Верховної Ради України з прав людини – це друга інстанція у системі органів, що здійснюють захист прав і свобод людини і громадянина.
Основною формою здійснення ним захисту є зупинення виконання рішення і
звернення до відповідного органу про перегляд рішення чи постанови, які
Уповноважений вважає незаконними.
Вступ України до Ради Європи надав можливість громадянам України,
після повного використання національних засобів захисту своїх суб’єктивних
прав і свобод, використовувати порядок, який застосовується в
країнах–членах Ради Європи. Зокрема, ч. 4 ст. 55 Конституції передбачає
право громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних міжнародних
організацій, членом яких є Україна. Це, зокрема, можливість звернень до
Європейської комісії з прав людини і до Європейського Суду з прав людини.
Протягом 1998 року до Європейського Суду надійшло з України 1011 скарг, однак, лише 167 з них зареєстровано. Основними причинами відхилення скарг є неправильне оформлення або ж їх безпідставність.
Існує певна процедура звернення до Європейського Суду:
1) Перш за все, потрібно чітко усвідомлювати, що Європейський Суд з прав людини не змінює рішення національного суду, а виносить нове.
2) Європейський Суд розглядає лише ті справи, в яких обвинуваченою стороною є держава, а не особа чи група людей.
3) Необхідна умова розгляду справ – використання скаржником усіх національних засобів захисту, доступних у країні, та подання позову протягом шести місяців після винесення вироку.
4) Не допускаються до розгляду скарги-анонімки; скарги, ідентичні тим, що були розглянуті раніше; скарги, досліджені іншими міжнародними органами охорони прав людини. Також не приймаються до розгляду позови, які не мають відношення до положень Європейської конвенції з прав людини.
5) Скарга повинна подаватися мовою оригіналу. До неї треба додати рішення усіх судових інстанцій.
Щойно позов зареєстровано, Європейський Суд надсилає запит про факти до уряду держави, який має відповісти протягом місяця. Залежно від відповіді справа або владнується, як кажуть, “полюбовно”, або передається на подальший розгляд суду.
Термін розгляду справи – в середному 3–5 років.
Після остаточного рішення суду Комітет міністрів Ради Європи визначає суму відшкодування для позивача[57].
Крім Європейського Суду з прав людини, скарга може бути подана також і
до Комісії з питань прав людини ООН. В 1993 році була створена посада
Верховного комісара ООН з прав людини.
§ 4. Право на самозахист (самооборону).
Отже, захист цивільних прав забезпечується відповідними способами, у відповідній процесуальній формі, відповідними державними і громадськими організаціями.
Однак, можлива така ситуація, коли управомочена особа змушена, з метою
захисту своїх прав та інтересів, застосовувати засоби самозахисту
(самооборони). Це можливо у випадку крайньої необхідності і необхідної
оборони.
Такі випадки докладно регламентовані Кримінальним кодексом України.
Однак, згадування про них, як про способи самозахисту знаходиться у
Цивільному кодексі України. Так, згідно ст. 444 ЦК України, не підлягає
відшкодуванню шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, якщо при цьому
не були перевищені її межі.
Згідно зі ст. 15 Кримінального кодексу України кожна особа має право на необхідну оборону від посягання незалежно від можливості уникнути його або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання[58].
Самозахист (самооборона) – це застосування засобів примусу особою без втручання відповідних державних та інших органів.
Способи, засоби самозахисту та самооборони можуть бути передбачені законом або договором.
Самозахист здійснюється особою після вчинення правопорушення.
Прикладами самозахисту можуть бути: право кредитора, в разі прострочення
боржником виконання обов’язку, відмовитися від прийняття виконання, якщо
воно втратило для нього інтерес і вимагати відшкодування збитків (ст. 213
ЦК); право продавця відмовитися від договору купівлі–продажу, якщо покупець
відмовився від прийняття речі (ст. 232 ЦК); право наймача за договором
майнового найму, у випадку відмови наймодавця провести капітальний ремонт,
провести його самому, зарахувавши, при цьому, вартість ремонту в рахунок
плати за користування майном, або розірвати договір і стягнути збитки
(ст. 264 ЦК).
На відміну від самозахисту, самооборона виникає в момент суспільно небезпечного посягання або за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто охороняється.
Норма ст. 15 Кримінального кодексу України у повній мірі стосується і цивільних відносин, не пов’язуючись із вчиненням злочину і з обов’язковим заподіянням шкоди нападників.
Насамперед, важливого значення набуває проблема способів і засобів самозахисту та самооборони. На жаль, у чинному Цивільному кодексі це питання достатньо не розроблене. Тому у проекті Цивільного кодексу України внесено значний перелік критеріїв правозгідності засобів самозахисту, а саме:
1) відповідність засобів самозахисту змісту права, яке порушене;
2) відповідність засобів самозахисту характеру дій, яким ці права порушені;
3) засоби самозахисту не повинні суперечити вимогам закону та моральним засадам суспільства.
Тому, наприклад, якщо власник, дізнавшись про місце, де знаходиться викрадена у нього річ, повертає її у своє володіння – ці дії мають правозгідний характер.
Правозгідний характер будуть мати дії орендатора, який затримує у себе річ, що була предметом договору оренди, якщо орендодавець не повертає гроші, отримані ним за договором позики.
