Важливим чинником визначення розміру відшкодування моральної шкоди є
наявність і вид (намір або необережність) вини особи, яка заподіяла шкоду.
Однак існують обставини, при наявності яких законодавство звільняє винну
особу від відповідальності. До них, наприклад, відносяться: поширення
відомостей, що не відповідають дійсності, які містяться в офіційних
повідомленнях, були одержані від інформаційних агентств або прес-служб
державних органів і органів об’єднань громадян або є дослівним відтворенням
матеріалів, опублікованих іншими засобами масової інформації (з посиланням
на джерело, тобто на друковане видання або телерадіоорганізацію (канал)),
наводились в офіційних виступах посадових осіб державних органів, народних
депутатів або в авторських виступах, які передаються в ефір без
попереднього запису.
При визначенні розміру та форми відшкодування моральної шкоди треба
також враховувати функції, які повинно виконувати таке відшкодування
(сатисфакція, компенсаційна функція)[39].
Які б фактори не впливали в кожному конкретному випадку на розмір відшкодування, очевидним є те, що цей розмір повинен бути максимально адекватним заподіяній шкоді.
Доведення наявності моральної шкоди, глибини останньої є важливим фактором вирішення питання про її відшкодування.
Доведення наявності цієї шкоди здійснюється у відповідних
юрисдикційних органах. Доказами можуть бути будь-які фактичні дані, на
підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або
відсутність обставин, що обгрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші
обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ст. 27 ЦПК
України).
Ці дані встановлюються показаннями свідків, висновками експертів, письмовими доказами (наприклад, медичними довідками, висновками).
Відповідно до ст. 83 ЦК України на вимоги, що випливають з порушення
особистих немайнових прав, як правило, позовна давність не поширюється.
Винятком з цього правила є правовідносини, пов’язані з відшкодуванням
моральної (немайнової) шкоди:
1) заподіяної поширенням відмостей, що не відповідають дійсності та ганьблять честь, гідність чи ділову репутацію – згідно з ч. 3 ст. 7 ЦК
України строк позовної давності становить один рік;
2) заподіяної працівникові у випадках, передбачених контрактом, укладеним між власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом та працівником, або заподіяної працівникові внаслідок небезпечних чи шкідливих умов праці – згідно з ч. 1 ст. 223 Кодексу законів про працю (КЗпП) строк позовної давності становить три місяці.
Важливе значення при вирішенні питання про застосування позовної давності має початок перебігу її строку. За правилами ст. 76 ЦК України цей перебіг починається з дня вининкнення права на позов, тобто з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. У тих випадках, коли строк позовної давності застосовується для відшкодування моральної шкоди, днем, з якого починається його перебіг, може бути, наприклад, день публікації в друкованому засобі масової інформації матеріалу, який не відповідає дійсності. ганьбить честь, гідність, ділову репутацію, або день виходу такої інформації в телерадіоефірі.
При вирішенні питання про застосування строку позовної давності необхідно також врахувати й інші правила, встановлені для позовної давності, зокрема, випадки зупинення або переривання перебігу цього строку, можливість його поновлення тощо.
У будь-яких випадках вимоги про захист порушеного права відповідно до ст. 74 ЦК України повинні прийматися судом, арбітражним або третейським судами незалежно від закінчення позовної давності.
Розглянутий перелік способів захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян і організацій не є вичерпним (неповнй). Це прямо витікає з ст. 6 ЦК України. яка зазначає, що цивільне право може бути захищене і іншими способами, які передбачені законом. Зокрема, Цивільний кодекс містить цілий ряд статей, які визначають підстави та наслідки визнання угоди недійсною.Наприклад, передбачені такі підстави для визнання угоди недійсною:
1. Порушення вимог закону про укладання угоди у простій письмовій формі у разі, коли це прямо передбачено правовою нормою, що регулює даний вид угод, наприклад, угода про неустойку (штраф, пеню) (ст. 180 ЦК
України) і договір поруки (ст. 191 ЦК України).
2. Недодержання нотаріальної форми, для тих угод, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання, застави, купівлі- продажу, міни або дарування жилого будинку.
Якщо така угода виконана повністю або частково однією з сторін, а друга сторона ухиляється від її нотаріального офрмлення, суд на підставі ч. 2 ст. 47 ЦК України за вимогою сторони, яка виконала угоду, її правонаступників або прокурора вправі визнати угоду дійсною.
Однак це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто згоди і істотних умов угоди або для укладання її були в наявності передбачені законом обмеження.
3. Невідповідність угоди не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах наданої їм компенсації.(ст. 48 ЦК України). Дана стаття застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків, при ущемлені угодою особистих чи майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках її невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі права визнання угод недійсними (проста письмова форма угод; нотаріальне посвідчення угод; удавані угоди (ст. 58 ЦК України); укладання угод з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства
(ст. 49 ЦК України).
