який був залучений на фінансовому ринку.
На обсяг останніх двох напрямків витрачання грошових коштів можливості
впливу підприємства обмежені. Розмір податкових та інших платежів до
бюджету залежить від установленого державою порядку визначення об'єктів
оподаткування, ставок та термінів сплати. Обсяг платежів з повернення позик
і процентів визначається умовами кредитних договорів і значною мірою
залежить від готовності кредиторів до участі в санації підприємства-
боржника
Можливості впливу підприємств на обсяги вихідних грошових потоків за
першими трьома напрямками є набагато більшими. Зниження собівартості
продукції та витрат, джерелом покриття яких є прибуток, що залишається в
розпорядженні підприємства головний внутрішній санаційний резерв суб'єктів
господарювання, що перебувають у фінансовій кризі.
У короткостроковому періоді санаційні резерви, пов’язані зі зниженням
собівартості продукції, набагато легше виявити та мобілізувати, ніж,
скажімо, резерви збільшення виручки від реалізації продукції. Заходи щодо
зниження вихідних грошових потоків за даним напрямком: безпосередньо
впливають на рівень ліквідності та платоспроможності підприємства.
Зниження рівня витрат істотно залежить від рішучості керівництва та
персоналу проводити радикальні зміни на підприємстві, спрямовані на
ощадляиве використання всіх наявних ресурсів.
Витрати на виробництво продукції у вартісному вираженні формують її
собівартість. Щоб систематизувати роботу, спрямовану на пошук резервів
зменшення витрат виробництва, останні доцільно згрупувати за головними
ознаками
Прямі витрати — це такі, що пов’язані з виробництвом окремих видів
продукції (на сировину, основні матеріали, куповані вироби, напівфабрикати
тощо) і можуть бути безпосередньо включені до їх собівартості.
До непрямих витрат належать витрати, пов’язані з виробництвом кількох
видів продукції (витрати на утримання та експлуатацію устаткування,
загальновиробничі, загальногосподарські витрати), що включаються до
собівартості за допомогою спеціальних методів. Непрямі витрати утворюють
комплексні статті калькуляції (складаються з витрат, що охоплюють кілька
елементів), які різняться між собою за функціональною роллю у виробничому
процесі.
До умовно-змінних належать витрати, розмір яких зростає зі збільшенням
обсягу випуску продукції і спадає з його зменшенням. Це витрати на сировину
та матеріали, комплектуючі вироби, напівфабрикати, паливо й енергію, на
оплату праці працівникам, зайнятим у виробництві продукції, та деякі інші.
Умовно-постійні — це витрати, розмір яких істотно не залежить від
збільшення чи зменшення випуску продукції. Це витрати, пов’язані з
обслуговуванням і управлінням виробничою дальністю виробничих підрозділів,
а також на забезпечення господарських потреб виробництва. (Типове положенн
з плануванн обліку і калькулюванн собівартості продукції (робіт, послуг) у
промисловості. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України 26.04.1996
р.3 № -473.)
Плани ощадляивого використання ресурсів можуть розроблятися за
окремими видами продукції, окремими видами витрат, а також за місцем їх
виникнення.
Резерви економії виробничих витрат виявляються під час планування
останніх та аналізу відхилень фактичних результатів від запланованих. У
практиці господарювання вітчизняних підприємств плануванню витрат
виробництва та аналізу відхилень від такого плану приділяється недостатня
увага, хоча у промислове розвинених країнах планування витрат і факторний
аналіз відхилень фактичних показників від планових розгадаються як основний
інструмент зниження витрат.
Перш ніж розробляти план із собівартості продукції на підприємстві,
слід всебічно проаналізувати його виробничо-господарську діяльність за
попередній період. Особлива увага має приділятися аналізу причин виникнення
витрат, не зумовлених нормальною організацією виробничого процесу, а саме:
. перевитрати палива, енергії, сировини та матеріалів;
. доплати робітникам за відхилення від нормальних умов праці та роботу
понад норму;
. втрати від простоїв (недозавантаженість) машин і агрегатів;
. аварії;
. відсутність налагоджених господарських зв’язків із постачальниками
сировини, матеріалів і т. ін.;
. порушенн трудової та технологічної дисципліни.
Планова собівартість визначаєтьс двома способами:
1) укрупненими розрахунками зміни базового рівня витрат;
2) кошторисно-нормативними розрахунками розміру необхідних витрат.
Укрупнені розрахунки зміни базового рівня витрат виконуються на стадії
складання річних планів з метою визначити й вивчити динаміку витрат і
прибутку, а також ефективність виробництва, перевірити узгодженість
натуральних і вартісних показників плану. Основний метод укрупненого
планування — розрахунок зміни рівня витрат за факторами — так званий
факторний аналіз, який може здійснюватися за окремими місцями виникнення
витрат та за кожною групою останніх.
Розрізняють основні групи чинників, що впливають на собівартість
продукції. Це – зміна:
1) обсягів виробництва;
3) технічного рівн виробництва;
Розглянемо тепер, як саме впливають основні чинники на загальний
рівень собівартості.
При визначенні впливу фактора зміни обсягів виробництва слід
враховувати, що зі зміною обсягів виробництва змінюються постійні витрати
на одиницю продукції. Частина витрат може змінюватися протягом року, але не
пропорційно до змін обсягів виробництва. Такі витрати належать до умовно-
змінних.
Зміна технічного рівня виробництва виллється в економії матеріальних і
трудових ресурсів за такими основними напрямками:
1) упровадження нових та удосконалення існуючих технологій;
2) застосування нових видів сировини і матеріалів та раціоналізація їх
використання;
3) зниження трудомісткості одиниці продукції.
Зменшити вихідні грошові потоки та підвищити платоспроможність
підприємства можна й за рахунок зменшення чи заморожування інших витрат,
які не належать до собівартості продукції.
Залучення інвестицій з метою стабілізації діяльності підприємства
Перш ніж здійснювати заходи щодо залучення фінансових ресурсів,
необхідних для санації підприємства, слід визначити потребу в капіталі.
Потреба в капіталі — це виражена в грошовому еквіваленті потреба
підприємства у грошових та матеріальних засобах, необхідних для виконання
поставлених цілей та забезпечення фінансової рівноваги.
Базою для класифікації форм, яких може набирати потреба в капіталі, є
групування вихідних грошових потоків підприємства. Потреба в капіталі
зумовлюється тим, що момент здійснення грошових витрат та момент
надходження грошових коштів за продукцію, на виробництво якої понесені
витрати, не збігаються в часі. Щоб визначити потребу в капіталі, сукупні
витрати підприємства доцільно розмежувати на дві групи:
1. витрати, пов’язані з підготовкою та організацією виробництва
(капітальні витрати);
2. витрати, пов’язані з веденням та обслуговуванням виробництва (поточні
витрати).
До першої групи належать витрати на заснування (реорганізацію)
підприємства, купівлю та введенню в дію основних фондів. Кошти, заморожені
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