Згідно зі ст. 15 Кримінального кодексу України не є злочином застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів, незалежно від наслідків, якщо вони здійснені для захисту від нападу озброєної особи, відвернення протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення і т.ін.[59]
Тому, якщо власник будинку самообороняється за допомогою мисливської зброї від осіб, які вчинили напад на його оселю – ці дії є правозгідними.
Тут необхідно підкреслити, що питання про вогнепальну зброю як засіб замозахисту громадян від злочинних посягань сьогодні в Україні є надзвичайно актуальним і в той же час складним для вирішення. Щодо вирішення цього питання виражаються різні погляди, які можна звести до таких двох протилежних точок зору: перша – легалізувати короткоствольну вогнепальну зброю, і друга – не допустити володіння такою зброєю цивільним населенням.
На цей час у Верховній Раді України на розгляді є три проекти закону
“Про зброю”. У першому законопроекті, розробленому Міністерством внутрішніх
справ України, передбачено надання громадянам права тільки на мисливську
гладкоствольну і нарізну вогнепальну зброю. Автори ж двох інших
законопроектів відстоюють право громадян не тільки на мисливську, а й на
короткоствольну нарізну вогнепальну зброю. При цьому наводяться слідуючі
доводи “за” і “проти”:
1) “за” – це стане засобом реалізації конституційного права громадян на самозахист від протиправних посягань; найбільш розвинені демократичні держави надали право володіння короткоствольною вогнепальною зброєю своїм громадянам і це справило стабілізуючий вплив на громадський порядок – зменшилася кількість насильницьких злочинів проти особи і проти власності і т.ін.;
2) “проти” – законодавчо не врегульовані питання використання, застосування вогнепальної зброї цивільним населенням з метою самозахисту та ін.
Безумовно, аргументи кожної зі сторін досить вагомі. Тому доцільно
буде проаналізувати, як це питання вирішене в інших країнах, наприклад, у
Росії.
Федеральний Закон Росії “Про зброю” від 13 листопада 1996 року поділяє
всю зброю, залежно від її призначення, на цивільну, службову і бойову.
Цивільною є зброя, яка використовується громадянами з метою самооборони,
для занять спортом і для полювання.
З метою самооборони громадянам Росії дозволено мати тільки гладкоствольну, довгоствольну вогнепальну та газову зброю.
Вказаним вище Законом громадянам Росії заборонено носіння вогнепальної зброї з метою самозахисту за винятком випадків її перевезення або транспортування.
Громадяни Росії мають право застосовувати вогнепальну зброю, якою вони володіють на законних підставах, для захисту життя, здоров’я і власності в стані необхідної оборони або крайньої необхідності. Застосуванню зброї має передувати висловлене попередження про це особи, щодо якої вона застосовується, за винятком випадків, коли зволікання із застосуванням зброї безпосередньо загрожує життю чи здоров’ю людей. При цьому її застосування не повинно спричинити шкоду третім особам.
Забороняється застосовувати вогнепальну зброю щодо жінок, осіб з явними ознаками інвалідності, неповнолітніх, за винятком випадків вчинення цими особами збройного або групового нападу[60].
Що ж до нашої країни, то на сьогодні, згідно з Постановою Верховної
Ради України від 17 червня 1992 року “Про право власності на окремі види
майна”, громадяни України мають право на зберігання і носіння тільки
вогнепальної мисливської (нарізної та гладкоствольної) зброї. Причому,
носіння її з метою замозахисту заборонено чинним законодавством. Дозвіл
тільки на право зберігання мисливської вогнепальної зброї надається тоді,
коли зброя придбавається з метою самозахисту.
Законом України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” і Постановою Президії Верховної Ради України “Про забезпечення безпеки народних депутатів України та окремих посадових осіб апарату Верховної Ради України” передбачена можливість надання окремим категоріям осіб у тимчасове користування вогнепальної зброї (пістолетів) з метою самозахисту.
Постановою Кабінету Міністрів України № 575 від 12 жовтня 1992 року
встановлено порядок застосування вогнепальної зброї посадовими особами.
Щодо застосування такої зброї громадянами з метою самозахисту, то це
питання ніяк не врегульоване. Єдиною умовою є те, щоб при її застосуванні
не були перевищені межі необхідної оборони[61].
Актуальним для ситуації, що склалася у зв’язку з розгулом злочинності в нашій державі, є питання про створення громадянами як формальних, так і неформальних об’єднань.
Право кожної особи на самозахист, самооборону є важливою гарантією реалізації конституційного положення про недоторканість особи, її житла і майна, забезпечує умови захисту державних і громадських інтересів, а також охоронюваних законом прав та інтересів громадян.
Висновки
На сьогодні в Україні склалася система законодавчих актів, що створюють правову основу для здійснення і захисту суб’єктивних цивільних прав громадян.
Однак, існують ще певні недоліки, які ускладнюють оптимальне виконання визначених суб’єктивних прав і свобод громадян. Зараз, в умовах низького рівня договірної дисципліни, подальший розвиток повинні отримати способи забезпечення виконання зобов’язань.
Проаналізувавши правові принципи ЦК України, що забезпечують виконання зобов’язань, можна відзначити часткову їх непослідовність і певну неузгодженість. Я маю на увазі правове визначення статусу неустойки різними нормами.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17