4. Укладання угод юридичними особами, які суперечать її цілям. Оскільки юридична особа має цивільну правоздатність відповідно до встановлених статутом (положенням) цілям її діяльності, угода, укладена нею всупереч цим цілям, є недійсною (ст. 50 ЦК України), незалежно від наявності і форми вини її учасників.
Якщо така угода була укладена з метою, яка завідомо суперечить інтерсам держави і суспільства, до сторони. яка діяла умисно, застосовуються наслідки передбачені в ст. 49 ЦК України, а саме, все, одержане нею за угодою, повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного, стягується в доход держави.
При відсутності наміру застосовуються наслідки, передбачені ст. 48 ЦК
України, а саме. кожна з сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі
– відшкодувати його вартість у грошах (це правило діє, коли стороною в угоді є громадянин).
Цивільний кодекс визначає і інші підстави на наслідки визнання угоди недійсною. У всіх цих випадках способом захисту є оголошення угоди недійсною і анулювання правових наслідків, які вона спричинила суб’єктам цивільних правовідносин.
Визнання угоди недійсною і застосування наслідків її недійсності, а також застосування наслідків недійсності удаваної угоди – це окремі випадки реалізації такого способу захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення права, так як збігаються з ним за правовою сутністю, навіть тоді, коли згідно з законом до однієї з сторін недійсної угоди застосовуються конфіскаційні заходи у вигляді стягення з неї отриманого або належного за угодою в доход держави, права і законні інтереси іншої сторони захищаються шляхом відновлення для неї положення, яке існувало до порушення права.
Способ захисту права власності та інших речових прав згідно з ст. 87
Закону України “Про власність” є визначення недійсним акту органу державної
влади, якщо ними порушені ці права. Це означає, що громадянин або юридична
особа, цивільні права або охоронювані законом інтереси яких порушені
виданням адміністративного акту, який не відповідає закону або іншим
правовим актам, а також, в передбачених законом випадках, нормативного
акту, має право на оскарження в суді.
Встановивши, що певний акт є, по-перше, протиправним в силу
розбіжності з законом або іншими правовими актами (наприклад, якщо він
прийнятий не уповноваженим на це органом), і по-друге, порушує суб’єктивні
цивільні праваі охоронювані законом інтереси громадян або юридичної особи,
суд приймає рішення про визнання його недійсним повністю або частково.
Якоїсь додаткової відміни акту зі сторони органа, який його видав,
непотрібно.
За загальним правилом, незаконні акти визнаються недійсними з моменту їх видання, якщо тільки вони не стали такими з моменту прийняття нового закону або іншого правового акту.
Вимога про визнання незаконного акта недійсним може висуватися разом з іншими способами захисту, наприклад, вимога про відшкодування збитків, або носити самостійний характер.
Можна привести ще декілька прикладів способів захисту: право кредитора виконати роботу за рахунок боржника; право заставодержателя звернення стягнення на майно боржника; право на отримання комісіонером належних йому за договором комісії сум з усіх сум, що надійшли до нього за рахунок комітента та інші.
§ 3. Система державних та громадських органів, що здійснюють захист цивільних прав організацій і громадян.
Захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом,
арбітражним або третейським судом, товариськими судами, профспілковими та
іншими громадськими організаціями, а у випадках, зокрема, передбачених
законом, захист цивільних прав здійснюється в аміністративному порядку.
(ст. 6 ЦК України).
Відповідно під захистом цивільних прав передбачається правоприємницька діяльність цих органів. Порядок захисту – це регламентована законом процедура їх діяльності по здійсненню захисту суб’єктивних прав, вона відбувається у формі розгляду спорів, які виникають між сторонами і винесенню відповідного рішення, обов’язкового для сторін.
З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в
Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі
правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам
підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
Суди та арбітражні суди – це основні органи, які здійснюють захист
цивільних прав. Судова процедура захисту цивільних прав та інтересів
регламентується двома кодексами – Цивільним процесуальним кодексом (ЦПК)
України та Арбітражним процесуальним кодексом (АПК) України.
Відповідно до ст. 24 ЦПК України суди розглядають:
1) справи про спори, які виникають із цивільних, сімейних, трудових, кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких справ віднесено законом до компетенції інших органів;
2) справи, які виникають із адміністративно-правових відносин, які передбачені у ст. 236 ЦПК України (деякі порушення закону про вибори, скарги на дії посадових осіб та ін.);
3) справи, визначені у ст. 254 ЦПК України (усиновлення дітей, встановлення фактів, які мають юридичне значення, визначення громадянина безвісно відсутнім або померлим та ін.).
На арбітражний суд покладено вирішення усіх господарських спорів, які виникають між юридиними особами, державними та іншими органами, громадянами, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, про визнання недійсними актів ненормативного характеру, а також спорів, які виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів і з інших підстав.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17
