про якість фінансового менеджменту фірми і можуть бути оцінені за допомогою
статистичних методів.
Використовуючи не власні гроші, фірма буде одержувати прибуток лише в
тому разі, коли віддача від них перевищуватиме плату за користування ними у
вигляді фіксованих виплат власникам облігацій та привілейованих акцій. З
огляду на досвід функціонування фінансового ринку вважається, що цього
можна досягти, якщо структура капіталу не перевищує 40%:
| | |Позичений | |Номінальна вартість | | |
|Структура | |капітал | |облігацій та | | |
|капіталу |= |Власний |= |привілейованих акцій |х |100 |
| | |капітал | |Номінальна вартість | | |
| | | | |простих акцій + | | |
| | | | |Перевищення ринкової | | |
| | | | |ціни акцій над номіналом +| | |
| | | | |Нерозподілений прибуток | | |
У разі зростання структури капіталу (до 40%) акціонери дістають змогу
одержувати додатковий прибуток, не вкладаючи у фірму власних коштів понад
сплачені за прості акції. Вплив такого способу — залучення фінансового
лівериджу — для одержання додаткового прибутку вимірюється показником:
|Рівень фінансового | |Зміна доходів на одну акцію |
|лівериджу (DFL) |= |Зміна доходів фірми до сплати податків |
Вплив дивідендної політики фірми на вартість капіталу двозначний. З
одного боку, вона перебуває в обернено пропорційній залежності від суми
сплачуваних дивідендів: чим більша ця сума, тим менші вимоги до рівня
обіцяної необхідної ставки доходу ставить інвестор. Фірма може
встановлювати зазначений рівень низьким, підтримуючи тим самим високий
імідж щодо своєї надійності. З іншого боку, високі дивіденди можливі лише
за умови високої структури капіталу (незначна кількість акціонерів не може
забезпечити необхідного фінансування фірмі, а тому доводиться звертатися за
позиками). Що ж до реалізації в такому разі нових емісій цінних паперів, то
вона можлива лише за високої необхідної ставки доходу. Аби уникнути потреби
підвищувати структуру і вартість капіталу, акціонерні товариства часто
виплачують дивіденди акціями або обмінюють старі акції на нові методом їх
поділу (акціонер одержує дві нові акції замість однієї старої).
Якими ж правилами повинна керуватися в такому разі друга категорія
учасників фондового ринку — інвестори? І чи існують такі правила взагалі?
Відомий банкір Дж. П. Морган на прохання дати прогноз щодо поводження
фондового ринку відповів: «Він коливатиметься». Це був не лише прояв
обережності — банкір знав, що це єдине твердження про ринок, яке можна
довести. То чи можна, спираючись на таку хитку тезу, робити висновки з
приводу вкладення грошей у цінні папери? Уміло скориставшись статистичними
методами аналізу, можна дістати позитивну відповідь на це запитання.
З огляду на те, що досі в Україні розвивається насамперед ринок акцій,
розглянемо застосування статистичних методів та показників до цього
сегменту фондового ринку.
Треба запам'ятати на початку головне: акції, яку б ви воліли купити,
взагалі не існує! Бо вам потрібна акція:
• абсолютно надійна;
• за якою виплачується вагомий дивіденд;
• курсова вартість якої зростає.
Існує багато акцій, які можуть задовольнити одну з ваших вимог. Але
жодна акція не задовольнить усіх трьох. Справді, якщо вам необхідна
надійність, то слід відмовитися від сподівання на сенсаційне зростання її
вартості, а коли маєте намір примножити капітал, то мають бути готові йти
на значно більший ризик.
Чи можна, принаймні частково, розв'язати ці проблеми? Так, якщо
придбати і надійні, і дохідні акції. Але, зрозуміло, відповідне рішення
потребує вкладення більшої суми коштів. І коли юридичні особи — банки,
фірми, компанії — мають такі кошти, то фізичні особи обмежені в можливостях
створення власного портфеля цінних паперів (так називають сукупність усіх
цінних паперів, які належать одному вкладникові). Для надання допомоги
непрофесіональним інвесторам з обмеженими капіталами на ринку діють
фінансові посередники. До них звертаються, коли необхідно: одержати
кваліфіковану пораду; видати доручення інвестиційному менеджеру; виконати
інвестування від імені клієнта.
Це може бути банк, товариство або фінансова компанія. Головний
напрямок діяльності фінансових посередників (за винятком банків, про які
докладніше йтиметься в наступному підрозділі) полягає в комплектуванні
власного портфеля цінних паперів, співвласником якого, відповідно до
вкладених коштів, є кожний клієнт. Тобто, цей клієнт отримуватиме прибуток
завдяки доходам від цінних паперів та операцій з ними всього портфеля
фінансового посередника.
Але кожний клієнт фінансового посередника має стежити за діяльністю
останнього з такою метою:
• бути певним щодо кваліфікованого та ефективного управління своїми
грошима, діючи за принципом «довіряй, але й перевіряй»;
• завдяки знанням та досвіду, набутим у процесі такої роботи,
навчитися самостійно приймати рішення щодо операцій на фондовому ринку, а
також самостійно купувати акції і завдяки цьому уникнути необхідності
сплачувати комісійні фінансовому посереднику.
Але в останньому разі інвестор потребує інформації двох видів:
* узагальнюючої, яка характеризує кон'юнктуру конкретного сегменту
ринку (стан, тенденції розвитку та їх прогноз);
* конкретної, що характеризує кількох учасників ринку, з яких цей
клієнт має намір вибрати собі майбутнього партнера.
У країнах з розвиненою економікою, зі сталими ринковими відносинами
немає жодних перешкод для одержання такої інформації.
По-перше, існує закон, який зобов'язує кожного суб'єкта ринку
публікувати певну інформацію про свою діяльність або періодично (баланси,
звіти про прибутки та збитки, бізнес-плани), або за певних обставин (емісія
цінних паперів, реорганізація, ліквідація).
По-друге, суб'єкти ринку зацікавлені надати про себе додаткову
інформацію будь-якому потенційному партнеру, причому обов'язково правдиву
інформацію, оскільки передбачено судову відповідальність за дефомацію.
По-третє, функціонує широке коло фінансових аналітиків, які публікують
чи надають на окреме прохання не тільки інформацію, а й кваліфіковану
оцінку певної ситуації чи суб'єкта ринку.
По-четверте, кожний суб'єкт ринку розуміє: без вивчення інформації про
партнера вступати в ділові стосунки з ним не можна, і коли самостійно
оцінити ситуацію не вдається, слід звернутися до фінансового посередника.
І останнє: кожен розуміє, що гроші не падають з неба і не ростуть на
деревах, а тому кожна обіцянка партнера має бути гарантована планом
відповідних дій, при порушенні яких партнер нестиме відповідальність.
Сьогодні, на жаль, маємо в Україні протилежну ситуацію. Справді, хоча
й існує закон про публікацію даних, що стосуються емітента при емісії
цінних паперів, проте правдивість цієї інформації не перевіряє ніхто, а
публікувати плани про використання залучених коштів закон і зовсім не
передбачає. Отже, цінність такої інформації як гарантії майбутнього
виконання зобов'язань з цінних паперів практично дорівнює нулю. Те саме
можна сказати і про звіти, що подаються на зібрання акціонерів та до
державних органів влади: недоліки наших законів дають змогу вести
«подвійну» бухгалтерію, використовуючи різні розрахунки для власного
користування і для стороннього ока. Що ж до перевірок, то вони проводяться
«власними» аудиторами з відповідними висновками, а тому на більшу довіру
заслуговують матеріали аналітиків, газет та інших періодичних видань, в
яких редакції подають свої прогнози про надійність суб'єктів фондового
ринку.
Виходитимемо все ж із того, що в Україні поступово сформується
цивілізований фондовий ринок, діяльність якого супроводжуватиметься появою
необхідної інформації, і тоді кожний матиме змогу самостійно зробити вибір
інвестора, який відповідатиме його вимогам або, як кажуть, буде для нього
привабливим.
У світовій практиці підприємства оцінюють з погляду надійності,
стійкості та дохідності, аналізуючи головні показники їх інвестиційної
привабливості. Оцінюючи підприємство, що приватизується, інвестори
намагаються встановити його теперішню і майбутню привабливість відносно
інших об'єктів. Інвестування в Україні — доволі складний процес, що
пояснюється масовим характером приватизації, тобто необхідністю пошуку
привабливого об'єкта серед великого їх розмаїття. І. О. Бланк запропонував
таку послідовність оцінювання інвестиційної привабливості об'єктів:
на 1-му етапі оцінюється інвестиційна привабливість регіонів;
на 2-му — галузей;
на 3-му — галузей у складі регіонів;
на 4-му — підприємств із галузей і регіонів, дібраних на попередніх
трьох етапах.
Щоб аналізувати й прогнозувати складні системи, до яких належить і
розглядуваний процес інвестування, доцільно систему поділяти на підсистеми.
Такі підсистеми об'єднують об'єкти, процеси та явища, що характеризуються
схожими тенденціями й формуються під впливом однакових факторів. Тому
параметри підсистем є стійкішими, ніж параметри системи в цілому, що дає
змогу діставати доведені висновки й складати обгрунтовані прогнози.
Систему оцінювання інвестиційної привабливості за методикою І. О.
Бланка ілюструє табл. 2.
Таблиця 2
|Об'єкт оцінювання |Блоки підсистем показників |
|Регіон |Загальноекономічний розвиток |
| |Розвиток виробничої інфраструктури |
| |Демографічний стан |
| |Розвиток ринкових відносин і комерційної |
| |інфраструктури |
| |Інвестиційні регіональні ризики |
|Галузь |Макроекономічна характеристика |
| |Технологічна характеристика |
| |Характеристика ринку продукції |
| |Економічні результати діяльності |
| |Інвестиційні галузеві ризики |
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
